Ще півтора року тому євродепутати, члени делегації Європарламенту Україна – ЄС, на запитання про те, чи не бояться вони, що Україна поступово повернеться в зону необмеженого впливу Росії, стандартно відповідали: «Все можливо, звісно, але Україна має передусім реформуватися зсередини». Сьогодні, після українських президентських виборів, схоже, в законодавчому органі ЄС поспішно гасять пожежу власних гострих побоювань і докорів сумління щодо втрачених можливостей. Навіть найбільші оптимісти та друзі України з-поміж польських і британських депутатів, вочевидь, усвідомили, що очікувати поступального, добровільного реформування від такої великомасштабної, наскрізно травмованої, недисциплінованої та позбавленої відповідольної політичної еліти країни, як Україна, марна річ. Слабка держава потребує зовнішнього стимулювання.
Право стукати в двері
Синхронно з інавгурацією Віктора Януковича європарламентарії ухвалили резолюцію, в якій за Україною закріплено право подавати заявку на вступ до ЄС. Як і будь-якій іншій європейській країні, вірній «принципам свободи, демократії, повазі до прав людини й фундаментальних свобод, а також верховенству права», нашій країні дозволили стукати в європейські двері. Впродовж останніх років навіть у періоди апогею політичного хаосу всередині держави в Європейському парламенті лунали голоси, що закликали закріпити за Україною перспективу членства в ЄС. Так, у травні 2007 року зробити це пропонував польський євродепутат Міхал Каменський, доповідаючи перед комітетом із закордонних справ. Тоді його підтримали француз Арі Ватанен, британець Чарльз Таннок. Але ця ініціатива на тому й згасла. В тому ж таки 2007-му Європарламент прийняв рішення закликати Раду ЄС закріпити в новій Угоді про асоціацію з Україною перспективу її членства в Євросоюзі. Але, як відомо, даремно закликав… У січні 2008-го головування в ЄС перейшло до Словенії. Її президент Данило Тюрк, виступаючи в стінах Європарламенту, пропонував надати чітку перспективу членства й Україні, й Молдові. Тоді Європейська Комісія відповіла, що для цих двох країн передбачена співпраця в рамках політики сусідства, й цього досить. І ось європейські законодавці затвердили компромісне формулювання, не відчинивши дверей, але дозволивши в них постукати. В історії ЄС був один яскравий прецедент, коли країні, яка постукала, двері не відчинили: в 1987 році це сталося з Марокко. Її король Хасан ІІ наважився на такий крок, наслідуючи приклад Туреччини, яка подала свою заявку на членство того ж року. Мовляв, чим північноафриканське Марокко поступається майже цілковито азійській Туреччині? Цей крок тоді шокував європейців. В інших випадках країнам, що стукали, відчиняли, щоправда, Туреччина чекала 12 років, поки їй лише надали статус кандидата на вступ. При цьому ані Амстердамський договір 1999 року, ані нова Конституція ЄС не вимагають наявності в певної країни дозволу з боку Європарламенту подавати заявку на членство, тому у випадку з Україною йдеться про чергову маніфестацію доброї волі. Загалом же український випадок надто унікальний. Адже жодних резолюцій не потрібно, аби підтвердити європейську природу України.
Газ, візи й Степан Бандера
Натомість варто звернути особливу увагу на інші пункти прийнятого Європарламентом документа. В ньому зокрема йдеться про те, що Єврокомісія повинна розробити «дорожню карту» щодо досягнення безвізового режиму між Україною та ЄС. На проміжному етапі пропонується скасувати для українців візові збори. Віктор Янукович під час візиту до Брюсселя навіть пообіцяв, що ця «дорожня карта» буде прийнята вже цього року. Надто оптимістичний прогноз: Єврокомісія, яка не відзначється оперативністю в своїй роботі, подаватиме такий документ на розгляд Ради ЄС, де для прийняття рішення потрібно досягти консенсусу. Для останнього, своєю чергою, Україні потрібно створювати та зміцнювати свої лобістські структури не лише в Брюсселі, а й у головних європейських столицях. А в Брюсселі, до речі, саме Європарламент міг би стати місцем кристалізації впливового українського лобі. Там працюють перші українці, що самотужки, ціною великих зусиль торують свій професійний шлях у єесівських інституціях.
Європарламент також наголосив на тому, що Україна має приєднатися до Європейської енергетичної співдружності й запровадити нове законодавче регулювання свого газового ринку, адаптоване до Директиви ЄС щодо спільних правил для внутрішнього ринку природного газу (2003/55/EC). Таким чином, до України висуваються доволі серйозні вимоги: жодних тіньових, посередницьких структур на газовому ринку України, повна прозорість і підзвітність головної національної компанії-оператора тощо. Проте не декларативні, а реальні очікування ЄС від України за нового президента, вочевидь, є прагматичні й невибагливі: від Януковича сподіваються налагодження гарних відносин із Росією і, як наслідок, гарантій стабільного транзиту. Дуже скромно, дуже реалістично й раціоналістично. Спроби Європарламенту на цьому тлі, нарешті, в обхід вічно незговірливих Єврокомісії та Ради Європи скористатися зі своїх розширених після прийняття Конституції повноважень та самостійно щось пообіцяти Україні, звісно, варті уваги та поваги, однак мало що змінюють.
Водночас Україна має змогу на власному досвіді пересвідчитися, що значить п’ястівство в зовнішній політиці Польщі, коли остання робить ставку на лобіювання своїх інтересів на всіх міжнародних напрямках через західні, насамперед брюссельські інституції (див. Втома від хаосу, №8, 2010). З ініціативи польських євродепутатів, зокрема Павла Залевського з «Громадянської платформи», в пакеті з пасажами про право стукати в євродвері, безвізовий режим та Директиву 2003/55/ЕС висловлюється сподівання, що нове українське керівництво перегляне рішення Віктора Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, чим доведе свою «вірність спільним європейським цінностям». Таким чином, польські політики використали авторитет Європарламенту, потужної міжнародної інституції, для лобіювання свого погляду на історію в суто двосторонній польсько-українській суперечці. Це не зовсім чесно хоча б з огляду на те, що Україна не є членом чи хоча б спостерігачем в установі, яка прийняла рішення. А отже, вона не може донести своєї точки зору й аргументувати свою позицію. Навряд чи з об’єктивних причин більшість євродепутатів, окрім поляків, володіє всім потрібним обсягом інформації, щоб давати оцінку історичній ролі Степана Бандери.
Небуття
З іншого боку, це чергова демонстрація інформаційної та культурної неприсутності, небуття України навіть на західноєвропейських теренах. У висвітленні українських президентських перегонів західна преса припускалася доволі часто неточностей, часом необґрунтованих інтерпретацій. Financial Times спрогнозувала, що Україна Януковича може стати для Росії прикладом успішного економічного зростання в умовах політичної демократії, не обмовившись жодним словом про те, що новий президент може згорнути демократію як таку. Є така небезпека. Newsweek, згадавши в певному контексті Голодомор, датував його 1930–1932 роками. Помилятися й плутати можуть усі щодо всіх – це не привід для тривог, але щодо України помилятимуться, вочевидь, частіше з огляду на наше невміння комунікувати зі зовнішнім світом. Ініціативу доносити інформацію про те, що відбувається в Україні, перехопили росіяни й поляки. Бракує англомовних варіантів і розсилок українських новинних і аналітичних видань, бракує національних, нешароварних культурних інституцій за кордоном, бракує лобістських структур у європейських столицях та в стінах брюссельських установ. Увесь цей багатоступеневий дефіцит, зрештою, сильно знижує ККД будь-яких дружніх резолюцій. А тим часом від України в зовнішній політиці очікують розумної двовекторності, яка, однак, не може бути аналогом багатовекторності 1990-х років, оскільки й Росія Путіна не є аналогом Росії Єльцина, а сьогоднішнє українське невміння просувати свої інтереси на Заході не є аналогом недосвідченості щойно утвореної держави.