Провінційна революція

 

Революція у провінції – це зміна звичного способу життя і побутових діалогів. Вона не входила в уставлене і розмірене життя міст поступово. «Український Тиждень» вирішив дослідити, як революція змінила життя одного із провінційних міст України. Ми взяли Херсон, але подібне можна розповісти про будь-який куточок України.

 

Іосіф Вєкслєр

 

Херсон у 1917 році залишався малим містом на периферії. Більш ніж сторічна історія губернського центру та чорноморська каботажна торгівля творили унікальний шарм міста. Сезонні заробітки, масовий прихід наймитів тимчасово псували враження розміреності життя, але взимку Херсон знову впадав у містечкову сплячку. Формувався містечковий патріотизм, виросла власна еліта зі своєрідними культурними смаками та економічними статками. Виразною ознакою життя була провінційна стабільність. Віддаленість від Санкт-Петербурга, Москви та Києва додавали консерватизму, близькість до Одеси – прагматичності, дніпровські плавні та міські паркові насадження у степах – затишку.

 

Ідилічна історія міста на початку ХХ ст. яскраво постає із книги спогадів «Херсон и его жители» Іосіфа Вєкслєра, вихідця з відомої у Херсоні в ХІХ–ХХ ст. єврейської родини лікарів та музикантів. Населення Херсона – багатонаціональне, релігійне, освічене, культурне, спокійне, охайне. Доступні лазні, водогін, театри, телефон, кінематограф, світло, перше в Російській імперії радіомовлення.

 

Менш вимогливі – робітники, портовики – проводили дозвілля в так званих «монопольках» – державних винних магазинах. Подібний відпочинок був популярним серед херсонців. Адже «мєрзавчик», залита сургучем 100-грамова пляшка, коштувала лише 13 коп. – ціна красномовна. Власник пляшки обтирав сургуч об стіну закладу, від чого фасади «монопольок» були червоними. Найкращий у Херсоні 5-фунтовий хліб «Гейша» з пекарень відомого на той час «короля борошна» Ванштейна коштував 20 коп., найбільший херсонський кавун – 5 коп., керосин – 4 коп. за літр. Лише з кінця 1916 року розпочалося суттєве зростання споживчих цін. Не дивлячись на згадану привабливість, Херсон, на відміну від інших міст Півдня, відлякував потенційних прибульців своєю тюремною аурою: чимало людей асоціювало його із містом в’язниць: каторжна, арештантська та губернська тюрми. І нині один із районів зветься Арештанткою.

 

Жителі міста знали владу в обличчя, а представники влади знали всіх «потрібних та небезпечних». Уособленням поліції у центральній частині міста протягом тривалого часу був городовий «ходалий» Мороз. До його обов’язків належало рознесення телеграм, викликів до присутніх місць. Парадоксально, але після встановлення радянської влади, він єдиний зі штату поліції та жандармерії продовжував працювати, але вже на пошті як доношувач телеграм. Невдовзі перед «загальною» революцією, в кінці 1915 року в Херсоні заговорили про власну. Її організатором та натхненником був Євген Красних – головний інженер Херсонської електростанції, котрий подав до міської думи проект будівництва нової станції, будинків із 3-кімнатними квартирами для її робітників і нової трамвайної лінії. Міський голова Блажков відхилив проект, а Дума стверджувала, що Красних та Соколов, кредитор будівництва першої електростанції, хочуть здійснити революцію, – створення подібних квартирних умов для робітників викличе наслідування в Росії.

У своїх спогадах Іосіф Вєкслєр життя в Херсоні чітко ділить на два періоди. Перший – до 1917 року з розміреним життям, та інший – період, межею якого стали Лютнева та Жовтнева революції. Звістка про Лютневу революцію до Херсона надійшла 2 березня, а вже 6 березня Тимчасовий уряд призначив Петра Горича комісаром уряду із правами губернатора. Горич зберіг дореволюційну посаду голови губернської земської управи. Передчасна смерть губернатора у грудні 1917 року «звільнила» його від відповідальності перед новою владою. Заснована у березні 1917 року київська Центральна Рада утворила у Херсоні губерніальну раду, діяльність якої зосереджувалася на питаннях національної та культурної просвіти. Осередком українського життя було товариство «Українська хата», очолюване письменником Миколою Чернявським. «Українська хата» викристалізувалася з кола української інтелігенції, пов’язаного з такими іменами як Михайло Коцюбинський, Сергій Єфремов, Дніпрова Чайка та іншими. На зламі лютого-березня 1917 року «Хата» організувала кількатисячні мітинги під жовто-синіми прапорами, котрі, зрештою, особливого продовження не мали.

 

 

 

«Чай – Висоцького, цукор – Бродського, а Росія – Троцького» – така приказка ходила в післяреволюційній провінції.Масовим стало безробіття, для багатьох порятунком були славнозвісні херсонські шлюпки – «дубки», що забезпечували міжпортову торгівлю на Півдні. Подібно до навігації та розливів Дніпра щочотири місяці влада в Херсоні змінювалася. Чутки стали не просто супутником людського співіснування, а засобом самозаспокоєння, політичним гіпнозом. Провінційний менталітет не підлаштовувався під режим, він прийшов із минулого та застиг у очікуванні. Провінційне місто періодично заспокоювалося: навіть відновив роботу цирк після того, як більшовики його закрили, вважаючи за розсадник політичної опозиційності. Цирк відвідували місцеві, тому що солдати у цирк не ходять…

 [385]

«Хай гірше, та інше» – гасло, яким керувалися більшість людей, щоб поліпшити своє становище, отримати зброю, врешті вижити. Зрозуміти, що відбувається, було важко: часи настали судомні, нестабільні, сповнені хвилями періодичних переворотів. Кожна нова влада не приховувала ознак власного падіння, намагалася оголосити більше декларацій та декретів, сподіваючись, що хоч деякі з них увійдуть у життя і залишаться там. Подібно до Києва, де у 1918 році мобілізація до гетьманської армії відбувалася за рахунок мешканців робітничих кварталів Солом’янки та Шулявки, Херсон мав свої райони проживання робітничого люду і анархічного елементу, який був основою мобілізаційної діяльності більшовицької, гетьманської, петлюрівської й білогвардійської влади – Мельниці, Воєнка, Забалка. Відповідно, першими райпарткомами в місті стали Забалківський та Воєнно-Мельничний.

 

Хрестоматійним прикладом політичної нестабільності Півдня за часів Директорії став поділ Одеси. Зони впливу (французька, грецька і українська) в Одесі були розмежовані так званими «віденськими стільцями», – стільцями, винесеними з театрів. Ці стільці символізували кордон, який постійно змінювався. Французи та греки залишили пам’ять про себе і в Херсоні: в березні 1919 року, під час відступу військ Антанти мешканців двох прибережних кварталів було зігнано до складських приміщень порту. Під час тісняви виникла паніка – і кілька сотень жителів були розстріляні.

 

(Ілля Ільф «Из записных книжек»)

 

Революція у Херсоні не залишила у суспільстві чіткий хірургічний шрам: генералам ще залишалося на чому (чи пак на кому) сидіти, а вивільнені для потреб революції генеральські «частини» продовжили чекання у дніпровських плавнях та таврійських степах. Історичний калейдоскоп швидко змінював картинки міського життя. По-різному склалася доля знаних у Херсоні людей: після революції розстріляно губернатора Миколу Бантиша, від рук грабіжників загинув предводитель дворянства Георгій Скадовський. Родина колишнього члена Державної Думи Петра Горича виїхала у Одесу, аби уникнути переслідувань. Дружина з доньками відкрили «Ательє Горич», у якому власноручно займалися пошиттям одягу. Мировий суддя Ізвєгков почав продавати морозиво; очільник губернського суду Бодрий за радянської влади влаштувався розсильним юрвідділу; голова товариства елеваторів Крос став музичним майстром, а дружина колишнього мільйонера Соколова виконувала хатню роботу, винаймаючи житло. Таких, викинутих зі свого світу людей, було чимало – вони залишалися в рідному місті серед чужих людей.

 

[386] 

Із власністю деяких промисловців відбулися цікаві курйози: в будинку Рабіновича розмістилося Херсонське ЧК (ГПУ). Першим головою місцевої «чрезвичайки» було обрано 25-річного Івана Багненка, робітника заводу Гуревича. Херсонський учительський інститут, заснований на основі врятованого Тимчасовим урядом у жовтні 1917-го колективу Тартуського університету, назвали пізніше «ровесником революції». За радянських часів він був Інститутом народної освіти, а згодом – Педагогічним інститутом ім. Надії Крупської…

 

У місті з’явилися вулиці революційних «героїв» Полякова, Михайловича, Кириченка, Сорокіна, Краснощокіної, Любарської, Видригана та ін. Пізніше найближче містечко Олешки перетворять на Цюрупинськ на честь ленінського наркома продовольства, а фактично – організатора голоду 1921 року Олександра Цюрупи. Постане питання про перейменування Херсона на Владімірск іменем Мирона Владімірова (справжнє прізвище Шейнфінкель), одного із діячів більшовицького підпілля. Те, що здавалося випадковим, повернулося, щоб стати нормою; тривале і звичне – поринало в забуття. Революція у провінційному Херсоні укорінювалася. Чи не єдиною згадкою про захищеність у містах залишалося електричне світло.

 

Константін Паустовскій символічно описав революційний графік роботи електростанції в Одесі, монтером якої працював Ілля Ільф. Тоді, у першому радянському 1920 році, «днями мирного повстання» називали подачу світла з метою проведення вилучення майна «буржуїв». Перші експерименти із відключення світла та водогону в Херсоні запровадив наприкінці 1917 року революційний комітет депутатських рад. Голова міської думи, симпатизувальник Центральній Раді Сава Марченко намагався стабілізувати ситуацію, але отримав попередження від монтерів електростанції про нібито її замінування. Монтери були пов’язані із більшовиками, й саме вони вигадали історію з мінами, щоб заблокувати роботу станції і водогону на 3 дні. У лютому 1920 року все приховане стало явним, більшовики повернулися до Херсона,.. але світло з’явилося лише в 1924.[384]