Прихисток негідників

Культура
10 Липня 2021, 11:25

Кажуть, нібито Росія встає з колін. Або й уже встала — не зовсім ясно. Але, як запевняє тутешній президент і наближені до нього особи, процес випрямлення наявний. Щоправда, випрямляючись, Росія раз у раз зачіпає життєво необхідні комунікації, що призводить до їхньої непридатності. Економіку зачеплено до невпізнання. Відносини зі світом унаслідок незграбного вставання зіпсовано до межі, права люди всередині країни взагалі стерто з лиця землі. Дивно було б сподіватися, що процес псування не зачепить культуру. Зачепив, та ще й як.

Як казав відомий британський літературний критик і поет епохи Просвітництва доктор Семюел Джонсон: «Патріотизм — останній прихисток негідників». Оскільки негідників біля трону зібралося чимало, то й прихисток роздули до небачених розмірів і роздувають далі, намагаючись затягнути в себе, як у трясовину, все, до чого можуть дотягтися руки російської влади.

Напівживий гарант мертвої Конституції недавно з чергової трибуни офіційно заявив, що нам, мовляв, треба всіляко розвивати в дітей патріотизм, а тому в школах слід запровадити спеціальні програми патріотичного виховання. Хтось із його наближених пискнув, що це буде важливіше навіть за саму освіту. Директори шкіл уже ідею підхопили, тому, ймовірно, новий навчальний рік почнеться під бій барабанів і патріотичні фільми.

Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн

Патріотичне кіно — чи не основний складник ідеологічного пресингу. Задля справедливості варто сказати, що патріотичне кіно наявне в кожному національному кінематографі. Проте тільки в російському воно має найзеленішу вулицю, посипану великими купюрами. Чому — здогадатися неважко: інших важелів, окрім агресивного ідеологічного пресингу й реальних термінів за незгоду з ним, у російської влади не залишилося. Тому що далі — то жирніші субсидії виділятимуть на кінематограф, покликаний доводити, що «ми росіяни — і з нами Бог, ми потрапимо в рай, а ви всі здохнете».

Гроші на пафос

На 2020—2022 роки на російський кінематограф запланували виділити близько 22 млрд рублів ($303 млн). У 2020 році кіно отримало $89 млн, у 2021-му — $102,7 млн, а 2022-го отримає решту, тобто $109,5 млн. Варто зауважити, що левова частка виділених коштів іде на фільми, що так чи так прославляють Росію — її бойовий (або спортивний) дух, незламний характер і духовність. Але ще важливіше зауважити, що попри агресивну та всепроникну рекламу фільми патріотичної спрямованості провалюються в прокаті. За останні роки винятком стало лише кілька стрічок, найуспішнішою з яких була «Вікінг» Андрєя Кравчука про прийняття християнства князем Володимиром. При бюджеті в $16,4 млн фільм зібрав у прокаті $20,5 млн. Водночас цей самий фільм став також найвідчутнішим для кишень платників податків — Фонд кіно безповоротно виділив на нього $8,3 млн. Стрічка того самого Кравчука «Союз порятунку» про повстання декабристів отримала від держави $5,4 млн на безповоротній основі. «Союз порятунку» наспів якраз до чергового сплеску скромного протестного руху в Росії й видавався дуже доречним для молоді — у ньому декабристів зображено як гурт безвідповідальних баламутів, які не розуміють що, куди й навіщо, проте сильно псують нерви й життя близьких. Чомусь у відповідальних за розподіл державних коштів структурах упевнені, що молоді більше нічого робити, окрім як за чималі гроші дивитися байки давно минулих днів.

На 2020—2022 роки на російський кінематограф запланували виділити близько 22 млрд рублів ($303 млн). У 2020 році кіно отримало $89 млн, у 2021-му — $102,7 млн, а 2022-го отримає решту, тобто $109,5 млн

Багато виробників, яким виділили гроші на зворотній основі (вважаючи, що їхні фільми точно стануть бестселерами й не тільки відіб’ють витрати, а й зможуть добре заробити), роками змушені відбиватися від Фонду кіно — вони провалились у прокаті й не можуть повернути виділених коштів. Поясню: Фонд кіно — державна організація, щось на зразок банку, яка видає субсидії на потрібні картини. Якісь проєкти отримують безповоротні кошти — зазвичай це фільми, на які покладаються великі надії, на кшталт «Вікінга» чи спортивно-патріотичного «Руху вгору», або проєкти осіб, наближених до «тіла». Наприклад, майбутній фільм студії ТРИТЭ Нікіти Міхалкова вже отримав безповоротні кошти (суму замовчують) на мегапатріотичний проєкт про зіткнення російського підводного човна з підводним монстром. Хто переможе — здогадатися неважко.

Найпопулярнішою темою для патріотичного кіно завжди була й залишається війна. Так триває ще з радянських часів, однак в останні роки Росія вибрала «Велику вітчизняну війну» головною духовною «скрєпою». «Побєдобєсіє», властиве державній риториці, вивело війну в перший ряд сакральних громадських смислів. При всіх недоліках та ідеологічних дурницях, якими було розфарбоване радянське воєнне кіно, воно здебільшого не показувало війну задля війни. Найкращі радянські фільми про війну мали додаткові смисли. У таких стрічках, як «Двадцять днів без війни» і «Перевірка на дорогах» Алєксєя Ґєрмана, «Балада про солдата» Григорія Чухрая, «Летять журавлі» Міхаіла Калатозова, «Женя, Женечка» і «Катюша» Владіміра Мотиля, «На війні як на війні» Віктора Треґубовича й багатьох інших, не було оспівування війни як чистилища, як місця, де загартовуються герої і де вирує справжнє життя. Ці фільми уникали крові та трупів і натомість оповідали про непрості людські стосунки, а сама війна завжди залишалася (більше чи менше) за кадром. Вона керувала героями, вибудовувала їхні стосунки, підсвічувала чесноти чи підлість, але здебільшого залишалася невидимим дияволом. Новітнє патріотичне кіно зробило з війни самодостатнього суб’єкта, який став головним героєм майже всіх нинішніх стрічок про війну. Людські персонажі особливо нікого не цікавлять — вони тут лише необхідна приправа до головної думки: війна — це святе, на війні можна та треба померти.

Читайте також: Історичне кіно на службі Кремля

У цьому й полягає основна відмінність сучасного патріотичного кіно — воно вчить людину помирати. Загинути за Батьківщину — щастя. Знати, що твої діди й прадіди померли на війні, — теж щастя і привід для гордості. Гордість — ось що мають викликати всі ці нескінченні однакові фільми про «Велику вітчизняну». Жахливо написані сценарії, у яких порушено всі закони драматургії, стають основою таких самих жахливих непрофесійних фільмів, яким немає кінця й краю. «Т-34», «Зоя», «28 панфіловців», «Незламний», «Битва за Севастополь» — усі ці й інші стрічки зроблено за єдиним лекалом: є герой, який спочатку не герой, але коли він потрапляє на війну, то відкриває в собі небачену здатність до самопожертви й або перемагає (що рідше), або героїчно гине (що частіше).

Такі фільми дуже підступні — їхні автори декларують свої стрічки як антивоєнні, а насправді підтримують полум’я й так сильних мілітаристських настроїв. Війна — це, звісно, погано, але гляньте, як стрімко прокидаються на ній усі людські чесноти! Скільки можливостей для гордості за самого себе дає війна! Ну вбивають, так, але ж не ми в цьому винні. Як і раніше в російському кінематографі про війну, німці говорять по-російськи зі смішним акцентом і на кожному кроці демонструють неперевершену тупість. У XXI столітті це має такий безглуздий вигляд, що нерідко військово-патріотичне кіно видається справжньою пародією. На першому показі фільму «Зоя» (звісно — про Зою Космодємянську) велика компанія кінокритиків відверто сміялася — низка тортур одна жахливіша за іншу була схожою на зумисне нагнітання жаху, яке у звичайному, або не пародійному, фільмі було б неможливим. Однак автори навіть не думали про пародію — вони виконували завдання від Міністерства культури спростувати спростовувачів міфу про Зою Космодємянську, які запевняли, що Зоя була психічно нездоровою й підпалами сільських хат викликала ненависть селян, які її й здали. Намагатися дізнатися правду про історію Зої Космодємянської, як і про 28 панфіловців, нині прирівнюють майже до державної зради й виправдання нацизму. А за це в сьогоднішній Росії можуть дати реальний термін.

Нова кон’юнктура

Оскільки патріотичне кіно ніяк не стосується кіно як такого, то особливо спритні режисери й продюсери вирішили піти ще далі — вони почали акуратно промацувати суміжні теми. Так з’явилися військово-патріотичні фільми, які вже не пов’язані з «Великою вітчизняною», а показують героїзм російських військових у гарячих точках. Започаткував цей тренд Джанік Файзієв, який зняв фільм «Серпень. Восьмого» — про російське вторгнення в Грузію. Якщо не знати контексту, то з фільму взагалі нічого не зрозуміло. Окрім того, звісно, що російські війська — найбільш мирні. Відомий кон’юнктурник Ренат Давлєтьяров зачекав кілька недовгих років і зняв фільм «Донбас» — про поганих українців і хороших росіян. Незабаром стало зрозуміло, що патріотизм може й повинен поширюватися за межі рідної країни, а також на сусідні, і що можна виходити на вищий міжнародний рівень. З’явився фільм Андрєя Волґіна «Балканський рубіж» — про те, як російські спецслужби запобігли третій світовій війні. Через пандемії ніяк не вийде перший (і напевно — не останній) фільм про російських військових у Сирії. У Міністерстві оборони пообіцяли, що крім подвигів російських солдатів у стрічці покажуть також підривну діяльність західних спецслужб. Чи ж хтось сумнівався…

Що гірша ситуація в країні — то більше знімають патріотичного кіно. Ні про що, окрім кризи влади, це не свідчить — згадаємо слова про останній прихисток негідників. Золоті слова.

Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»

Водночас усі розуміють, що мільярди державних грошей витрачено марно — патріотичне кіно раз у раз ганебно провалюється в прокаті. З останніх новин на цьому фронті — провал амбіційного проєкту Тімура Бекмамбетова «Дєвятаєв» про радянського льотчика, який утік з нацистського полону. При бюджеті $8,2 млн він ледь відбив кошти тільки наполовину. До того ж половина з цієї половини піде кінотеатрам. А був ого-го який очікуваний фільм, і скільки надій, зокрема й фінансових, на нього покладали!

Варто зауважити, що в прокаті провалюються не тільки патріотичні фільми — провалюється взагалі більшість російських стрічок. Винні в цьому лише чиновницькі структури, відповідальні за кіно, — насамперед Мінкульт. Жорстка цензура плюс катастрофічне нерозуміння завдань чиновниками — основні вороги кінематографа. У Мінкульті вже давно не залишилося професіоналів — дилетанта Мєдінського змінила на посту міністра Ольґа Любімова, досить молода пані з інтелігентських кіл, яка раніше працювала редакторкою на Першому каналі. Уявлення про те, як узагалі функціонує мистецтво, зокрема кіно, у чиновників на всіх рівнях дуже дрімучі. Упевненість у тому, що глянсове ура-патріотичне кіно змусить молодь любити батьківщину, яка воює з сусідами, знищує Конституцію, труїть і ув’язнює опозиціонерів, роздуває ціни на все, до чого дотягнуться руки, краде і бреше, бреше і краде, — це впевненість непрофесіонала, радянської бабусі з лавочки біля під’їзду. Хоч трохи виразних досліджень кіноаудиторії ніхто не здійснює, і чиновники досі свято вірять, що молодь охоче ходить у кінотеатри. Отже, треба вкладати більше грошей — тоді ходитиме ще більше. Так, у великих містах молодь справді трохи ходить у кіно, та й то — зовсім зелена молодь, 15—20 років. Вони вже не застали тих, хто воював, а «побєдобєсіє», яке по сто разів на день стукає в кожні двері, їх не торкає, як не може серйозно зачепити жоден глянсовий фасад. Ця зелена молодь великих міст значно охочіше відвідує протестні мітинги, а якщо й забрідає в кінотеатри, то ймовірніше на комедію або голлівудський блокбастер. Щоб молоді було цікаво, з нею треба говорити зрозумілою мовою, а патріотичний кінематограф обрав зашкарублу мову найгіршого радянського пропагандистського кіно.

Тут саме час вдатися до міркувань на тему «Як зробити патріотичне кіно цікавим і ефективним?» Але всі міркування зведуться до єдиної тези: ніяк. У Росії не може бути хорошого, цікавого патріотичного кіно. Воно є, наприклад, у США, однак там воно зовсім інше — у ньому герой завжди має мету та причину для геройства, йому є що захищати, на відміну від російського кіно, у якому пропонують стати героєм абстрактної батьківщини. Якщо патріотичне кіно й має право на існування, то воно має вчити жити. А російське кіно вчить помирати, змальовуючи смерть основною доблестю громадянина.

І ще, не менш важливе: громадянин повинен любити сьогодення своєї країни. Він має вірити державі й знати, що вона його не зрадить. Російське кіно хоче виховати любов до минулого, проте без любові до теперішнього це неможливо. А з теперішнім усе ніяк не складається.