Про «політику» й усе таке пересічний охтирчанин, чи просто посполитий — йому подобається це нове для нього визначення, — нечасто говорить від себе. Переважно чуєш щось з чужих слів, які йому сподобались або навіть запали в душу. Нерідко це слова когось із тих, кого часто показують громаді. Хто це конкретно, він зазвичай не пам’ятає — тому впевнений, що висловлює своє.
Своє ж для нього — те саме, що загальне. «Люди кажуть», — так звучить його думка. Посилатись на «людей» чи на когось конкретного з них йому властиво і подобається. Це на відміну від деяких більш освічених. Тож гадати, що у нього нажите, а що підхоплене, — марна справа.
Якщо зіставити гасла кількох відомих діячів, неважко буде вирішити, яке з них привласнить/засвоїть охтирська більшість. Ось два з цих учень і відповідних гасел, виразно протилежних, — обидва про місце держави в загальному житті. Перше: держави скрізь повинно бути багато, але її повсякденне втручання має бути розумним. Тоді можна сміливо казати, що вона понад усе; це буде те ж саме, що «Україна понад усе».
Друге вчення, друга вимога: щоб держави було якомога менше. Не повинно бути майже ніякої необхідності отримувати від неї — тобто від посадовця, службовця — будь-які дозволи і благословення. Що менше буде заборон, а значить, і потреби в дозволах, то менше буде й відомих зловживань, насамперед хабарництва.
Яке із цих двох учень підхопить посполитий, залежатиме від наголосів. Скажіть, що держава повинна жорстоко карати корупціонерів, а для цього бути скрізь присутньою і мати можливість у все втручатись — і він охоче з вами погодиться. Скажіть, що ви за те, щоб держава залишила в спокої виробника, підприємця, не чіпала торгівлю й хай люди про все невимушено домовляються між собою — і рука посполитого сама потягнеться до потилиці.
Це вам натяк: за можливості не дуже розбалакуйтесь із ним про торгівлю і виробничі відносини. Наголошуйте на чомусь простішому, на тому, наприклад, що треба менше витрачати на бюрократію — тут він легко підхопить ваші слова і понесе їх і за святковий стіл, і на виборчу дільницю.
На всілякі суперечки десь нагорі, на сутички у Верховній Раді й навкруги посполитий дивиться не зовсім так, як різні граматєї. Якомусь із граматєїв уявляється щось складне, навіть інколи таке, що не піддається поясненню. Називати будь-кого зі «слуг» вірними дочками і синами України, живим продуктом українства жоден охтирський граматєй (я тільки про охтирських), зрозуміло, не наважиться. Він бачить, що Росія, руськість їм явно ближчі, якщо не рідніші, ніж Україна і українство. Не сумнівається, що вони завжди готові знайти з Росією спільну мову. Чому ж вони не такі старанні і винахідливі в цьому, якими, здавалося б, могли бути?
Для граматєя це неабияке питання, а посполитому все «ясно і понятно». Думка, що десь там нагорі існує те, що називається політичною, а то й ідеологічною боротьбою, його не осяює. Він упевнений, що люди там змагаються за місця біля корита і більше ні за що. Все, мовляв, ділять, і ділять чуже, і ніяк не поділять. Не здають Україну? Ну, що ж. Значить, вважають, що здавати її вже (чи ще?) невигідно. Коли його слухаєш, мимоволі згадуєш Монтеня — його пояснення, чому особливо любить селян: ті, мовляв, не настільки освічені, щоб міркувати про все туди-сюди. Не такі, тобто, охочі до діалектики, хай їй грець.
Так, посполитий непомітно для себе переймає у граматєя все, що йому до вподоби, а то й просто на мить заманеться. При цьому він настільки все спрощує, що воно стає для нього ніби природно власним. Граматєй все ускладнює, посполитий — спрощує…
Війна супроводжується дуже помітною, якщо не бурхливою, українізацією України. Такої не було навіть під час короткої, але незабутньої радянської. Граматєй дивується і торжествує, знай балакає про це; інколи, попри піднесеність, скаже щось і до діла.
А посполитий? Він повертається до українства так само — не зовсім свідомо, — як колись відходив від нього. «Сьодні так треба», — скаже, коли спитати його, чому він уже такий українець, яким і не думав бути до війни. «Так повернулось». Рідше, але поважніше: «Така зараз політика». І повний спокій, хочеться назвати його благословенною бездумністю. «Прийшла пора — любов явилась». Це в перекладі Рильського про Татьяну Ларіну. Прийшла пора — любов до «всього українського» явилась.
Десять років тому в охтирських розмовах про війну нерідко можна було почути: «Начальство, — малось на увазі московське і київське, — чогось не поділило». Чогось — тобто влади і грошей. Зараз в таких розмовах переважає слово «Росія» — що їй конче необхідна влада над Україною, тому вона і не жаліє грошей на війну. Про людей Росії згадки нема. В тому, що їх Москва жаліти ніколи не буде і що їхня згода на це їй гарантована, Охтирка впевнена так само твердо, як і в головному своєму висновку щодо всього на світі. Влада і гроші, гроші і влада. Особливо гроші. Що-що, а їхню присутність і роботу будь-де посполитий помічає швидше, ніж граматєй. Щось не думається мені, що прийде час, коли він зверне увагу на винятки з цього правила.
В око впадає ще й така відмінність між посполитими і граматєями. Граматєю дуже дорогі його теорії, оцінки, висновки і передбачення. Якщо хтось із його кола скаже: «Ти нічорта не розумієш», — хай то в стосунках між Росією і Україною чи між Ізраїлем і Палестиною, — ця людина стане небажаною надовго, а можливо, й назавжди.
Посполитому теж подобається думка, яку він вважає своєю, але цінує її значно менше. Якщо ж дружбан скаже під час «політичної» бесіди: «Верзеш казна-що», — це ніяк не вплине на їхні стосунки. ПрОстому виборцю «Зелі» такий же прОстий виборець «Пороха» — ніякий не ворог, навіть не противник. Обмінялись думками — і налили ще по одній.
А чого нема у жодного з тих посполитих і граматєєв, із якими я, бува, засідаю в Охтирці — коли з помітною закускою, а коли і майже без, — то це думки, що війна почалась і триває просто тому, що росіяни не люблять українців, а українці, відповідно, їх. Сказати, що росіянин колись був і до останнього часу залишався закоханим в українця, не доводиться. Він у глибині своєї широкої душі ставився до нього не так уже й доброзичливо. Знає, мовляв, завжди своє, народжується, існує на сьому світі й зникає з певною відокремленістю від нас, «русскіх». Ніяк, бачте, не рішить, що ми і він — одне й те саме. Щось йому заважає. А раз йому, то й нам.
І тут треба сказати про вирішальну, доленосну різницю. В таких розмовах росіянин зіставляє з українцем не себе, не свою особистість, а «нас, русскіх». Українець же має на увазі перш за все себе, а то й тільки себе. Оцю історичну відмінність бачиш, відчуваєш сьогодні як ніколи. Вона — у кожному русі, у кожному вдиху і видиху. Охтирчанин, якого на пару діб відпустили з лінії зіткнення зібрати грошенят на нову бойову машину замість щойно втраченої, навіть подумки не каже про себе «ми». У нього цілий перелік різних своїх. І над усіма — Я.
Росіянин же, навіть коли натхненно промовляє: «Я — русскій», — має на увазі відоме з суворівських часів: «Мы — русские. Какой восторг!». Він точно знає те головне, що воліє сказати цим вигуком. «Все нас не любят, поэтому должны бояться». Нас — тобто мене. Мене — тобто нас. Розділяти ці дві сутності, дві особистості, одну дійсну («Я»), другу умовну («Ми») — не здатен ніхто з них. Ніхто. Особливо коли доходить до такого діла, як війна. Хай хтось із них її навіть не схвалює, але Росія з нею і він — це для нього одне.
Цього не треба доводити тому українцю, який, подібно до мене, більшість життя провів у Росії. Я їх не просто знаю, а відчуваю «від і до». Дещо досить цікаве відбувається з ними зараз. Грубо кажучи, вони не так українців не люблять, як їхньої державності. Це при тому, до речі, що слова «державність» у моїй Охтирці не почуєш. Кажуть десь так: «Не нас вони не люблять, а нашої самостійності». Або так: «Не за те нас не люблять, що ми українці, а за те, що ми не з ними».