Прийняти мову та культуру

«Ти не чекай, моя Ок­сана, додому з лісу партізана, бо завтра снова будєт бій и нє вєрньотся сотник твiй…» – проникливо співає Іван. Трішечки «акає». «Не вернеться? Ться?» – схвильовано перепитує після останнього акорду. Дієслова йому, росіянинові, який намагається вивчити українську, даються най­­складніше. 

Сам він із Санкт-Петербурга, але працює в Києві. Знання української від росіянина на роботі не вимагають, та він усе одно хоче її вивчити. Спочатку натрапив в інтернеті на оголошення про курси неподалік офісу, на Лук’янівці, але згодом з’ясувалося, що там немає викладача. Нині хлопець шукає інші, зі зручним розміщенням. Хоч як дивно, знайти можливість вивчати українську в столиці України не так вже й легко. Звернувшись до п’яти київських мовних шкіл, що пропонували в мережі уроки української як іноземної, Тиждень дізнався, що зараз курси працюють лише у двох із них. Ще в одній запропонували послуги приватного педагога.

Іноземці, які прагнуть вивчати українську мову, – це не тільки студенти, науковці, майбутні її викладачі за кордоном, а й бізнесмени, працівники консульств, біженці

«Вчу сам», – розводить руками Іван. Спілкується з носіями мови, намагається звикати до неї на побутовому рівні – у налаштуваннях на його телефоні та ноутбуці за умовчанням стоїть українська. Росіянин пояснює, що в нашій країні йому подобається. Хотів би й далі тут жити. «Мож­­но обходиться знанием русского, но я считаю, что нужно знать язык страны, в которой живешь», – каже хлопець. За його словами, передусім у вивченні мови допомогає читання. Однак через те, що українською читає більше, ніж спілкується, виникають проблеми з наголосами. Але він усе одно задоволений: «Практически не приходится уже пользоваться словарем в процессе чтения. Дуже пишаюся собою через це!».

Демотивація в регіонах

До категорії іноземців, які опановують українську, належать не тільки ентузіасти, а й студенти з інших країн. Навчаються нею вони вкрай рідко навіть на заході нашої держави. Приміром, у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, найпопулярнішому поміж приїжджих виші міста, близько 70% іноземних студентів обирає англійську мо­ву навчання. Однак незалежно від останньої вивчення української впродовж перших двох-трьох років тут є обов’язковим.

На жаль, у багатьох вишах України така практика є лише на папері. Чуань Гун із китайського міста Наньчан – студент Він­ницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова. Тут майбутні іноземні лікарі навчаються лише російською чи англійською. Української немає навіть поміж окремих дисциплін. На запитання, чи викладають державну мову хоч комусь із його друзів у виші, хлопець зізнається, що не має таких знайомих. Більше пощастило студентам Вінницького національного технічного університету. «Я почав опановувати українську ще на підготовчому відділенні ВНТУ, – каже македонець Мартін Донска. – Складно запам’ятати технічні терміни. Навчання полегшує те, що я постійно спілкуюся з тутешніми друзями. Загалом мені дуже подобається розмовляти українсь­кою мовою!»

Читайте також: Успадкована дискримінація: носії української мови продовжують зазнавати утисків у власній державі

На чужоземців, які все ж та­ки мають змогу вивчати українську, нерідко впливають внутрішні проблеми держави. У південних та східних регіонах, за­уважують викладачі, під час її викладання іноземцям (іноді це стосується й громадян України) виникають доволі специфічні труднощі. Вони пов’язані насамперед із мотивацією вивчення обов’язкової дисципліни – її суттєво знижує майже цілковита відсутність державної мови в місцевих ЗМІ та неформальному спілкуванні у стінах самого університету. Педагоги намагають­­ся стимулювати студентів, орієнтують їх на конкретні життєві випадки, коли володіння українською стане в пригоді, приміром, під час відвідання інших куточків країни. Навіть намагаються «наочно продемонструвати функціонування української мови» за допомогою худож­­ніх фільмів, відео­записів комунікативних ситуацій із повсякденного життя. Це, зауважують викладачі, також о­зна­йо­­м­­лює іноземців із особливостями менталітету укра­­їн­­ців, що полегшує соціальну адаптацію студентів. Раніше їх мотивували тим, що українська – державна мова, якою їм доведеться заповнювати бланки документів тощо. Але сьогодні це вже неактуально в регіонах, де панує регіональний «язик».

В Одеському національному медичному університеті, розповідає Тижню викладач кафедри суспільних наук Таїса Оладько, навчаються іноземці двох категорій: умовно російськомовні та умовно англомовні. Для більшості з них і російська, і англійська не є рідними. «Тому вивчення української – це опанування іноземної мови за допомогою іноземної. Російська тепер регіональна, потреба використання української на рівні документації відпала, тому зацікавлених небагато», – каже пані Таїса. Заняття з української у майбутніх лікарів в ОНМУ раз на тиждень або на два. Водночас із російської – втричі більше. «Але в нас є люди, які дуже охоче вивчають українську, – розповідає викладачка. – Це, зокрема, студенти з Придністров’я. Дехто з них має родичів в Україні, мова знайома їм із дитинства, тож вони залюбки опановують її. Також із задоволенням вчать її дівчата з арабських країн».

Власне обличчя

Японець Хіросі Катаока, викладач кафедри китайської, корейської та японської філології в КНУ імені Тараса Шевченка, ще близько 10 років тому як студент вивчав у РФ російську мову та культуру, утім, згодом захопився Україною: «У 2001-му я поїхав до Росії збирати фольклорні матеріали. Спочатку до Москви, потім до Санкт-Петербурга. В одному з музеїв знайшов відділ українського фольклору. Тоді думав, що слов’янська культура – це російська культура. Але побачив, що українська має власне неповторне обличчя». Українська народна творчість так вразила студента, що він вирішив податися до України досліджувати її звичаї. «Я планував пробути тут два роки, але зустрівся з Лідією Дунаєвською, тодішньою завідувачкою кафедри фольклористики. Вона запропонувала мені написати дисертацію», – розповідає викладач. Сьогодні дослідження української культури, яка дуже нагадує йому японську, Хіросі Катаока вважає справою свого життя.

У Києві фольклорист почав опановувати українську мову. Зізнається, що спочатку це було надзвичайно важко. «Багато років я займався російською, – за­уважує він. – Звісно, структура української схожа на неї. Але загалом це зовсім інша мова. І її фонетика дуже складна – так м’яко я не можу говорити!»

Вивчити мову Хіросі допо­мог­ли насамперед її носії: «Я орендував кімнату в Києві, жив з українцями. З’явилося багато україномовних друзів». Він має відчутний акцент, але розмовляє абсолютно вільно – краще, ніж деякі українські політики. На думку японця, вивчити мову на такому рівні іноземець може приблизно за рік. «Але я роблю дуже багато помилок, – не заспокоюється науковець. – Хочу ще піти на курси».

Труднощі артикуляції

Пісню на слова Тараса Шевченка «Думи мої…» у виконанні хлопця з Демократичної Республіки Конго українці почули на шоу «Голос країни». Його виступ вразив багатьох. Блез Малаба, студент факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка, любить класичних українських композиторів. Особливо Миколу Лисенка. «Я академічний співак», – каже він, зауважуючи, що з творчістю Святослава Вакарчука, свого тренера на шоу, ознайомився лише нещодавно. А з українською доволі давно, адже вивчив її за шість місяців на підготовчих курсах перед вступом до ЛНУ. Тоді його до глибини душі вразили відмінки: «Це найскладніше, особливо родовий!». Своє знання мови хлопець із Конго не вважає досконалим, але сміючись додає, що попереду ще п’ять років навчання у Львові, тож ще матиме час, щоб її поліпшити.

Джиммі Харфорд із Замбії навчався в столиці на юридичному факультеті КНУ імені Шевченка. Нині живе в Лондоні. «Я приїхав до України тому, що там навчання набагато дешевше та якісніше, ніж у Замбії, та має базис і певні перспективи в майбутньому. А українську почав опановувати, тому що мова – самоідентифікатор людини. Якщо живеш у якійсь країні, то повинен прийняти її мову та культуру. Інакше ти банально паразитуєш на місцевому населен­­ні», – каже хлопець.

До вивчення української він поставився надзвичайно відповідально не тільки на словах: «Найскладнішими були заняття з лікарем-логопедом, який вирівнював мій акцент. Після кількох місяців виникли серйозні проблеми з голосовими зв’язка­­ми, але я вилікувався і продовжив навчання. До того часу, доки моя українська розмовна стала вільною, минуло майже три роки».

Категорії іноземців, які вивчають українську мову в Україні, дуже різні. Це не тільки майбутні та сьогоднішні студенти вишів, науковці, майбутні вчителі української мови за кордоном, а й бізнесмени, працівники консу­льств, біженці. Географія дуже широка. Але, за словами викладачів, швидкість опанування української залежить насамперед не від того, наскільки далекою від неї є рідна мова учня. Головне – його бажання вчити українську. Тож поки що все здебільшого тримається на ентузіазмі окремих людей, адже нині на державному рівні ніхто не опікується мовною адаптацією іноземців.