Таке відчуття, що я щось пропустив. А ви бачили коментар фахівця-геолога? Я бачив, бо шукав. Аж чотири, один із них індійського професора з університету Плімуту. Це дивно, можна було чекати, що геологи на якийсь час стануть зірками екрану, зранку до вечора пояснюючи на пальцях, скільки рідкісноземельних мінералів, скільки викопного палива, скільки урану, титану, того ж літію в українських надрах… Нема! У нас є Інститут геології в системі Академії наук, і не один, є геологічні факультети чи пак інститути в декількох провідних вишах, у нас поважна школа й чималий кадровий резерв. Чому ж такий кволий відгук на аферу (закреслено) угоду століття імені Трампа?
Перше й очевидне пояснення: бо в нас така журналістика. Не терплю ці узагальнення: журналістика в нас не така, юриспруденція не така, кіно не таке, українці не такі. Переконаний: геологічного бенефісу не спостерігається, бо на нього нема запиту, а запиту нема, бо українці або замахалися під повітряними тривогами, або чітко викупили, що це фейк. Нагадаю, що спроба «продати» новому керівництву Сполучених Штатів українські надра ініціювалася з українського боку ще восени минулого року. Та пропозиція була легковажною, але вона вписалася в картину світу нової адміністрації й була взята на озброєння саме через свою легковажність, яку легко продати американському виборцеві.
У чому ж легковажність? Сама по собі ні в чому. Пропозиція концесії є усталеною формою міжнародної співпраці, що практикується не одне століття, щоправда, часом із деякими неприємними подробицями щодо подальшого розподілу бенефітів, але то все піддається обговоренню. Головною метою було привернути увагу, зацікавити, сподобатися. З точки зору суворої праґматики все гаразд, але від часів Епіктета намагання сподобатися вважається згубним, стратегічно невигідним і в кінцевому рахунку руйнівним для того, хто сподівається прихилити до себе. Трамп як ворог довгих текстів і довгих думок вихопив гарну ідею без подробиць, без технічних деталей, без фінансового обґрунтування, бовкнувши відразу, як він уміє, про чи то п’ятсот мільярдів, чи то трильйон. Коли з’ясувалося, що весь річний обсяг ринку рідкісноземельних елементів у світі складає 4 мільярди, команда, що готувала пропозицію з американського боку, додала до неї взагалі всі корисні копалини України, вже розвідані й ті, що колись будуть знайдені.
Неприховане нахабство й ні з чим не співмірні претензії дочасно оприлюдненої версії документу можуть бути фірмовим почерком нових американських лідерів, а можуть звичною стратегією технічних працівників (вимагай більше — отримаєш менше), тож не варто відразу зомлівати — доведеться поторгуватися. Ясно, що в такому вигляді ніхто з нашого боку його не підпише. Там у підтексті ще надзвичайно принизливий для нас постулат, який американці навіть не приховують: ви в себе в Україні все одно все розкрадете зі своєю корупцією, тільки наявність дорослого у вигляді Дядечка Сема з вирішальним голосом дозволить акумулювати прибутки й теоретично — теоретично! — спрямувати їх на відновлення вашої ж економіки. Те, що дядечко сам не святий і вдома подекуди дозволяє собі кроки, вельми ризиковані в сенсі конфлікту інтересів, робить цю пропозицію на позір комічною, а дарма. Я би розглядав угоду як своєрідну авантюру, де ми практично нічим не ризикуємо, а в разі успіху можемо отримати суттєві бонуси.
Щодо рідкісноземельних елементів та інших кольорових металів справді не так багато фахівців, і вони здебільшого десь на кафедрах, а от є нафтогазовидобувна галузь, реальний сектор економіки з десятками тисяч зайнятих. Ці люди не дадуть збрехати, що поклади вуглеводнів у наших надрах далеко не вичерпані, причому йдеться не лише про всім відомі з чуток сланцеві газ і нафту, а й цілком конвенційні, просто трохи підвичерпані, є ще шельф, тільки для їхнього видобутку потрібні нові технології. Я маю друзів, західних бізнесменів, які спеціалізуються, серед іншого, саме на таких технологіях, але їхні спроби зайти в Україну в якості повноцінних партнерів наштовхнулися на чітко артикульований спротив. Не те, щоб їх грабували, витісняли, намагалися надурити — ні, вони просто були зайвими зі своїми грошима та обладнанням серед різноманітних інтересантів, державних і приватних, офіційних і не дуже. Їм дали зрозуміти, щиросердно й із найкращих міркувань, що в разі ускладнень ніхто не прийде їм на допомогу. Знаєте, права власності, податкова, правоохоронні органи, суди… Друзі подякували й переорієнтувалися на Африку…
Я лише хочу сказати, що, за деякими несуттєвими винятками, Україна як суб’єкт ніколи не демонструвала справжньої зацікавленості в розробці своїх корисних копалин, розвитку експортного потенціалу, доходах бюджету й решті абстрактного добра для держави. Коли раптом окремі менеджери робили спробу відстояти її інтереси, майже завжди знаходилися або конкуренти, або суворі борці з корупцією, які зводили ці спроби нанівець. Я вже не кажу про іноземні інвестиції взагалі, незалежно від галузі — в бізнесовому сенсі вони себе виправдовували тільки у випадках, коли материнська компанія мала власну серйозну вагу: ви можете спробувати відтиснути фабрику в Nestle або ресторанчик у McDonalds, однак тоді вам доведеться витримати юридичний і політичний тиск міжнародної корпорації, річний обіг якої вдається до порівняння з ВВП нашої країни.
Так, у нас справді неміряні природні багатства, проте нині це далека абстракція хоча б тому, що, по-перше, ніхто до пуття не знає їхнього обсягу й номенклатури — так, лише в загальних рисах, по-друге, для їхнього освоєння необхідні так само неміряні вкладення капіталу. Та обставина, що до нас за всі роки незалежності так і не сунули наввипередки іноземні інвестори, — наша біда, ознака давньої критичної хвороби, проте зараз не до неї. Можна хапатися за голову, можна обурюватися меркантильністю й цинізмом партнерів, але не час. Варто зосередитися на гіпотетичних можливостях, що надає поточна ситуація й спробувати отримати зиск. Перевага перша: на нас взагалі знову звернули увагу як на об’єкт інвестицій. Те, що безпосередні прибутки від сировини, можуть піти якимось іноземцям, взагалі не проблема. За всієї наявної міфології зразка ХІХ сторіччя, нема в нас під ногами того золотого дна, яке перетворить нас на мешканців колишнього Бельгійського Конґо. Усі розмови, що іноземці скуплять наші чорноземи, наш уран, нашу нафту й поготів наш літій, — це все домодерні фобії або червона пропаганда в інтересах самі знаєте кого. На один долар літію нам побудують на десять доларів інфраструктури, відкриють робочі місця, зрештою ми знаємо, що видобуток копалин — один із найбільш енергомістких технологічних процесів, тож імовірно енергетичні потужності теж змушені будуть забезпечити, треба тільки їм не заважати. А якщо слідом за інерцією до нас зайдуть інвестори в інші галузі — машинобудування, IT, зброя, — ось вам і економічний розквіт, нічого не треба вигадувати.
Авжеж, надра в нас належать усьому народові, колись читав у одній тоненькій книжечці. У ній же ж написано, що приватна власність у нас священна і недоторкана, а також чимало інших приємних і корисних побажань. Це чомусь не завадило нам бути свідками, почасти учасниками, почасти об’єктами нескінченної низки неподобств упродовж останніх десятиліть. Наявність іноземних «дорослих», які такі самі пройдисвіти, але змушені діяти в рамках певних процедур, обіцяє оздоровити інвестиційний клімат у країні, який, своєю чергою, є критичною умовою її відбудови й відродження. Тож якщо не психувати й не ловити ґав, а трі-ішечки попрацювати над текстом у робочих групах (зокрема, як рахувати частки власності США та України, який порядок керування фондом, який розподіл доходів, інвестиційна стратегія тощо?) — цілком розумне й навіть скромне побажання, — нам рано ховати свій економічний суверенітет, принаймні в зв’язку з даною конкретною угодою. Те, що рано чи пізно підпишуть обидва президенти, не є розпродажем нашої Батьківщини хоча б тому, що її продають не тут, не так, і не зараз. Якщо вам цікаво, я потім нагадаю пару історичних моментів.