Коли спалахує одвічна дискусія про те, чия роль в історії важливіша – широких мас чи конкретних особистостей – прихильники другої точки зору часто кидають свій козирний аргумент, згадуючи про Вінстона Черчилля. «На твоїх плечах – тягар цілого світу», – ця фраза його дружини Клементини, вкладена в її вуста авторами стрічки «Темні часи», досить точно передає суть моменту. Адже влітку 1940 року від рішень її чоловіка справді залежав подальший перебіг Другої світової війни, а отже й доля Європи та цілого світу.
Ця історія добре відома. На той момент Британія залишилась самотнім острівцем безнадійного, здавалось би, опору нацизму. Але Вінстон Черчилль відкинув варіант пошуку миру з Німеччиною та закликав націю до відчайдушного опору, пообіцявши їй нічого, окрім «крові, поту та сліз». Політик, якого упродовж міжвоєнного двадцятиліття вважали «збитим летуном» та вигнанцем у власній Консервативній партії у вирішальну мить власним прикладом і полум’яною риторикою надихнув націю на боротьбу і привів її до перемоги.
Але влітку 1945 року, після нищівної поразки Третього Райху та очікуваного краху Японії, Черчилль несподівано для всіх втратив владу. Причому втратив її у вкрай банальний, а водночас нормальний для демократичної країни спосіб – очолювана ним Консервативна партія була вщент розгромлена на парламентських виборах лейбористами, котрі здобули вражаючу більшість у палаті Громад. Як трапилось, що Черчилль, чия особиста популярність залишалась неймовірно високою, не зміг зберегти своє крісло, а його партія – більшість у парламенті? Напрошується нібито очевидна відповідь – нація, яку він провів крізь найтемніші часи її історії, виявилась просто невдячною. Але це насправді нічого не пояснює — ані про британців, ані про Черчилля, ані про суть політичних процесів.
Читайте також: Зеленський, Черчилль і борода Бога
Головною причиною краху консерваторів на загальних виборах 1945 року насправді було прагнення змін. Після складних воєнних часів, після п’яти років «крові, поту та сліз», люди прагнули соціальних реформ. Це не було суто британським феноменом – у Франції, Західній Німеччині та інших державах континентальної Європи на руїнах Другої світової також поступово постане феномен, що тримає назву «держава загального добробуту». Боротьба з безробіттям, загальне страхування, масове будівництво житла, остаточне викорінення соціальних привілеїв еліт – насамперед ці та дотичні питання турбували британців влітку 1945 року. Варто пам’ятати й те, що на той момент консерватори були при владі вже ціле десятиліття — з часів останніх загальних виборів 1935 року.
Черчилль, якого завершення війни та міжнародні відносини цікавили набагато більше, ніж внутрішня політика, та Консервативна партія не змогли запропонувати чітких відповідей на цей суспільний запит. Окремі дієві ідеї Черчилль мав, зокрема у сфері страхування та житлового будівництва — і деякі з них лейбористи згодом впровадили. Зрештою, ще перед Першою світовою війною, Черчилль (на той час член уряду від лібералів) здобув славу соціального реформатора і стояв біля витоків першої системи соціального забезпечення в Британії. Але з тих пір сплило чимало часу — і у 1945 році більшість британців покладала свої надії не на нього, а на очільника лейбористів Клемента Еттлі.
Проблеми прем’єр-міністра та його партії була найкраще помітні на прикладі голосування у британських збройних силах. Як зазначає у книзі «Друга світова війна» британський історик Ентоні Бівор, «[збройні сили] хотіли розлучитись із минулим: як із суворими тридцятими, так і, власне, з роками війни… Для більшості солдатів і сержантів військова ієрархія надто нагадувала класову систему». А британський головнокомандувач у Бірмі, генерал сер Вільям Слім відверто казав Черчиллю: «Пане прем’єр-міністре, я знаю одне: моя армія за вас не проголосує».
Читайте також: Sir Winston
Попри збереження високого рівня особистої популярності, сам Черчилль також був однією з причин своєї політичної поразки. Влітку 1945 року це була вже не та сповнена рішучості та запалу людина, що надихала націю. Роль лідера в роки найбільшої війни в історії людства, з усіма її трагедіями та важкими рішеннями, не могла не залишити сліду на його особистості. Незадовго до виборів він сказав своєму лікарю лорду Морану: «У мене дуже сильне передчуття, що мою роботу зроблено. Мені немає з чим звернутися до людей. Раніше було. А тепер я лише кажу ˮБийте клятих соціалістівˮ». Люди помічали, що він помітно постарів, його знана енергійність наче зникла, а промови більше не запалювали серця.
Одна з передвиборчих промов Черчилля ще й спричинила скандал: говорячи про небезпеку соціалізму (а лейбористи сповідували соціалістичні ідеї), він зазначив, що перемога лейбористів означатиме крах особистої свободи та демократії, бо соціалістичні режими не допускають жодної критики. У контексті подій у Центрально-Східній Європі, де Сталін саме активно насаджував тоталітарний режим під шильдою де соціалізму, де комунізму, така риторика Черчилля була зрозуміла та логічна. Але її застосування щодо британських лейбористів, які не виявляли жодних очевидних антидемократичних ознак (а у роки війни нерідко бували для прем’єра надійнішою опорою за власну Консервативну партію), негативно вразило виборців. Особливо репліка, що для утримання влади лейбористи створять свій аналог гестапо. Те, що було реальністю для значної частини Європи, для британців (резонно) звучало як цілковитий нонсенс.
Читайте також: Велика традиція
Попри все це, у стані консерваторів перед виборами панували оптимістичні настрої. Звучали прогнози про майбутню більшість у 70-80 місць, потім у 30-40. Сам Черчилль також зовні був певний свого успіху. Усе ж, вирушаючи в середині червня 1945 року на Потсдамську конференцію, він запросив із собою й Еттлі. Вже під час конференції пішли перші чутки про потенційну поразку. Що цікаво, напередодні оприлюднення офіційних результатів, Сталін заявив Черчиллю про власну впевненість у його перемозі із більшістю у 80 місць. Це свідчить не про розуміння радянським лідером нюансів британської політики (якого він не мав), а про його нездатність бодай уявити ситуацію, коли лідер масштабу Черчилля може отак просто втрати владу через волевиявлення громадян.
Коли ж поразка стала очевидною, Клементина Черчилль сказала чоловікові: «Може, це приховане благословення». На що Вінстон відповів: «Цієї миті воно, здається, заховалось дуже добре». Що могла мати на увазі Клементина ми можемо лише здогадуватись. Наприклад вона, знаючи чоловіка як ніхто інший, могла розуміти, що лідерство у мирний час – це не для нього. Людина дії, видатний оратор і лідер, який ніколи не здавався, Черчилль зміг надихнути Британію на опір у найнебезпечніший момент її історії та спільно зі своїм народом здобути перемогу. Стихія «великих подій» була його стихією. Натомість рутина мирного повсякдення вже не могла спонукати його до нових подвигів (а йому тоді вже було за сімдесят). Це підтвердилось тоді, коли у 1951 році невгамовний Черчилль таки взяв реванш і став прем’єр-міністром вдруге. Його другий термін на посаді найкраще характеризує поява у ті роки вислову «прем’єр-міністр на пів ставки». Так, Черчилль знову повірив, що здатен щось запропонувати людям. Однак лише постфактум переконав усіх, навіть своїх друзів та союзників, що 1945 рік був ідеальним часом для завершення його політичної кар’єри.
Читайте також: Ідея об’єднаної Європи: проти воєн, проти Росії
Якщо піднятись над поточною політикою, то несподіваний результат виборів 1945 року заледве можна вважати поразкою Черчилля. Він прагнув врятувати Британію від нацизму, врятувати її демократичні традиції — і йому це вдалось. Тимчасом його власна поразка стала свідченням тріумфу цінностей, які він відстоював, насамперед права громадян вирішувати, кого вони вважають кращим лідером за конкретних обставин. Так — наскільки б великою не була роль окремої особистості в історії, у цивілізованому суспільстві на її політичну долю впливають навіть такі «дрібнички», як позначки у бюлетнях. Втім, демократія — це не лише про бюлетні, але й про те, що лідер — хай який уславлений — поступається місцем тому, хто ліпше надається до нових завдань, що стоять перед країною.