Думаю, багато про цілеспрямованість Жуля Верна скаже те, що він написав 55 самих романів, не рахуючи повістей, оповідань і п’єс (ага, виявляється, цей рекорд наш Андрій Кокотюха вже побив, хоча замість п’єс створює сценарії).
Ще цікавіший результат дає арифметика, якщо її застосовувати до цілих літератур. Щоб англійська мова завоювала світ, британцям знадобилося 100 років, 267 романістів і понад 2 тис. романів. В українській Національній спілці письменників зо дві тисячі членів, тож світове панування настало б раніше, якби вони писали романи, а не весь час засідали й переобирали.
Останнім часом мало який український критик, пишучи про бум книжок на воєнну тематику, виданих в Україні, утримається від порівняння з російською так званою лейтенантською прозою. Це літературна течія кінця 50-х — кінця 80-х років минулого століття, написана самими учасниками війни. Без масштабних батальних картин від Мурманська до Туапсе й маршалів Жукових, що підпалюють люльку генералісимусу Сталіну в ставці Верховного головнокомандувача з вказівкою дати й часу до хвилин. Геть інша «окопна правда» про те, що називали Великою Вітчизняною війною. Усі критики сходяться на тому, що це була помітна течія. А що вони порівнюють саме з нею, а не з Гончаром і Загребельним, власне, натякає на те, що в українській літературі такої виразної течії не було (тоді як спеціалізовані магазини «Військова книга» були).
«Лейтенантська проза»
Але спробуємо подивитися на неї в цифрах. Арифметика так арифметика.
До «лейтенантської прози» належить 103 великі твори: переважно повісті, менше романів, ще менше збірок оповідань і кілька п’єс. Бібліографію всього цього полічити важче, бо 17 творів Ґріґорія Бакланова включалися до різних зібрань і з 1955-го по 2017-й вийшли 67 книжками. Тобто на брак перевидань «лейтенанти» ніколи не скаржилися. І це показує, як серйозно в Радянському Союзі ставилися до військово-патріотичного виховання.
Читайте також: Жорж Швіцґебель: «Межа між художнім кіно та створенням мультфільмів сьогодні дуже тонка»
На основі тих текстів знято щонайменше 42 повнометражні стрічки. Я поки що не готовий коментувати кожен метр цих плівок, але моє дитинство минуло під черговий фільм Юрія Бондарєва чи Васіля Бикава в телевізорі щоразу на 9 травня, 7 листопада, Новий рік, День Конституції тощо.
Наклади полічити ще важче, ніж кількість видань, бо, скажімо, «В окопах Сталінграда» Віктора Некрасова витримало 26 прижиттєвих перевидань загальним накладом більш як мільйон примірників. Утім, киянина Некрасова до «лейтенантської прози» зазвичай не зараховують, попри те що він, поза сумнівом, започаткував цей жанр (1946-го, на десятиліття раніше від інших письменників). Бо цей автор обмежився однією книжкою на воєнну тематику, решта його доробку стосувалася цілком цивільних речей, як-от прогулянки Києвом. А постраждав і зрештою емігрував до Франції взагалі через те, що із захватом написав про те, що в Америці цілих сім (!) телеканалів. У Києві тоді було два, і пильні колеги пришили йому низькопоклонство перед Заходом. Крім того, він був капітаном, а не лейтенантом. Але все згадане таки дає нам уявлення про наклади радянських видань про війну.
Ну й своєю Сталінською премією Некрасов відкрив рахунок усіх тих почесних звань, зірок Героїв соцпраці, численних державних і літературних премій, які отримали «лейтенанти» та яких сукупно вистачило б на невеличкий батальйон. Це не кажучи про їхні військові та ювілейні нагороди.
Тож, безумовно, визнана, потужна й впливова літературна течія складалася з… шести авторів.
«Лейтенантська проза»:
• Ґріґорій Бакланов — 17 творів, 11 екранізацій;
• Юрій Бондарєв — 19 творів, 6 екранізацій;
• Васіль Бикав — 26 творів, 20 екранізацій;
• Константін Воробйов — 11 творів;
• Вячєслав Кондратьєв — 20 творів, 3 екранізації;
• Віктор Курочкін — 9 творів, 2 екранізації.
(Бібліографію отримано з відкритих джерел)
Звісно, це не вся література, видана в СРСР про другу світову, але найвидатніша її школа саме художніх книжок, написаних очевидцями. Однак не по гарячих слідах, а вже принаймні через десятиліття після перемоги. Переосмисливши. Зваживши всі суспільні настрої. Начитавшись ура-переможних повоєнних лубків від людей, які пересиділи в евакуації в Ташкенті. Розлютившись. Пригадавши все. Уславивши подвиг рядового трудівника війни. І далі штампуючи по умовному «Гарячому снігу» щороку впродовж… трьох десятиліть. Тоді як у декого з них, як і в палко шанованого українськими критиками Еріха Марії Ремарка, бойовий досвід обмежився кількома місяцями. І ось про ці кілька місяців треба потім було писати кількадесят літ. Звісно, твори ставали винятково «високохудожніми». Ця література не те що встигла протухнути — вона муміфікувалася на наших очах. Шестеро осіб 30 років невпинно строчили машинками, самозречено забезпечуючи весь радянський повоєнний офіціоз, і в тому була ахіллесова п’ята тогочасної пропагандистської машини. З одного боку, це був доволі жорсткий відбір: із сотень чи тисяч спроб на «лейтенантів людських душ» система відібрала лише шістьох найкращих. З другого — зміну поколінь не спромоглася забезпечити навіть війна в Афганістані. Шестеро високохудожніх друкарських кулеметників викошували можливих послідовників під нуль. З їхньої підготовленої позиції з продуктовими наборами з гречкою для ветеранів на 9 травня виносили вже в генеральському статусі й тільки вперед ногами.
Читайте також: Домінік Кардон: «Не треба підгодовувати тролів власною увагою та часом»
Ще кілька цифр про вже геть нон-фікшн — не повісті, а мемуари радянських воєначальників на чолі з маршалом Жуковим, усіма такими, як він, зовсім звичайними адміралами, генералами й аж до найнахабніших полковників, які писали й публікували свої спогади державним коштом усі 70 років, хай навіть вигадки в деяких із них було більше, ніж у художніх книжках «лейтенантів». Повну бібліографію дістати важко, але порядок можна уявити за книжками найбільшого російського видавництва військової літератури, яке в часи книжкового буму нульових років перевидало все, до чого змогли дотягтися руки. Отже, мемуари про другу світову — 1009 назв, перевиданих у сучасній Росії. (Вам уже зрозумілі джерела «побєдобєсія« і «дєдивоєвалі»?)
Цікаво ще порівняти з кількістю мемуарів про інші російські війни:
• Друга світова — 1009;
• Афганістан — 13;
• Кримська (1853–1856 роки) — 4;
• Громадянська — 158 з обох боків, і червоні, і білі;
• Японська — 18.
Мемуарів про чеченські війни, абхазькі та «Кримнаш», сирійську кампанію, не кажучи вже про Донбас, це видавництво поки що не видає. Бережуть військові таємниці. І воєнні злочини.
І це не рахуючи всієї літератури «підготовки вторгнення»: про майбутні війни, усіх цих численних «попаданців», а також «бойової фантастики», яку зараз роблять бувальщиною в ОРДіЛО, а ті самі донецькі фантасти, що все це вигадали, тихо «офігівають» від утілення своїх казок. Фантазуйте обережно. Васілій Аксьонов он теж нафантазував про «острів Крим» такого, що на голову не налазить, а для кремлівських постмодерністів це стало сценарієм «русской весны» аж до прізвищ персонажів. Ну обрали очільником «острова» не Васілія, а Гобліна, але таки Аксьонова. Казку зробили бувальщиною. Саме час задуматися, може, і той оригінальний Аксьонов був гобліном, просто ми не помічали, засліплені блиском «великої літератури». Справді, першим кримським «зеленим чоловічком» був ще Лєв Толстой зі своїми «Севастопольськими оповіданнями».
У нашому вимірі
Чи можемо ми взагалі протиставити щось тій наскрізь мілітаризованій «самой читающєй странє» на сторінках книжок? Коли подивитися на ці цифри, здається, що війна була улюбленою темою російської літератури завжди, не тільки в Толстого (власне, всіх трьох Толстих), який виніс її в заголовок свого найбільшого роману, а й від самих початків. Недарма першою світською книжкою, надрукованою в Москві, був не «Буквар», як у нас в Острозі та Львові, а «Учение и хитрость ратного строения пехотных людей».
Першою українською книжкою про нашу війну була поетична: «Вірші з війни» Бориса Гуменюка. Знадобився поет, щоб чесно назвати війною сором’язливе АТО.
Читайте також: Мішель Маффесолі: «Різноманіття та коріння — два слова, що описують постмодернізм»
Але повернімося до українських критиків, які згадували російську «лейтенантську прозу» не просто так, а щоб із чимось порівняти те, що відбувається нині з виданням військової української й тоже-української літератури. Усі відчували, що просто не встигають усе це прочитати, але кількісних вимірів ніхто не знав, обмежуючись словом «багато».
Звісно, то не мільйонні наклади радянських книжок шести авторів, а переважно якісь скромні 500–1000 примірників, що видані коштом як великих видавництв, так і самих авторів. Найграмотніше підійшли до справи волонтери, які звично видавали книжки на зібрані з доброчинців кошти, а весь виторг теж звично пускали на цигарки, бензопили й генератори для «наших хлопців». Виявилося, що в часи інтернету й соцмереж наклад книжки не головне. Вона повинна зафіксувати текст для нащадків на папері, а читати цілком можуть і в Facebook, як і купувати на сайтах, а не в книгарнях. І саме така ініціативність авторів і несподіваність схем видання досі заважала оцінити навіть приблизно кількість назв для наших арифметичних задач. Треба було терпляче збирати всі згадки й лінки на видані книжки, шукати їх у книгарнях і купувати, купувати, купувати. І така людина знайшлася. Це Ганна Скоріна, яка чотири роки збирала бібліографію та купувала все, що в нас виходило про війну. Завдяки їй уже можна підрахувати, що станом на 2017 рік військова проза України налічувала вже 146 книжок, не менш як 134 авторів (багато колективних збірок, дехто написав уже не одну). А 2018-го цей список поповнився ще на 76 найменувань. Тобто за гамбурзьким рахунком не менш як 222.
Але це без поезії та коміксів (!!!). Ось чого точно не було в радянській літературі. Після першої ластівки — «Діри» Сергія Захарова — наші військові художники намалювали вже шість книжок коміксів, а я все не звикну, що правильно їх називати графічними романами. Ну й сюди ж варто зарахувати фотоальбоми військових фотографів, як-от «Промка» Олеся Кромпляса чи «Через війну» Дмитра Муравського.
Щодо того, які саме книжки стоять за озвученими цифрами, переповімо своїми словами вже згадану Ганну Скоріну, зберігши всі необхідні посилання на її сторінку.
76 воєнних книжок за рік — це, мабуть, максимум, на що спроможний український видавничий комплекс у всіх своїх ланках: автори, видавництва, друкарні, книгарні, критика, меценати і, головне, читачі. Просто щоб унаочнити: щотижня в нас виходила щонайменше одна книжка про війну, а інколи й по дві. Цього простому українцеві досить, щоб читати весь рік, і навряд чи якийсь критик здатен перечитати все те одноосібно.
Право голосу, на відміну від радянських практик, у нас мають не тільки військові. Зі згаданих військовими написана 31 книжка, волонтерами, переселенцями, журналістами, професійними письменниками — 45. Із них 59 українською, 13 російською, дві двомовні, що, мабуть, і відображає близьке до істинного ставлення до мов серед наших захисників та мало б припинити (помріємо) всі спекуляції на цьому.
Авторів (упорядників): чоловіків — 58, жінок — 16. Причому були й суто жіночі книжкові проекти, як-от «Дівчата зрізають коси» Євгенії Подобної.
Серед видавництв, що випустили за рік найбільше воєнних книжок (по дев’ять), ДІПА, яке можна, напевно, назвати навіть спеціалізованим, і «всеїдне» та всежанрове старе добре «Фоліо».
Читайте також: Кшиштоф Пендерецький: «Найдосконаліша, найчистіша музика для мене та, де звучить людський голос»
Я не стежу спеціально за тим, що пишуть українські критики, але мені досі трапляються переважно огляди на кшталт «5 книжок про війну», де кожному авторові присвячується щонайбільше абзац без серйозних спроб узагальнити цей потік прози (і не тільки її), що й покликало до життя чудовий «узагальнювальний» проект Ганни Скоріної у Facebook. Тут принаймні зібрана й весь час доповнюється бібліографія воєнної прози, і я вірю, що з часом саме на цій сторінці зберуть хоча б по кілька відгуків на кожну книжку. Якщо рецензії та критичні статті потребують певних навичок (хоча й навички рецензента в країні, де в один рік на філологію подають заяви 59 789 абітурієнтів, не є чимось винятковим), то простий, але щирий читацький відгук доступний кожному. Вам 15 хв часу, а авторові приємно. Не залишайте похвалу й критику авторів на відкуп професіоналам. Вони досі чекають на «українського Ремарка» замість аналізувати українського Чеха.
Утім, буде несправедливо не згадати, що академічна наука, зокрема кафедра історії літератури, теорії літератури і літтворчості Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже проводила конференцію, присвячену військовій літературі сьогодення.
А найзнаковішою подією цього року, на мою думку, все ж таки є те, що все це цунамі військової літератури нарешті отримало першу екранізацію (пам’ятаємо, що ті радянські «лейтенанти» трималися не в останню чергу на екранізаціях і телевізорі). «Позивний Бандерас» Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова дістав екранне втілення і пройшов у прокаті. І це вже не напівпартизанські гастролі покійного Леоніда Кантера з документальними «Добровольцями Божої чоти» по будинках культури й заводських клубах. Перше воєнне кіно, зняте саме за книжкою.
В історії нашої літератури вже були моменти, коли авторові не треба було нічого вигадувати, не забути б і записати все, через що пройшов, а не вводити ходульних персонажів. Це не значить, що ті твори не високохудожні, то інший наратив. Як-от Горліс-Горський чи «Четверта революція» Підмогильного, Яновський і Маланюк. Автор пронизливого біографічного твору (російського) невизначеного жанру про нашу попередню війну «Революція і фронт» з купою порад, як треба поводитися саперові, якщо у нього в руках розірвався вибуховий пристрій невідомої системи, і мало не прикрістю від того, що солдати обіцяли поховати його під уславленим херсонським дубом, а він вижив у госпіталі, колись виставив ідею «гамбурзького рахунку» в літературі.
Читайте також: Марк Даун: «Театр дає кожному унікальний тілесний та інтелектуальний досвід»
Мовляв, у циркових борців більшість змагань нечесні, хто переможе сьогодні, визначає антрепренер. Тому вони раз на рік збираються за зачиненими дверима якогось ресторану в Гамбурзі й борються по-справжньому. Щоб знати своє справжнє місце. Мені здається справжнє місце українських письменників можна визначити тільки за тим, що вони написали про цю війну, для цієї війни, наближаючи нашу перемогу в ній. А гамбурзький рахунок може бути й командним — між цілими літературами.
Принаймні кількісно наші написали вже втричі більше від тієї «лейтенантської прози», з якою нас постійно порівнюють, а за чисельністю авторів жодне зіставлення вже неможливе. Нашій прозі годі присвоїти якесь звання. Схоже, у цьому розхлябана демократія повністю б’є відцензуровану деспотію. І водночас варто пам’ятати, що 70 років після війни ще не минуло. Понад те, вона ще не закінчилася нашою перемогою. Такого в радянців точно не було, хіба що якісь поодинокі книжки якогось тричі перевіреного Константіна Сімонова чи Лєоніда Соболєва виходили ще під час війни. Якийсь «Федя с наганом».
У зв’язку з цим пригадується саркастично-сатиричне оповідання Артема Чеха «Довгі футболки» про певний набридлий жарт з армійського життя, яке його начштабу просив не писати хоча б до дембелю. Начштабу. Просив. Автора. Не писати. Про брак туалетного паперу на полігоні «ШирЛан». До дембелю. Але це вже не кількісні, а якісні дослідження. Їх краще робити самостійно за запропонованим списком. Він відкритий до поповнення й підтримується на сторінці Ганни Скоріної у Facebook.