Прифронтовий порт

Суспільство
19 Вересня 2014, 15:14

На Центральному київському автовокзалі двоє чоловіків у камуфляжі курять сигарету за сигаретою. Їх не проводжають. Немає сліз, купи слів та міцних обіймів. Єдиний автобус, що раз на добу курсує до Маріуполя, напівпорожній. Чи то це пов’язано з вій­ною, чи просто не сезон, але з близько 40 місць вільних приблизно половина. Хвилин за десять пасажири займають місця і ми рушаємо. Майже на фронт.

«Доброго ранку, приготуйте, будь ласка, свої документи. Жінкам необов’язково», – каже чоловік у балаклаві з автоматом на одному із блокпостів Донецької області. Народ мовчки витягує документи, показує. За п’ять хвилин перевірка завершена, нам бажають хорошого дня й пропускають далі.

«Чоловіки призовного віку з речами і документами, на вихід! А тобі, хлопче з бронежилетом, і поготів», – це вже інший блокпост.

Нас виводять на ранкове прохолодне повітря і починають перевіряти. Багато запитань до бронежилета.

«Ти хто? Де живеш? Журналіст? Із Києва? А бронежилет звідки? Фотографував блокпости? Чому на камерах жодної світлини? Що в рюкзаку?» – сипатися запитання, немов на допиті. На всі відповідаєш тихо і спокійно. Прифронтова зона як-не-як. Після десятихвилинного діалогу мене відпускають, автобус робить фінальний ривок.

Автобус розбитою вщент дорогою повз бронетехніку закочується до Маріуполя. Місто зустрічає нас хмарною погодою і вже по-осінньому холодним повітрям. Подекуди накрапає дощ. Пасажири хочуть чимшвидше вибратися з транспорту, тож водій жене ранковим містом до автовокзалу. Війна майже не відчувається. Вулицями у своїх справах сунуть автомобілі, на ринку люд купує харчі, діти з величезними рюкзаками за спинами йдуть до школи, а пенсіонерки з бездонними сумками в клітинку намагаються забратися в тролейбуси.

У Маріуполі по кабельному ТБ можна вільно дивитися «Первый канал», «НТВ», «Рен ТВ» і «РТР»

Страшні казки

«Азов»… та вони ж нацики!» – починає дорогою до готелю таксист Олександр. Як він зізнався, чи то колишній, чи то діючий міліціонер, який уже встиг «надивитися жахів» у Маріуполі за часи конфлікту на Сході.

«Безлад тут влаштовують. Буває, понапиваються і гасають на машинах містом. Чув, що в нас біля мосту на лівому березі розстріляли авто! Щось там випили, слово за слово зачепилися…» – продовжує розповідь водій.

«Чи от теж нещодавно на вулиці двох затримали, відвели у школу, де вони базуються. Здається, 61-шу. Так що ти думаєш? Закатували одного на смерть!» – сипле жахіттями таксист. Проїжджаємо спалену будівлю міськради, яка у травні стала епіцентром боїв за Маріуполь.

«І от таких історій дуже багато. Десь автомобіль вкрали, десь мародерством займаються. Взагалі якби не було Майдану, то й безладу цього не було б. Ми ж не вказуємо, якою мовою і кому розмовляти. Російською, українською… – заїжджаємо на міст, перила якого пофарбовані в національні кольори. – Он міст зіпсували. Для чого було його так фарбувати? Тьху, огидно!» – виливає злобу Олександр.

Читайте також: Колючий дріт як реальність

«А ще вони в нас рації крадуть. Заїжджаєш, буває, на блокпост. У тебе рацію побачать і забирають. «Для власних потреб» – продовжує монолог водій.

«Водночас я не розумію, навіщо одразу було братися за автомати, будівлі захоплювати. Мож­­на ж питання вирішити якось інакше. Для чого стріляти?» – нарешті доїжджаємо до місця призначення.
«Ти наче нормальний хлопець. Послухай пораду: не ходи на ті блокпости. Ті самі «добровольці» повністю неадекватні!» – на прощання кидає він.

У Маріуполі по кабельному ТБ можна вільно дивитися «Пер­вый канал», «НТВ», «Рен ТВ» і «РТР». Репортер «Первого» разом із сепаратистами їде обмінювати полонених і за кадром розповідає про свої переживан­­ня. Адже, за словами російського журналіста, у лісосмузі засіли українські снайпери, які чатують на колону. «НТВ» показує черговий «документальний фі­льм» про «13 друзів Порошенка». Якісь експерти роблять прогнози щодо майбутнього України, Донбасу і київської влади. Новини по «Рен ТВ» заспокоюють аудиторію. Ве­­дучий переконує, що санк­­ції Заходу Росії не страшні, тож можна спокійно спати. По «Шансон ТВ» (чи якось так) співає Іосіф Кобзон.

«ТБ у нас велика проблема. Думаю, ви вже мали змогу переконатися. Доступ російських телеканалів до ефіру відкритий», – скаржиться активістка Світлана. Сама вона з Тернополя, проте із середини 1990-х живе на Сході.

«Місцеві ЗМІ ахметовські. Тож зі свободою слова в нас певні проблеми. Телебачення – це взагалі окрема мова. Ті маленькі канали мають якийсь ефірний час, проте в більшості випадків просто ретранслюють російське ТБ, яке в нас начебто заборонене», – додає із сумом.

Читайте також: Глибокоешелонована оборона

Намагаюся з’ясувати ситуацію щодо бійців «Азову» й перевірити страшилки для приїжджих.

«Так, машину в нас справді розстріляли. Утім, досі достемен­­но не відомо, хто саме це був. Зараз камуфляж модний. Тим паче в місті діють диверсійні групи. Ну подумайте самі: кому було б вигідно влаштувати таке? І хто від цього виграв би, а хто програв? Як на мене, точно не «Азов», – каже Світлана.
Питаю в неї про таксистів.

«Коли ж той мир підписали, ми були готові до контратаки. Техніку підтягли, підкріплення прийшло. Вже в наступ іти хотіли, а тут «припинення вогню»

«Вони були першими, хто «зливав» по раціях інформацію сепаратистам про пересування нашої армії. Власне, тому військові й розпорядилися прибрати рації. Хоча в них усе одно залишаються засоби зв’язку на кшталт програм на телефоні. Це важко відстежити», – додає вона.
«Комендантська година. Ні, у місті її немає. Є «особливий режим» за межами Маріуполя, в бік Новоазовська. Але його треба було впроваджувати ще в березні. Щойно Крим почався, ми місцевій владі про це казали. Нас не слухали. От тепер нарешті з’явилися обмеження. Так, вони спричиняють певні проблеми, але, думаю, все можна владнати. Скажімо, пропускати людей за пропискою після 20:00 додому», – коментує вона.

«Як бачиш, у нас відносно тихо. Треба було приїжджати минулого тижня – от тоді було весело. «Градами» стріляли на околицях, гуркоту було… А зараз так, тільки техніка їздить. Чи лю­­ди тікають… Скажімо, із селищ, того самого Широкиного, де все реально знищено. І їдуть вони поки що до Маріуполя. Чи реаль­­но в Широкине потрапити, – замислюється Іван, місцевий меш­­канець. – Реально. Нещодавно звідти людей забирав. Якщо хочеш, за двісті гривень туди тебе можу завезти». Прощаємося з ним і йдемо далі.

Дощ безперестанку ллє вже понад годину. На вулицях з’я­в­ляються великі калюжі. У небо клуби диму випускає ахметовська Азовсталь. Вздовж бетонного паркана заводу – реклама Метінвесту. Тематика загалом однакова: «Маріуполь – це Україна», «Я маю працювати, аби щось змінити на краще» тощо. Подекуди дорогою проїжджають військові УАЗики.  

«На блокпостах зараз не познімаєш. Не знаю, як вам, журналістам, тут працювати», – розповідає Сергій, місцевий.

Читайте також: Едуард Мальований: «Ми повернемося з війни і спитаємо кожного»

«Хоча, кажуть, нині під виглядом репортерів тут багато чи то шпигунів, чи то диверсантів. Певно, тому й запровадили такі обмеження. Колеги ваші розповідали, що біля готелю одного дня якась жіночка ходила. Представлялася журналісткою. Цікавилася, де тут бомбосховища найближчі. Потім виявилося, що вона з «ополченцями» співпрацює», – ділиться секретами Сергій.
«А ще недавно тут весілля грали. Людей 15. У день, коли «Гради» стріляли. Уявіть: земля двигтить, гуркіт, а народ неподалік у ресторані гуляє. Справжній сюрреалізм», – додає він.

На підступах до Маріуполя

Блокпост «Азова» десь неподалік міста. Кілька бетонних загороджень, укріплення з мішків із піском посеред дороги. Такий самий неподалік на пагорбі. На узбіччі, від Маріуполя, протитанкові їжа­­ки. Бійці кажуть, що туди краще не ходити, заміновано. Азовці перевіряють автомобілі, не відриваючись від процесу пояснюють правила роботи: облич не зніма­­ти, техніку бажано також. Погоджуємося. Саме в цей момент повз проїжджають кілька БТР. Хлопці обмінюються кількома дружніми репліками, поки техніка долає блокпост.

«Не проти, якщо сфотографую вас?» – запитую в чоловіка з автоматом, що стоїть за бруствером.

«Чого ж проти, знімай», – каже він і поправляє на зап’ясті жовто-синю плетену стрічку.

«Це мені дівчинка подарувала, – з теплотою в голосі розповідає боєць, погладжуючи кінчиками пальців подарунок. – Зовсім маленька. Їй років три. Коли у відпустку їздили додому, нас люди зустрічали. От тоді мені й вручили цей презент», – певно, всміхаючись крізь балаклаву, каже він.

«Взагалі в нас тут відносно спокійно. Це далі, ближче до Новоазовська, на блокпостах «весело». Перемир’я є, але час від часу стріляють», – додає він.

Повз проїжджають автомобілі. Військові оглядають салони, багажники. З кимсь із водіїв уже по-дружньому вітаються. Поряд зупиняється старенький «Моск­вич». За кермом пенсіонер. Віддає паспорт у руки азовця, виходить із машини, дістає з багажника невеличкий кавун.

Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона

«Це вам, хлопці. З жінкою на базар їздили, трохи скупилися. От і вам гостинець. Беріть!» – каже чоловік і кладе ягоду на загорожу. Військові дякують, чоловік тисне їм руки і їде далі.
«Раніше ми під Новоазовськом були. Взагалі були ближче до фронту. Що я тобі можу сказати… Не дай Боже спати під «Гра­­дами». Звісно, страшно. Про­­те на передовій краще. Там якийсь рух постійний, а не те що тут, на блокпосту. Стоїш під сонцем, машинами керуєш», – каже Ігор, боєць «Азову».

«Трохи втомився вже від такого стояння. Не знаю, що там у Широкином у, Новоазовську зараз. Але хочеться туди, вперед, ближче до дії. Коли ж той мир підписали, ми були готові до контратаки. Техніку підтягли, підкріплення прийшло. Вже в наступ іти хотіли, а тут «припинення вогню», – розчаровано каже він.

Тим часом блокпост проїжджає велика колона бронетехніки. Армійці. Бійці махають один одному руками. Хтось із азовців напівжартома кричить, показуючи на техніку: «Ну дайте й нам хоч щось із такого, будь ласка! Не будьте такими жадібними, поділіться!». Всі сміються. Колона тим часом зникає у хмарі пилу вдалині. Добровольці повертаються до огляду машин і документів. З автобусів виходять групи чоловіків, раз по раз відкриваються багажники. Час іде.

В якийсь момент у повітрі зависає напруження. Військові мовчки перекривають рух трасою в обидва боки. Чоловіки в камуфляжі, що стояли на пагорбі, десь розчиняються, бійці на дорозі перевіряють автомати.

«Хлопче, а ходи-но за загоро­­­жу. І сиди за нею, не висовуйся», – каже старший, відводячи мене за укріплення.

«Сепаратисти катаються?» – питаю.

«А це ми зараз побачимо», – каже азовець і виходить на дорогу, тримаючи автомат напоготові.

На блокпост заїжджає синя BMW. Біля неї двоє добровольців перевіряють водія і документи. Оглядають салон, багажник. Інші бійці «Азову», принаймні ті, кого видно, уважно стежать за процесом, не випускаючи з рук автоматів. Минає близько десяти хвилин. Машину відпускають, рух дорогою відновлюється, можна спокійно видихнути.

«Подібна машина у нас по орієнтуванню проходить. Була підозра, що це «наша». Як бачиш, не підтвердилося. Може, й на щастя», – пояснює командир і йде допомагати своїм розбиратися із затором, що встиг за цей час утворитися на трасі. Прощаємося і вирушаємо назад у місто.

Читайте також: Вистраждана свобода

«Та наче нормальні хлопці в тому «Азові». Так, було таке, що в нас машину розстріляли. Очевидці кажуть, що то нібито добровольці. Але все треба ділити на два. Рації просили познімати, щоб ефір не засмічувати. Зняли, а що робити. Користуємося телефонами», – каже таксист Олексій дорогою до Маріуполя.

«Багато різних історій розповідають. І про «закатованих у школі», і про мародерство. Але все якось на рівні чуток. Тож на твоєму місці я не вірив би кожному слову. Я он, нещодавно, людей із Широкиного вивозив. Там жінка була вагітна і чоловік. Так хлопці на блокпосту документи подивилися, машину швидко оглянули і без жодних запитань нас пропустили. Все розуміють», – додає Олексій.

«Чи тікають люди з міста? Тікають, але не так масово. Я теж подався б кудись, але грошей не маю, лише кредити, – сміється. – Багато народу з Новоазовська і прилеглої до нього території їде. З Маріуполя ж виїжджають у Запорізьку та Дніпропетровську області», – каже він.

Заїжджаємо на автовокзал. Білетів на найближчі три дні на прямий автобус до Києва немає. Навіть із рук. Доводиться їхати через Запоріжжя.

Зранку біля автобуса щонайбільше десяток людей. Поряд білий «Богдан» на Донецьк. Вільних місць немає. Пасажири вантажать свої пожитки в багажне відділення і посьорбують чайок, закурюючи його цигарками.

«Не страшно в Донецьк їхати?» – питаю у водія.

«А що страшного? Все не так погано, як здається!» – відказує.

«Так стріляють же!» – не відступаюся.

«Ну стріляють. Дуже стрілятимуть – пригнуся», – сміється він.