Доля українських греків в інфопросторі несправедливо проігнорована. Адже вони проживали в Криму так само, як і кримські татари, і так само були двічі депортовані. Спершу в XVIII столітті з легкої руки Катерини для здійснення проекту «заселення Азовської губернії» (утім, тут історичні джерела розходяться — дехто з дослідників вважає, що виселення не було примусовим). На меті в імператриці було в такий спосіб послабити економіку Кримського ханства та по суті анексувати півострів. Друга хвиля депортації сталася 1944-го. Вона була вже точно насильницькою й зачепила тих, кого оминула перша. Греків було вивезено до Казахстану, Пермської та Свердловської областей. Фактично тоді «під роздачу» потрапили всі меншини: кримські татари, греки, болгари, вірмени. Після вигнання з півострова та повернення із заслання ті греки, що вижили, осіли в Маріуполі та на його околицях (саме тому тут з’явилися свої Урзуф, Ялта, Старий Крим). За останні п’ять років члени грецької громади активно взялися допомагати фронту, щоби не втратити малу батьківщину знову.
За словами голови Маріупольського товариства греків «Меотида» Надії Цапні, за офіційними даними в Маріуполі проживає 13 000 співвітчизників, проте вона переконана, що ця цифра суттєво занижена. У центрі можна безкоштовно вивчити грецьку, а День незалежності Греції 25 березня став святом не лише для етнічних представників, а й для всіх мешканців Маріуполя. Ті з українців, хто виїхав до Еллади назавжди, теж утворили спільноти, які допомагають фронту (яскравий приклад — організація «Грекобандерівці»). Місцеві ж греки долучаються до локальних волонтерських об’єднань або створюють свої (Грецький медичний центр).
Олександр Магдалиць погоджується на зустріч майже відразу — про нього та його волонтерську діяльність розповіли в «Меотиді». Нині він є лобістом благодійної організації «Карітас Маріуполь».
Читайте також: Друкарня третього виміру
До війни виконував цілком бюрократичну роботу — працював у виконкомі керівником відділу з охорони земель. Уже 2013-го, коли стало неспокійно, вирішив, що слід опанувати навички першої допомоги, тож разом із друзями пройшов навчання в Товаристві Червоного Хреста.
«З виконкому до того часу нас усіх було вигнано, погрожували, мовляв, якщо не перейдемо на бік «ДНР», то будуть репресії, тож ми просто пішли, — згадує Олександр. — 9 травня почалися розстріли. Як член Червоного Хреста, знаючи, як потрібно діяти, я відтягував поранених до машин «швидкої». З цього моменту все й почалося».
Місто на певний час було окуповане. Відтоді для волонтера й розпочалася його гуманітарна місія: «Тоді я ще працював у виконкомі, тому цього не можна було робити відкрито. Я ходив по знайомих, по різних інстанціях, ми збирали машину — навантажували продуктами, теплими речами, тентами. Везли в Новоазовськ, під Піски — де могли пройти».
Дещо від Червоного Хреста везли цивільним, які постраждали від воєнних дій. Бійцям часто допомагали просто від себе, адже програми гуманітарної допомоги закінчуються, а війна триває: «Іноді бачили, що коїться на блокпостах, наскільки там важко, — і віддавали хлопцям що могли, аби ті бодай вдяглися й не голодували. Їх просто десантували, тож у них не було нічого, інколи навіть зброї».
Тоді ж познайомилися з благодійниками «Карітас Маріуполь» — допомагали роздавати гуманітарку.
У певний момент вектор волонтерської діяльності зненацька змінився. «В одній із поїздок ми побачили собаку, якого контузило, і він доживав своє на позиції біля Широкиного, — згадує активіст. — Я виміняв Лакі на два пакети макаронів і відвіз у Маріуполь, де його виходила група спеціалістів».
Читайте також: Культурні хулігани
Згодом у цьому місті було створено перший великий притулок «Чіп і Дейл», куди привозили врятованих тварин із зони бойових дій: «Хтось знущався з них; хтось прив’язував собак, десь траплялися моторошні історії… Ми вивозили їх до Маріуполя. Потім їх почали розбирати люди. Деякі тварини змінили по кілька домівок, тому що їх забирали в місця, які згодом ставали зоною бойових дій. Є в нас і такий бойовий пес Шарик — тричі потрапляв у таку ситуацію!».
Притулок закрився рік тому, бо не стало фінансування, проте за цей час урятовано понад 60 собак. Кошти збирали через соцмережі, серед небайдужих траплялися підприємці, часом навіть політики й прокурори. Притулок існував до того моменту, поки не був прилаштований його останній мешканець.
«Для нас це була віддушина, — згадує Олександр. — Уранці — робота з паперами, вдень — волонтерська діяльність: треба було з кимось домовлятися, щось передавати. А ввечері приходиш втомлений у притулок, а вони кидаються на тебе з усіх боків, і це так добре й так затишно!»
Загалом у «Меотиді» багато тих, хто підтримує волонтерів. Адже збитків зазнають і грецькі селища. Місця, куди греки раніше виїжджали відзначати національні свята, тепер стали полем бою (а деякі взагалі лишилися в окупації). Сартана, Чермалик, Павлопіль, Лебединське, Старий Крим, Гнутове, Талаківка…
Олександр не може забути нічного обстрілу Сартани в 2015 році: «Були серйозні обстріли, пошкодили газову комунікацію — всюди смерділо газом. Ніч, суцільна пітьма, «швидку» не пускають. Я взяв аптечки й покликав товариша, професійного гонщика. Блокпости ми проскочили — я вмію з ними домовлятися швидко. Ми дісталися одними з перших. Люди плачуть, шматки, перепрошую, плоті лежать, будинки горять, вибухи ще чутно. Я був дещо обурений, що ми працюємо самі. Потім почали приїздити «швидкі»… Селищний голова (нині секретар міськради) Степан Махсма не ховався — ми з ним до четвертої ранку ходили до кожного будинку, по кожному периметру. Ближче до п’ятої, коли стало все спокійно, почали стікатися всі решта. Для мене це було проявом сміливості, відповідальності за своє село. За духом грек, він не лише взяв на себе відповідальність за наслідки, а й особисто вийшов і керував порятунком людей на місці, попри те, що був величезний ризик другого обстрілу».
Є такий місцевий звичай серед волонтерів — залишати на фронті одне одному невеличкі послання: ягоди, смаколики, листівки, побажання чи привітання… Їх клали в пляшки й просили передати або місцевих мешканців, або ж вояків.
Читайте також: Уроки порятунку
Іноді зроблені колись добрі справи приємно «наздоганяють». Ті, хто виїхав із зони бойових дій і почав свою справу та нове життя на мирній території, запрошують волонтера на гостину, аби віддячити за допомогу в минулому. Такі моменти надихають. Трапляється зустрічати й урятованих тварин: «Ми виходжуємо цуценят, передаємо їх новим господарям, за якийсь час іде по місту велетенський собака. А я пам’ятаю, що в цього маленького алабая було «сердечко» на боку. І от бачу величезного пса, що біжить на мене облизуватися!».
Зараз Олександр Магдалиць працює в «Карітас». Його нинішня діяльність спрямована не так на гуманітарну допомогу, як на лобізм, розвиток ініціатив на місцях, співпрацю з громадами. На те, щоб дати голодним вудочки, а не рибу.
Один із таких проектів — з інклюзивної освіти. Невдовзі відбудеться відкриття Інклюзивно-ресурсного центру у Волноваському районі.
«Дітей, які постраждали внаслідок конфлікту й потребують інклюзивної освіти (хтось став затинатися, хтось у розумовому розвитку трошки відстає, хтось набув іще якихось особливостей), їх саме у Волноваському районі, у зоні бойових дій стало дуже багато. Ними ніхто не займається, і хороші спеціалісти туди не приїжджають, — розповідає Магдалиць. — Ми подивилися на цю картину й зрозуміли, що потрібно змінити цю систему освіти, яка існує сьогодні, зробити з неї щось людяне. Щоб це було не просто виділення коштів, а система, яка передбачає, що влада все-таки почне взаємодіяти із суспільством».
Читайте також: Поранення не перешкода
У перших числах вересня очікується офіційна презентація Центру. «Наші фасилітатори створили громадські організації, куди входять батьки дітей з особливостями, і надали їм консультацію. Розповіли, як і де можна працювати з грантами, де можливо проявляти ініціативу тощо. Дізналися, що їм потрібно… Потім довідалися, чого бракує владі. Владі треба, щоб було якомога менше хаотичних звернень від батьків, а їх справді багато; їй потрібне ефективне освоєння бюджетних коштів. Ми вирішили, що створимо майданчик, де будуть зосереджені всі ресурси, які стосуються інклюзії, уся інформація, усі ініціативи». На зборах громадської організації батьки вирішуватимуть, що для них важливо, і формуватимуть спільний запит. «Карітас» буде посередником між ними й владою, що підвищить ефективність роботи.
«Батьки беруть частину ресурсу на себе, вони самостійно ремонтують тренажери, допомагають учителям у роботі з дітьми тощо, — говорить активіст. — Взаємодія влади й суспільства, яка базується не на скаргах, а на спільній роботі, яка вигідна обом сторонам. Усе, що довелося зробити, — це виявити потребу кожного й домовитися з кожним».
Майданчики, де було б комфортно владі, суспільству й бізнесу, стосуються не лише проблеми інклюзійної освіти. Інші напрямки — це структурний збір сміття, допомога дітям із діабетом, лобіювання законопроектів щодо захисту прав тварин та інші.
«Кадри, професіонали, які самі могли би провести аналітику, зрозуміти, які є потреби і як їх вирішувати, виїхали до інших міст або й узагалі з країни, — коментує Олександр. — Але є чимало патріотів, які справді хочуть змін, просто не знають, як це зробити. Тому «Карітас» зараз створює потужну систему лобістів по Україні».
Олександр зізнається, що місцеві елліни сумують за Кримом, з якого їх було вигнано: «Але це вже наша друга батьківщина, і звідси греків уже не виселять!».