Щоліта старий біло-блакитний ЛАЗ із табличкою «Котовськ — Рибниця» віз мене, тоді ще підлітку, до прикордонного присілка Комарове, яке є частиною села Станіславка в Одеській області, звідки родом мій батько. Станіславка — колись велике українське село, розкидане по мальовничій балці, що опускається до Дністра. Після буремних 1990-х саме тут проходить кордон між Україною та невизнаним Придністровʼям. Власне, табличка на автобусі вказувала, що він везе пасажирів якраз туди — Рибниця вважається одним із найбільших міст самопроголошеної квазідержави.
Минули роки, я подорослішала, ЛАЗ замінили на сучасніший автобус, Котовськ, за законом про декомунізацію, отримав нову назву — Подільськ. Утім, автобус продовжував курсувати між українсько-молдовськими містами й селами. Це була важлива сполучна артерія, яка вранці транспортувала місцевих мешканців на базар до Подільська, а по обіді повертала назад — до їхніх садів, городів і мальовничих хаток. Багато хто з них їздив і у зворотний бік — до Рибниці — для торгівлі цигарками чи іншими незадекларованими товарами.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України цей маршрут скасували. Нині й саме Комарове поступово зникає. Молодь безповоротно виїжджає до міст, старші люди помирають, залишаються лише пусті хатки, оповиті зеленню вже недоглянутих садів.
Тепер у присілку живе близько 20 людей. Та й у самій Станіславці — колись великому українському селі — залишився лише один автобусний рейс. Він возить пасажирів лише в базарні дні: середу, п’ятницю, неділю. Альтернативним способом дістатися до Подільська — найближчого містечка — є хіба автівка. Можна знайти когось із місцевих, хто погодився б підкинути. Утім, зазвичай охочих їхати 35 кілометрів по розбитій ущент дорозі небагато.
Вирви на дорогах як рани від війни
Голова Діда-Пастуха – скульптура, що встановлена на місці джерела
Підліткою я любила цю подорож до батькового села: завжди сідала біля вікна й чекала, коли оповитий курявою задушливий автобус проїжджатиме повз велику голову Діда-Пастуха. Ця встановлена на місці джерела скульптура була мені знаком, що автобус наближається до села Нестоїта. Отже, ще пів години — і моя заповітна зупинка. Тоді дорога мені здавалася легкою. Автобус плавно вписувався в колії вантажних зерновозів.
Тепер дорогою можна назвати хіба шість відремонтованих кілометрів на в’їзді до цього села. Після прикордонного посту, який з’явився в Нестоїті на початку повномасштабної війни, дорога ніби поле бою з вирвами в бруківці, асфальті й бетоні. Про сільське життя нагадує природа, яка повільно захоплює розбиті ділянки дороги. Місцеві давно навчились об’їжджати «трасу» полями по ґрунтовці. А такі рідкісні відвідувачі, як я, міцно тримаючись за ручки дверцят, думають лише про те, чому в машині одна запаска. Погані дороги стали ще гіршими після того, як важка військова техніка транспортувала ближче до кордону матеріали для фортифікаційних споруд.
«Що в нас у тут тільки не їздило: колони КрАЗів, МАНів, різна важка військова техніка, — розповідає мені місцевий мешканець. — До патрулювання дронів звикли, вони іноді ловлять тих, хто хоче перебігти на інший бік кордону. А ось танк у селі побачиш зрідка». Чоловік розповідає, що він із сусідами часом чує, як росіяни проводять навчання на окупованій території Молдови. «Але тут наші хлопці, і нам не так страшно», — каже він.
Ще до війни місцеві звикли до голосних вибухів, які відлунюють від молдовського прикордонного села Ковбасна в Придністров’ї. Там розташований один з найбільших складів боєприпасів Східної Європи, який охороняють російські військовики. Раніше залізничне сполучення Придністров’я з Україною давало змогу вивезти з Ковбасної до Росії значну частину запасів. Тепер Росія зможе отримати доступ до складів тільки, якщо захопить Одещину. Перед початком повномасштабної війни звуки канонад з Ковбасного почали посилюватися.
Око Саурона
У Комарове я приїжджаю, щоб відвідати батькову могилу. Востаннє я була тут минулого року. Тоді ми їхали до кладовища лісосмугою та полями, засіяними пшеницею, ячменем і соняшником. Тітка розповідала, як ще кілька років тому вільно ходила цією лісосмугою та збирала гриби. Нині ця зона замінована. Цього року я їхала цими ж полями без провідниці. Майже нічого не змінилося, ті самі зернові культури, тільки на деяких полях повиростали фортифікаційні споруди. Дивні змішані відчуття тривоги й страху, коли стоїш біля могили батька й поглядом ловиш рясні зуби дракона. Дивишся в бік кордону і відчуваєш на собі незриме око Саурона. «Я все розумію. Війна. Ми біля кордону. Але ж вони ті “зуби” розкидали, як їм захотілось. Є закон, де вказана відстань розміщення цих споруд. А вони на засіяних полях вкопали. Це ж людські паї. Наші фермери не знають, як розплачуватися з людьми», — бідкається місцева мешканка.
Станіславка — це аграрне село. І хоча місцеві мешканці з ранку й до пізнього вечора поралися в полях, городах чи біля скотини, усе одно на вулицях завжди були люди. Їздили трактори, зерновози, фіри з конями, діти ганяли на велосипедах. Біля доріг і на пасовищах паслася худоба. По обіді місцеві жіночки граційно крокували з пасовищ із повними відрами свіжого молока.
Нині ж село нагадує Сайлент Хілл. Люди здебільшого сидять по хатах і з острахом підтримують розмови про війну. Молодь виїхала, багато хто долучився до збройних сил. Про життя на дорозі нагадує невеликий вихор, який підіймає пил, листя й гілки. Зрідка крізь тишу пробивається голос півня й затяжний гавкіт собак. Природа бере своє: ховає порожні хати за високою травою, дикими кущами троянд і розрослими деревами, чиї плоди більше нікому не потрібні.
Українці, які побудували життя в Рибниці, більше не можуть доїхати до рідних за годину, як це робили раніше. Двадцять п’ять кілометрів до села по той бік кордону перетворилися для них на сотні кілометрів з пересадками й майже добою в дорозі. І хоча на перший погляд здається, що село мирно живе далі, війна все одно щоденно забирає звичну рутину.