Вкотре переїжджаємо на інший напрямок. Знову доводиться шукати житло. А з цим у прифронтових містечках і селах великі проблеми. Таки знайшли похилену хатину. Між дошками стін і аж до самого даху повпліталась лоза троянд. Двір перетворився на чагарник. Видно, що як мінімум від початку повномасштабного вторгнення тут нікого не було. Місцевий голова сказав заселятися. Заходимо, звісно знімаючи це на відео, а заодно й щурячі екскременти на ліжках і підлозі.
Раптом знаходиться власниця. Дзвонить з Канади. Кричить, що це «безпрідєл, бандитизм і взагалі невідомо що».
— Приїде племінник і буде жить!
— А скільки йому років? Призивного віку? Хай приїжджає.
Довго пояснюємо, що ми то не дуже й хочемо жити в тому лайні, і взагалі б краще вдома сиділи, але в нас нема вибору.
— Як нас тут не буде, то ви скоро взагалі попрощаєтеся зі своєю дачею.
— Я доначу, — каже жінка з далекої Канади. — За два тижні приїду і буду жити на дачі…
— Ми теж хотіли б донатити з дому.
Власниця ніби й розуміє, але ж підсвідоме «це моє, нікому не дам» вганяє її у відчай. Ніби ми хочемо присвоїти назавжди її хирляву хатку.
Два дні вигрібаємо сміття й прогнилий мотлох, наводимо лад у дворі.
На третій через паркан гукає сусідка:
— Мені так соромно за те, що пишуть про вас у місцевому чаті. Ми придбали свій будинок десять років тому. За цей час тут (де ми заселилися) нікого не було. Жодного разу. Ви заходьте до нас — речі випрати, помитися.
Й принесла з десять банок різної консервації. На два тижні має вистачити…
