Провісник незалежності України

Роналд Рейґан – важлива постать у визволенні народів Східної та Центральної Європи від комуністичного режиму. З цього погляду він є антиподом прези­­дента-демократа Франкліна Рузвельта, який віддав їх на поталу Сталіну в Ялті. Саме Рейґан став головним архітектором пост’ялтинського світу, завдяки йому історичну несправедливість було виправлено.

 

Друг Східної Європи

 

Лідер «Солідарності» і перший президент посткомуністичної Польщі Лех Валенса вважав: «Йому ми завдячуємо своєю свободою. Це рідко говорять ті, хто жив під гнітом півстоліття, поки 1989 року комунізм не було повалено. Поляки боролися за свою свободу тривалий час, тому вони особливо шанують тих, хто надавав їм підтримку. Ця підтримка була випробуванням дружби. Президент Рейґан був таким другом. 9 жовтня 1982 року у відповідь на те, що «Солідарність» було поставлено поза законом, він у радіозверненні оголосив про запровадження торговельних сан­­кцій проти Польщі. Я розрізняю два типи державних діячів. Деякі з них ставляться до політики як до тактичної гри, в якій вони не розкривають своєї особистості і втрачають своє обличчя. Однак є лідери, для яких політика – засіб захисту та утвердження цінностей. Для них – це моральне прагнення. Лише такі політики великі. Роналд Рейґан був одним із них». 

 

Рейґан не був байдужим до України. У 1960-х роках, коли він був актором Голлівуда, входив до складу Комітету з будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні, спорудженому всупереч дипломатичному тискові Кремля і протидії потужних антиукраїнських сил в Америці. Саме в період перебування Рейґана в Білому домі українська громада мала найбільший вплив на державну політику США. На Тиждень поневолених народів він запрошував у Білий дім не лише представників балтійських держав, анексії яких Радянським Союзом офіційний Вашингтон ніколи не визнавав, а й політичних діячів української діаспори. За півтора десятиліття до того, як в Україні було проголошено День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, він перший із президентів США звернувся до американців, згадавши про найбільшу національну трагедію в нашій сучасній історії. У жовтні 1984 року Рейґан скріпив своїм підписом закон, що санкціонував створення Комісії з дослідження голоду в Україні. Вона перша на державному рівні дійшла висновку, що «Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932–1933 роках».

 

Не боячись Кремля

 

Важлива сторінка в діяльності 40-го президента США – це боротьба проти політичних репресій у комуністичному світі, зокрема, в Україні. Рейґан публічно оголосив, що поліпшення ситуації з правами людини в СРСР – необхідна передумова розвитку двосторонніх відносин з Америкою. Він був першим американським пре­зидентом, котрий знав багатьох українських політв’язнів поіменно. У зв’язку зі смертю закатованого в радянському концтаборі Валерія Марченка Рейґан заявив, що «його загибель ставить нас перед фактом трагічної ситуації з людськими правами в Радянському Союзі, яку рішуче засуджують усі американці». Відтоді його ставлення до цього питання ставало жорсткішим, а солідарність із в’язнями сумління виходила за межі різких політичних декларацій. Напередодні переговорів з Міхаілом Ґорбачовим він передавав радянському лідеру списки тих, кого необхідно звільнити, і той змушений був йти на поступки.

 

Безпрецедентною подією стала зустріч Рейґана у посольстві США під час його візиту до Москви у травні 1988 року зі 150 дисидентами, проведення якої він домігся всупереч протидії Кремля. Зі Львова на цю зустріч від Комітету захисту Української греко-католицької церкви (УГКЦ) запросили його голову Івана Геля та Ольгу Горинь, а від Української Гельсінкської групи (УГГ) та редакції «Українського вісника» – В’ячеслава Чорновола та Михайла Гориня. 

 

Михайло Горинь – один із засновників УГГ, колишній голова Української всесвітньої координаційної ради, який був у складі нечисленної української делегації, згадує зустріч Рейґана з в’язнями гулагів як «сміливий крок далекоглядного державного діяча». Після цього були легалізовані національні церкви – Українська греко-католи­цька та Українсь­­ка автокефальна православ­­на, ліквідовані концтабори для політ­в’яз­нів, а окуповані республіки за деякий час перетворилися на відроджені держави. Не з подачі радників, а спілкуючись з нашою політичною еміграцією, Рейґан (як жоден інший президент США) зрозумів роль України в історичних колізіях, помилки щодо неї західних політиків, важ­ливість її гео­полі­тичного становища для безпеки та мирного співжиття держав Східної та Центральної Європи. Михайло Горинь вважає Рейґана провісником незалежності України. Дисонансом на цьому тлі сприймається заява В’ячеслава Чорновола під час виборчої кампанії 1990 року, в якій він згадав про зустріч з Роналдом Рейґаном у Москві. «Не знаю, як це назвати – честь чи не честь, бо це чужий керівник, – казав він. – Не треба нам так дуже кланятися Заходу, не принесуть вони нам визволення на тарілочці […]. Я не звертався до якогось боса, а до керівника держави, яка має зобов’язання перед нашою державою. Лише кивнув головою…»    

 

На захисті в’язнів сумління

 

Колишній в’язень сумління і митець Петро Рубан, який вперше зустрівся з Рейґаном у Москві, а згодом у Вашингтоні, в інтерв’ю американському часопису National Interest казав: «Тривалий час Конгрес США намагався змусити комуністичну владу звільнити мене з тюрми як в’язня сумління. Та цього домігся лише Рейґан. Мене відпустили на волю в травні 1988 року, буквально за кілька днів до його візиту в Москву. Для мене Рейґан – це президент, який дарував мені свободу. Крім того, я вважаю, що в американській історії не було іншої такої видатної політичної фігури з ясним розумом і рішучістю, яка спромоглася б зруйнувати «імперію зла» – Радянський Союз».

 

За свідченням Рубана, список політв’язнів, серед яких було і його ім’я, передав 1988 року Рейґану академік Андрєй Сахаров. Президент США зажадав від Ґорбачова їхнього звільнення, і той під тиском мусив задовольнити його вимогу. Які ще українські в’язні сумління, крім Петра Рубана, зобов’язані Рейґану своєю свободою, поки що лишається білою плямою. 

 

 

Автор висловлює вдячність колишньому політв’язню Василю Овсієнку за сприяння у написанні цієї статті