Питання лише в його масштабах і тому, чи спроможні ми їх зменшити. Відповідь треба шукати в засобах психологічної реабілітації для різних груп населення: ветеранів, вимушених переселенців, волонтерів, сімей бійців, дітей загиблих і важкопоранених. Якщо не перейматися проблемами цих людей, то вони дуже швидко можуть перейти на інший рівень: душевні травми неминуче провокують проблеми зі здоров’ям (онкологія, загострення хронічних хвороб тощо). У нас загалом у країні немає нормальної культури звернення до психологів: доволі поширене упередження, що раз звернувся до реабілітаційного центру, то має бути соромно, бо ти хворий, маєш якісь серйозні відхилення. Якщо це є поміж мешканців мирних міст, то що й казати про ветеранів.
Є хибне розуміння, що психологічна допомога потрібна людині, коли вона вже повернулася з війни. Але насправді це не так. Має бути кілька етапів супроводу. Перший — відбір людей до війська, коли слід перевіряти на психічну витривалість, потім у навчальному центрі мають пояснювати, що таке бойовий стрес і як його долати. Цієї ланки, яка постійно працювала б, наразі немає. Безпосередньо в зоні АТО функцію психологів нині здебільшого виконують капелани, але це не зовсім фаховий рівень. Коли ж у підрозділі в когось із бійців виявляють ознаки очевидних психічних (уже не психологічних) проблем, такого бійця направляють до шпиталю з подальшим лікуванням у психосоматиці (що не є погано). Але якщо правильно побудувати роботу військових психологів та залучених осіб, то кількість таких випадків, звісно, можна було б істотно зменшити, саме запобігаючи можливим проблемам та постійно працюючи з особовим складом протягом усього часу служб.
Читайте також: Здолати апатію
Ще один дуже важливий момент — це вихід підрозділу з фронту в пункт постійної дислокації. На такому етапі можлива довготривала робота з бійцем для мінімізації проблем, що вже з’явилися, і подальшого навчання працювати з бойовим стресом перед наступним етапом служби. Заняття з подолання страху, стресу, акумулювання власних ресурсів для розвитку — усе це знадобиться і після повернення до мирного життя. Зрозуміло, що потрібні постійні моніторинг та спілкування з ветеранами, які вже закінчили службу. Наприклад, надати можливість бійцям та сім’ї відвідувати створені центри психологічної допомоги та реабілітаційні центри в міру потреби. Навіть просто організовувати заходи, щоб людина не почувалася самотньо, мала коло спілкування. Потрібна соціальна реабілітація: сприяння в пошуку роботи, допомога в налагодженні сімейних стосунків або створенні нових. Сім’ю, своєю чергою, слід заздалегідь готувати до того, як правильно прийняти ветерана, знайти з ним спільну мову, якщо вони зацікавлені в збереженні стосунків та емоційного комфорту, полегшенні стану партнера або близької людини.
У нас уже є волонтерські організації, що працюють за міжнародними стандартами з людьми, які мають психічні бойові травми, наприклад «Побратими». Вони мають курси підготовки для родин бійців. Важливо, що ці організації працюють за принципом «рівний рівному», який, до речі, нині діє в більшості країн, що пережили масштабні бойові конфлікти. Суть його в тому, що психологи й решта персоналу в реабілітаційних центрах є здебільшого вихідцями з ветеранського середовища. Це значно спрощує діалог і поглиблює довіру. Не варто забувати однієї популярної фрази: на війну можна піти, із неї можна прийти, але не повернутися. Однак на ентузіазмі проблему не вирішити.
У наших масштабах реабілітація має відбуватися на загальнодержавному рівні. Волонтерські ініціативи просто не потягнуть такий обсяг завдань. Ще треба зважати на загальну атмосферу ділення та дроблення, яка властива нинішнім волонтерському й ветеранському рухам: про велику солідарність та ефективність казати не випадає. Війна триває вже понад чотири роки: люди виснажуються, втомлюються, є необхідність працевлаштовувати їх і виплачувати їм зарплату. Ті, хто міг у перші місяці-роки допомагати безплатно, тепер потребують теж якихось засобів для існування, якщо вони продовжать роботу. Усе, що напрацювали у 2014–2015-му, починає згасати. Звісно, маю надію на створення міністерства у справах ветеранів. Воно мало б взяти на себе чимало обов’язків, які нині розпорошені між багатьма різними відомствами (понад 40), що вже мають певний напрям, але роблять це не завжди ефективно та професійно. Потрібно створити вертикаль від обласних центрів до районів, якщо буде можливо, і на рівні громад бажано б мати структури, які опікуватимуться ветеранами. На рівні місцевої влади в деяких регіонах така робота вже ведеться, але в загальнонаціональному масштабі наразі все ще недосконало та розсіяно.
Читайте також: Первинне і вторинне
Ще один важливий момент — підготовка психологів. Зараз їх у нас часто навчають при педагогічних, технічних, але не при профільних медичних вишах, військово-медичних академіях чи в межах міжнародних проектів із відповідним досвідом. Все ж таки нам усім потрібно бути соціально активними, розвивати себе та свої проекти. Не варто покладати надто великі надії, що про нас, ветеранів, дбатиме хтось інший, зокрема й державні органи. Хоч у потрібний момент треба надати їм усю необхідну підтримку заради наступних ветеранів, а також тих, хто так і не зможе «повернутися» з війни.