Уранці 25 лютого на вулицях побільшало зосереджених і серйозних облич. Найчастіше ходили цілими родинами, що вирішили терміново накупити найпотрібнішого: від свічок до котячого корму (за останнім стояли довжелезні черги декілька днів). І ще виникла проблема з грошима: перші кілька тижнів з банкоматами була справжня халепа. Не було так страшно аж до початку березня, коли на повну потужність запрацювали сирени. Місто, як і всі інші, виявилося не готове до війни, а тому систем оповіщення як таких фактично не було. Але без них було якось спокійніше. Десь тоді ж у моїй п’ятиповерхівці сім’я з, вочевидь, близької і гарячішої точки на мапі України (батьки і двійко дітей з переляканими очима) орендувала квартиру, привізши клітку з канаркою і чималий акваріум з ахатинами. Після першої ж галасливої сирени вони одразу викликали таксі, швидко спакувалися і поїхали, лишивши в під’їзді клітку з пташкою і посудину з равликами.
З описів очевидців видається, що ситуація в Слов’янську розгорталася так, як і в більшості прифронтових населених пунктів: цивільних людей ставало дедалі менше (а військових більше), дрібні крамниці зачинялися, а великі вивозили найцінніше обладнання. І ще довгий час не вірилося, що все знову повторюється і стає подібним на декорації міста-привиду з американських вестернів.
Читайте також: Украдений Луганськ
Люди, які лишилися, поводяться обережніше і зосередженіше, переказуючи одне одному чутки та телефонуючи в різні райони міста, щоб мати повну картину. Багато друзів і знайомих у перші ж дні записалися в тероборону (охочих було більше, ніж очікував військкомат), а тому зв’язуються і з ними, щоб дізнатися те, про що не говорять в офіційних новинах. Хтось нікуди не йшов і не їхав і чекав на те, що станеться з Лиманом і Святогірськом, і поїхав після їх тимчасової (як виявилося) окупації. Хтось же купив газовий балон і домовився про те, щоб у дворі вирили свердловину для води. Молодь здебільшого виїхала чи не найпершою, коли позачинялися заклади освіти й кав’ярні. Деякі, щоправда, лишилися, згуртувались і допомагають малозабезпеченим сім’ям, пенсіонерам і особам з інвалідністю: продуктовими наборами, ліками чи іншим. А над усім цим періодично лунають обридлі сирени, до яких звикаєш, хоч серйозні руйнування були і тоді, коли вони не попереджали. Загалом постійно щось бахкає і бухкає, і мозок мимоволі фіксує: ближче-далі, від нас чи по нам. Починаєш поступово розрізняти вибухи й інші різкі звуки, більшість уже навіть умієш ідентифікувати, тому й у підвали вже майже ніхто не ховається. Пригадую, що в 2014-му, коли, як не дивно, стрілянина була ніби за розкладом (вранці і ввечері), її відсутність у «належний» час непокоїла більше, аніж її наявність.
Фото тут і далі: зі сторінки Вадима Ляха, мера Слов’янська (facebook.com/Vadymlyakh)
Тодішня ситуація на Донбасі — репетиція без літаків і потужної артилерії, але найсумніше, що теперішні події зустрічають майже ті самі обличчя. Ще здавна Слов’янську щастило на «міцних господарників», за яких їхні прибічники, комуністи, регіонали та подібні агітували голосувати на кожних виборах. Підтримка певного кандидата — завжди похідна небажання місцевих ані розбиратися в політиці, ані осмислено вибирати за якісь реальні досягнення (зрештою, це всеукраїнська проблема). Зокрема, останній депутат від Слов’янська до Верховної Ради України — «людина без властивостей» Юрій Солод — якого за собою возила причепом Наталія Королевська, розповідаючи на всіх зустрічах із виборцями, який він хороший. Йому навіть і говорити не треба було (скидалося на те, що він і не вміє), за нього голосували за інерцією, а ще тому, що на бігбордах йому тиснув руку Юрій Бойко (логіка теж своєрідна: ми за Бойка, а він за Солода, значить і ми за Солода).
Читайте також: Валерій Панченко: «Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України»
Загалом після 2014 року ніхто не зробив ніяких висновків, особливо прості люди. Так після всього, що тоді накоїла неадекватна пані мер Неля Штепа, до влади прийшов представник «Опозиційного Блоку» Вадим Лях із гаслом «Любити Слов’янськ, як Неля». І їх важливо назвати, бо це та «п’ята колона», яка так довго і безкарно працювала на користь ворога, готуючись його зустрічати. Одіозні політики або перевзулися, або до часу принишкли, лишивши своїх посіпак, яких повно і в Слов’янську. Цих сепаратистів і ждунів видає ще й нав’язливе бажання дізнатися не тільки, куди прилетіло, а і з якого боку. І потім експертні розумування про те, що «прильот» міг бути і з позицій ЗСУ. На питання, навіщо нашим військовим це робити, відповідь переважно одна: хочуть посіяти паніку, щоб місцеві розбіглися, а українським солдатам тоді ніхто не буде заважати грабувати будинки і квартири. Або ще пояснюють це тим, що свої обстрілюють для того, щоб казати, що вони майже на передовій і відтак мають отримувати більшу платню. Такі слов’янці зараз ще й кажуть тим, хто евакуювався: «Та ще невідомо, як ви повертатися будете». Після жахливого обстрілу вокзалу в Краматорську у квітні у таких людей замість скорботи чи бодай мовчання ще язик повертався єхидно кинути: «Та то ще незрозуміло, хто обстріляв».
Можна було б це пояснити тим, що у 2014 році Слов’янськ дійсно кількаразово постраждав від пострілів ЗСУ, коли вони намагалися підбити одну-єдину невловиму артустановку «Нона», із якої бойовики «ДНР» обстрілювали і місто, і позиції наших військ. Та природа цього сепаратизму глибша — містечковий патріотизм, помножений на проросійські симпатії через родинні або робочі зв’язки. На тлі цього важливо, що проукраїнські настрої тут за останні роки тільки посилилися, і якщо раніше їх не дуже демонстрували, то тепер уже багато хто просто не може мовчати. Однак сепаратистів і подібних у місті як не бракувало, так і не бракує. І нема на те ради, хіба лиш згадувати сумні анекдоти про горбатого і могилу… Втім, навіть найзапекліші «росієлюби» відправили своїх дружин, сестер і малолітніх дітей подалі від Слов’янська, але, як це було в 2014-му, не на схід, до улюблених берізок, а на захід — український чи європейський. Логіка специфічна, бо такі якраз ані западенців, ані «гнилу Європу» не люблять. Більшість із них ще й демонстративно там розмовляє російською, чимало цим бентежачи, скажімо, тих же поляків, які цілком закономірно цього не розуміють.
Так Слов’янськ і живе собі далі, порівнюючи та сподіваючись, потихеньку повертаючись до звичного життя. І нинішні очікування тут досить прості: аби дали взимку газ і стало менше обстрілів. Ну, і ще щоб не було війни, кінець якої всі бачать нібито майже однаково, але насправді досить таки по-різному: одні хочуть миру, а інші — перемоги.