Прозорість влади

 

 

 

 

 

У репертуарі українських чиновників поняття «прозорість влади» стало особливо популярним після подій 2004 року. В 2005-му, під час промови на саміті в Давосі, герой Помаранчевої революції, новий Президент України Віктор Ющенко, представляючи свою програму дій, обіцяв: «Третій крок – боротьба з корупцією. Мій уряд не буде красти. Не будуть красти й місцеві уряди. Бізнес буде відділений від політики. Ми усунемо зайві перешкоди і надмірне регулювання там, де виникає предмет корупції. Адміністративна реформа сприятиме прозорості влади на всіх рівнях». Жодного пункту з цього плану за 3 роки виконати Ющенку не вдалося.

 

Проте мантру «прозорість влади» машинально й досі повторюють чиновники усіх рівнів та «кольорів». Насправді, це дійсно корисна річ (прозорість, а не риторика), без якої інститути по-справжньому демократичної країни просто не можуть діяти.

 

Спочатку трохи теорії. Прозорість – це головний ворог корупції. Одночасно в «живих» може залишитися тільки один.

 

Прозорість дуже легко побачити: якщо всі урядові зустрічі доступні для преси, якщо бюджети і фінансова звітність державних установ та підприємств всіх рівнів може бути переглянута будь-ким, якщо закони, правила та рішення доступні для обговорення, що реально впливатиме на їхній зміст. Отже, сайт Верховної Ради, на якому швидко з’являється усе, включно зі стенограмами засідань, є інструментом прозорості. А закриті засідання уряду або Київради – прикметами корумпованого стилю управління.

 

Непрозорим та корупційно небезпечним є також те, що «Нафтогаз України» не оприлюднює свій контракт з експортером газу або те, що ліцензії на експорт газу з території України, Міністерство економіки видає за невідомими критеріями. Ціна питання – сотні мільйонів доларів США.

 

Вибори та референдуми не мають бути єдиними способами для громадян, хоч якось впливати на владу. Головне призначення прозорості – сприяти тому, щоб громадяни щоденно брали участь у політичному процесі. Одним із інструментів цього є закони які гарнатують вільний доступ до інформації. Наразі, про українське законодавство такого сказати не можна. Правове регулювання доступу до інформації здійснюється законами «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про звернення громадян», «Про державну таємницю».

 

Чиновники мають надто багато способів не надати громадянам інформації. Надто часто органи влади безпідставно відмовляють у наданні інформації, позиціонуючи її як «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування» або просто мовчки ігноруючи запити громадян. Для прикладу: у Швеції право на публічний доступ до урядових документів зафіксовано законом від 1766 року.