Хлопець із ніком Phantom695, який служив у нашому миротворчому контингенті в Іраку, на форумі Іноземного легіону розповідає цікаві деталі про сучасних українських військових. Він описує перший бій українських миротворців за міст через річку Тигр в Іраку, який відбувся 6 квітня 2006 року.
«Частина солдатів і офіцерів категорично відмовлялися визнавати, що їдуть на війну. Через те заняття періодично херили. Були також і «фанати», серйозно налаштовані на майбутню місію. Як я пізніше пересвідчився, лише на таких людей і можна розраховувати під час виконання бойових завдань. …
Судячи з інтенсивності стрільби й радіопереговорів, бій у місті Аль-Кут вступав у найзапеклішу фазу. Духівські гранатометники обстрілювали наших, які стояли між греблями через Тигр. Самих стрільців не було видно, проте їхні позиції демаскували білий дим і хмара пилюки, що піднімалася від пострілів. Ми запропонували обстріляти їх із РПГ і ГП-25 (ручний і підствольний гранатомети – Тиждень), адже стрілецькою зброєю їх не дістати. Й у цю мить він (командир!) загорланив те, від чого в мене волосся стало дибки: «Куди ти зібрався стріляти?! Ти до в’язниці захотів?» На секунду зависла пауза. Між рядків це сприймалося як: "Ти хочеш, щоб я через тебе сів до в’язниці? Чи не спитають із мене потім за це?" – ця думка читалася в усіх вчинках командира. Я зрозумів, що ні в яке місто ми далі не поїдемо, й ані наказ командування, ані почуття відповідальності, ані навіть те, що в місті вів бій його друг Дольф, не примусять нашого командира йти далі. Більше того – побоюючись, аби хтось не почув у ефірі його позивний, він перестав виходити на зв’язок із другою машиною, не кажучи вже про зв’язок із командуванням. Даремно намагався докричатися до нього Сашко, командир другого відділення, щоб отримати хоч якусь команду. Ніби приклеївшись до приладу спостереження в БТРі, він робив вигляд, що не чує ні рації, ні наших глузувань. Як Саня потім розповідав: «Я просто плюнув, і зрозумів, що розраховувати доведеться на себе». На тлі цього бардака мене вразило, як грамотно й спокійно працював командир другого відділення. 20-річний пацан, який підписав контракт одразу зі строчки (строкової служби – Тиждень), міг би дати фору багатьом офіцерам. Принаймні було видно, що голова в нього варить у п’ять разів швидше й командувати він не боїться. Від вогню нашого кулемета загорівся бензовоз, припаркований на початку вулиці. В небо здійнявся стовп чорного диму. Видимість значно погіршилася, чим миттєво скористалися духи. Вогонь їхніх гранатометів посилився. В нашому БТРі назрівав бунт. Макс виліз нагору й, сховавшись за відчиненим люком, почав вести спостереження. Скоро Макс побачив свою ціль і доповів про це, та поки командир «думав», ціль зникла. Макс зробив висновки й наступного разу одразу закричав: «Вогонь» – і почав стріляти. Уражений ним бойовик упав, але по вказаній цілі відкрили вогонь й інші. Додали жару й американці. Проте командир команди так і не дав…
…Години до четвертої ночі обстріл припинився. Перший бій в історії Збройних сил України закінчився. Його фінал: у нас один убитий, п’ятеро поранених. Втрати противника точно встановити не вдалося. Цифри коливаються від 40 до 1000 осіб убитими. Я думаю, перше число набагато ближче до істини, ніж друге. Ось іще що цікаво. Коли американське військо громило регулярну армію Хусейна, всі пошкодження в Аль-Куті звелися до кількох кульових відмітин. Проте вже коли ми «помиротворили» в місті 6-го числа, то вулиці прикрасив десяток спалених автомобілів, а стіни деяких будівель стали нагадувати швейцарський сир.
Мене вразило тоді відчуття братерства й тепла, яке виникло між солдатами, котрі побували в одному бою, а до того ж вони зовсім не знали один одного… Навіть американці почали ставитися до нас інакше: розмовляють з повагою, по плечах ляскають, дрібниця, а приємно.
…Дивлюся, до мене на вишку лізе Кент Доласкі – теж коректувальник. Я розповів йому, що до чого і попередив про гранатометників за першою греблею. Він одразу доповів про це своїм. Двічі вистрілив американський снайпер… Почалося!!!
Одержавши якийсь наказ від своїх, Кент прощається і залишає вишку. Журно проводжаю його поглядом. Відчуваю, що американці зараз поїдуть у місто. Так і є. Оце воїни!!! Хочеться застрибнути до них у джип. Бачу, як вони проїжджають перший міст, наближаються до другого… Бабах!!! Реактивна граната проноситься в розриві між машинами й падає в Тигр. Тут же шквальний вогонь у відповідь! Ще одна, знову мимо! Американського загону уже не видно, все закривають будинки… Чути сильний вибух, ще один!!! Комбат говорить по рації: «Американці підірвалися на фугасі, зараз поїдемо допоможемо». Оце справді, невже поїдемо? Фіг. Відбій. Злість…
Хвилин із десять усе тихо, й раптом праворуч чую – стрілянина. Саня доповідає: «Я Яструб-2, потрапив під обстріл, дозвольте відкрити вогонь?» – І відповідь комбата: «Спостерігати» – Тут я вже не витримав і, натиснувши тангенту, бовкнув на адресу комбата: – «Ну ти й придурок» – Секунд на п’ять ефір замовк. Потім нарешті почувся голос комбата: «Яструб, ти це, розберися, хто там шорхається!»