За даними організації «СОС Дитячі Містечка», загальна кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в охопленій війною Україні становить приблизно 70 000. Число постійно зростає внаслідок бойових дій. Український уряд не встигає будувати інтернати й дитячі будинки. За таких обставин дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), як і прийомні сім’ї, стають оптимальним рішенням. Ці форми опіки набувають дедалі більшої популярності в Україні та за кордоном.
«Діти не винні в тому, де вони опинилися. Ці діти, як і інші, потребують любові й турботи. Кожен з них унікальний, має свою особливу історію, проте всі однаково потребують сімейного тепла й уваги», — ділиться своїми спостереженнями колишня мама-вихователька Наталія. Вона пропрацювала з дітьми понад 10 років і переконана, що інтернат — це не те місце, де має зростати майбутнє нашої країни.
В Україні дитячі будинки сімейного типу забезпечують спільне виховання від 5 до 10 дітей під одним дахом, а також дітей подружжя. Олександр і Марина Морух, батьки-вихователі одного з дитячих будинків сімейного типу в Київській області, розповіли Тижню, чим відрізняються дитячі будинки сімейного типу від шкіл-інтернатів.
«В інтернатах не приділяють достатньо уваги кожній дитині, тож, на жаль, це видається такою собі “стадною” формою виховання. А в дитячому будинку сімейного типу виховується фіксована кількість дітей, наприклад вісім, і кожному можна приділити достатньо уваги, а якщо дитина прийде й попросить про допомогу, її можна вислухати та розв’язати всі питання. У той час як в інтернатах може налічуватися 50, 100, 150 дітей і вихователі там не живуть, як батьки в дитячих будинках сімейного типу, а просто приходять на роботу. Тож в інтернатних структурах проблеми дітей часто залишаються без відповіді, адже вихователі фізично не встигають приділити увагу кожному вихованцю».
Будинок, у якому живе сім’я Морух, подарувала міжнародна благодійна організація «СОС Дитячі Містечка». Два поверхи, чотири спальні й простора вітальня дають змогу дітям насолоджуватися сімейним життям. Кілька пар дитячого взуття й різнокольорові ролики в коридорі біля вхідних дверей свідчать про те, що тут живе багато дітей. У вітальні повно іграшок, а холодильник обклеєний дитячими малюнками. Сімейне життя як воно має бути.
«Тобі подобається твоя нова сім’я?» — запитую Катю, наймолодшу з дітей родини. «Так, я люблю маму Марину й тата Сашу», — сором’язливо відповідає вона. Каті вже вісім, і вона живе в цьому будинку сімейного типу з п’яти років. Згідно з українським законодавством, діти можуть жити в таких будинках до 18 років. Опікунська сім’я цілковито відповідає за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток дитини, представляє її інтереси в усіх організаціях та установах.
«Цього року мені виповнюється 18 років, і я планую виходити з дитячого будинку, бо відчуваю, що готовий до самостійності. Марина й Саша навчили мене всього потрібного, щоб почати жити доросле життя», — ділиться планами майбутній випускник Михайло.
Читайте також: Потреба інтерпретації. У світі посилюються тенденції до менш осмисленого ухвалення рішень
В Україні, на відміну від, наприклад, Франції, прийомними батьками для дітей-сиріт можуть стати не лише подружні пари. Це можуть бути й самотні люди, які пройшли спеціальну підготовку та отримали відповідний документ. Для створення сімейного центру майбутні прийомні батьки повинні мати добру репутацію і стабільне фінансове становище.
Держава надає таким сім’ям матеріальну, медичну, соціальну й освітню підтримку. Влада забезпечує ДБСТ житлом, щомісячними соціальними виплатами на кожну дитину, належним медичним обслуговуванням, психологічною підтримкою та безплатним навчанням у загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах.
На запитання про те, яка головна перевага ДБСТ, родина Морух відповіла так: «Головна перевага в тому, що дитячі будинки сімейного типу — це родина. Хоч і прийомна, проте все ж таки родина. Багато прийомних дітей не хочуть цього чути, але вони відчувають підтримку й турботу сім’ї, адже щодня про них піклуються їхні прийомні батьки: це і смачні домашні сніданки, і гарний одяг, і якісне навчання, і добре проведений спільний час із родиною. Ситуація в державних школах-інтернатах та дитячих будинках стає дедалі складнішою. За офіційними даними, сьогодні в українських інтернатах проживає приблизно 106 700 дітей. З них 92,3 % мають хоча б одного з батьків і лише 7,7 % є сиротами. 17,3 % дітей, які перебувають в інтернатах, мають інвалідність. За статистикою, майже 20 % випускників не можуть здобути професію або знайти роботу, 41 % мають житлові проблеми, а ще майже 20 % колишніх вихованців притягуються до кримінальної відповідальності.
Денис, колишній вихованець інтернату, погодився поділитися своїм досвідом життя в такому закладі. Він навчався й жив там майже два роки, перш ніж переїхав до прийомної сім’ї. Тепер, коли йому 21 рік, Денис може порівняти умови життя в інтернаті й у сім’ї, маючи певну ретроспективу.
Читайте також: Держава і громадянин: танець на двох
«У нашому інтернаті було один-два вихователі на групу з 15–20 дітей, і ніхто за нами не доглядав, бо це фізично неможливо. Пам’ятаю, одного разу ми з друзями пішли грати на футбольне поле на території інтернату без опікунів, нам тоді було 6 чи 7 років. На полі валялися шприци, якими користувалися наркомани, і про це знали всі: від найменших дітей до адміністрації школи. Але ми не злякалися й вирішили взяти один з них до себе в кімнату як сувенір і подивитися на нього. Це лише один приклад нехтування й байдужості в дитячому будинку, і насправді таких випадків дуже багато».
Денис згадує повну відсутність розваг і дозвілля. «Була лише одна кімната з телевізором, але нам не дозволяли його дивитися. Тільки помічниця вихователя, яка була добра до нас, дозволяла нам дивитися телевізор разом з нею, але тільки вночі, оскільки вдень ним ніхто не користувався. Ми не знали слів “особистісний розвиток” і “хобі”. Лише потрапивши до приймальної сім’ї, я зрозумів, що означає робити улюблену справу, а не вештатися без діла після школи», — зізнається хлопець.
Попри переваги прийомних сімей, в Україні поки що важко системно перейти на цей метод виховання дітей-сиріт. Для заохочення й підтримки родин, які бажають узяти на виховання дітей, потрібні житло та фінансування.
«Ще одним великим недоліком є те, що наразі в Україні немає професії “прийомні батьки”, тому наша робота вважається волонтерською, як наслідок — ми не отримуємо заробітної плати, а отже, не матимемо пенсії в майбутньому. Фактично, ми вважаємося безробітними, хоча працюємо роками, виховуючи дітей», — пояснює Олександр Морух.
Дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, унаслідок війни стало більше, і загалом їхнє становище також погіршилося. Ця категорія дітей найвразливіша, саме тому їх регулярно викрадають російські окупанти. Повний масштаб проблеми стане очевидним лише після закінчення війни, але вже сьогодні життєво важливо рухатися в правильному напрямку: підтримувати сміливих людей, які готові взяти під опіку дітей-сиріт, організовувати для них навчання, знаходити потрібні кошти для заохочення цієї діяльності, а також легалізувати статус прийомних батьків.
