Мій товариш, досить відомий політик, який на початку великої війни добровільно пішов на фронт і відпахав простим лейтенантом (боюся помилитися, може, старшим лейтенантом) на передовій півтора року, раптом зателефонував мені й запропонував подумати над такою темою: «за що ми воюємо?» Мовляв, бійці досить часто ставлять таке питання й потребують простої, чесної й переконливої відповіді. Мовляв (це я вже від себе), армійські реалії, поводження командирів з рядовим складом, наочні помилки командування, сумні новини з тилу тощо мало сприяють зміцненню патріотизму в простих хлопців, надто тих, хто не пішов воювати з власної волі, а був бусифікований не завжди в делікатний спосіб. Це він питає мене! Я обіцяв подумати, хоча прохання застало мене зненацька: хто я такий, щоби зі свого зручного дивана щось проповідувати людям в окопі? Потім все-таки вирішив, що формулювати просто й зрозуміло складні думки — моя робота, й формулювати не лише для чоловіка, що своєю ротою тримає ділянку фронту, на яку по-хорошому потрібен був би батальйон, а й для його дружини, що, як і тисячу років тому, чекає найменшої звістки звідти, й тих, хто вже відвоював своє й зараз освоює новий протез і сподівається вибити своє посвідчення учасника бойових дій, та й взагалі кожного, хто за заповітом Джона Кеннеді думає, щó він або вона може дати своїй країні, а не щó країна може дати йому/їй. Отже: за що воюємо?
Для початку: «ми воюємо» — це, звісно, грубе узагальнення. Воюють ЗСУ з Нацгвардією, а всі решта «ми» співчуваємо. Гаразд, волонтеримо (якась частина, відносно всього населення незначна). Розробляємо й виготовляємо зброю. Донатимо. Забезпечуємо життєдіяльність (якщо відняти звідси вкладання плитки, яка могла би почекати). Платимо податки. Все! Але для зручності я все-таки вживатиму «ми». Хоча з цього узагальнення доведеться виключити ухилянтів, безпосередню «п’яту колону», політиків-махінаторів та упирів, які на війні заробляють у той чи інший спосіб. Тим не менше, хай буде «ми». Старі відповіді: «за батьківщину», «за державу», «за своїх рідних» цілком чинні, але вони вже не працюють, либонь не 2022 рік. Усі неприємні запитання до влади та її організмів — від начальника ТЦК до верховного головнокомандувача — теж уже прозвучали. Потрібний спокійний погляд на ситуацію, яка висмоктала з нас усі сили й смокче далі.
Перше, що спадає на думку: від зворотного. У середньовічній філософській традиції, й не лише християнській, був такий напрямок: апофетичне богослов’я. Малося на увазі, що сутність Бога не піддається пізнанню, тож нема сенсу тут копати, а краще дослідити, чим Бог не є, й від цього вибудовувати розуміння Його феномена. Відтоді цей метод успішно працює в галузях, ніяк не пов’язаних із церквою. Ось, наприклад: чим ми як спільнота, як організм, як держава не є (а могли би бути).
Далеко не треба ходити: ми не є УРСР, де земля не родила. Просто нагадаю ностальгентам за ковбасою та морозивом: у 1982 році на пленумі ЦК КПРС (щось на кшталт церковного собору, де віряни намагалися знайти вихід з тупика, куди самі себе загнали) було ухвалено «Продовольчу програму», спрямовану на те, щоби СРСР хоча б сам себе прогодував, а не закуповував за кордоном збіжжя та м’ясо в товарних кількостях. Програмою було, зокрема, передбачено, що Українська РСР ціною екстраординарних організаційних зусиль тієї ж-таки КПРС має виростити зерна мільярд пудів на рік. Наступного року, з урахуванням усіх фальсифікацій, УРСР звітувала, що мільярд пудів таки зібрали. Пуд — це старовинна міра ваги, 16 кілограмів, навіщо її реанімували — загадка, вочевидь, щоби магічне слово «мільярд» гіпнотизувало задурених совків, хоча їх успішніше мали гіпнотизувати черги в гастрономах. Мільярд пудів таким чином — 16 мільйонів тонн. Торік без усякої КПРС, ЦК і парткомів у нас зібрано 52,1 мільйона тонн збіжжя й ще 19,3 мільйона тонн олійних культур — і це без тих земель, які поки перебувають під окупацією або які майже неможливо обробляти без розмінування. Україна знову після ста з чимось років перерви стала одним із найбільших у світі експортерів сільськогосподарської продукції. А хтось іще мріє про асортимент радянського гастроному…
Україна попереднього зразка була територією, де центральна, себто московська влада час від часу влаштовувала геноцид, терор, репресії, примусове переселення, не кажучи про атаки на мову більшості населення й полювання на незгодних. Припускаю, що комусь це може здатися несуттєвим, якщо це не стосується його безпосередньо. Як свідок запевняю, шансів не було, стосувалося так чи так усіх. На олівець каральних органів можна було потрапити за анекдот або надто вперте небажання переходити на мову метрополії, не кажучи про якусь свідому активність проти режиму.
Тепер ближче до теми: противник в особі нинішньої інкарнації Російської імперії/СРСР вперто рухається за попереднім маршрутом, від якого був відхилився на початку 1990-х. Назад в СРСР! Стрічка новин із-за порєбріка рясніє повідомленнями про черговий вирок чергового російського суду за неправильний пост у соціальних мережах, який влада визнає «фейками про армію» або «екстремізмом» (і те, й те — офіційні юридичні терміни). Ще у них модно саджати в табір за державну зраду: перерахував колись давно 50 рублів на підтримку тоді ще не забороненого Фонду Навального — мерщій за ґрати. Є екзотичніші випадки: науковець, який займається передовими військовими технологіями — тим, що імперія мала би плекати й вирощувати — з’їздив за кордон і прочитав на конференції теоретичну доповідь, скажімо, про поведінку твердого тіла в атмосфері при гіперзвукових швидкостях (розумієте, про що це?), й хоча доповідь пройшла цензуру відповідних відомств, старенькому професору, трапляється ще смертельно хворому, дають кільканадцять років за державну зраду. Ну в цьому хоча б є якась диявольська вища справедливість, але логіки державної політики це не міняє. Днями один колишній театральний критик (до речі, тоді непоганий, доволі ліберальний), згодом міністр культури РФ, згодом телеведучий і функціонер різних навколодержавних організмів запропонував упровадити в імперії офіційну цензуру: мовляв, це значно краще, ніж пост фактум судити за неправильні публікації. Розумію, що свобода слова теж не для всіх є вищою цінністю, але відсутність можливості бодай висловити свою незгоду із неподобствами — це катастрофа будь-якого режиму. Режим імперії забезпечив ефектне процвітання (відносне) кількох мегаполісів і відвертий занепад більшості провінцій, байдуже — віддалених чи сусідніх зі столицею. Про розкрадання й корупцію навіть соромно згадувати, наші чемпіони часів Януковича — першачки порівняно з майстрами московської вищої ліги. Про всевладдя силовиків, безправ’я посполитих, не кажучи про мігрантів із країн Центральної Азії (бо в метрополії депопуляція), жахливий несмак поєднання червоної ностальгії з «православним» божевіллям не варто згадувати.
Тобто: якщо ми програємо війну, точніше, якби ми програли війну, ми би отримали те саме плюс нещадне покарання тих, хто наполягав би на своїй збереженій або відновленій ідентичності. Розмовляєш українською — бандерівець. Вважаєш себе українцем — екстреміст. Хочете?
Про звичаї та звички окупантів може розповісти кожен, хто бодай тиждень провів під владою російського солдата, тут марно щось вигадувати, варто лише нагадувати. Таким чином, бодай одна підстава для спротиву стільки, скільки можливо, вже є, її в принципі було би достатньо, щоби мотивувати всіх і кожного. Опиратися божевільній імперії — питання виживання, як усій спільноті, так і окремому її представникові. Бо якщо прийдуть ось ці, схиблені гуманоїди, кожному мало не здасться. Те, як вони ведуть цю війну — додаткове нагадування для «болота», яке раптом вірить, що воно/вони поза політикою, «ліш би нє било войни», що «війна вигідна тим, що нагорі, а ми якось пристосуємося». Не пристосуються. Опиняться в обіймах — тоді лише усвідомлять, безжально й без варіантів.
Я би ще згадав про перспективу воздаяння себто відплати. Це така стародавня й відповідно архаїчна категорія, яку простіше перекласти сучасним «помста», але ширше. Відплата — це не просто щоби вони відчули те, що відчули ми, щоби вони страждали так, як страждали ми — ні, це щоби з їхніх поневірянь як компенсації за те, що всі вони майже без винятку принесли нам, з’явився якийсь новий, для всіх очевидний урок, висновок, присуда. Що такі дії або бездіяльність, таке ставлення до світу не минає безкарно. Щоби на їхньому досвіді вчилися покоління, як вчилися на досвіді нацистської Німеччини, де поплатилися й ті, хто безпосередньо участі в злочинах не брали. За це теж варто боротися, інакше… інакше несправедливо, а уявлення про якусь там вищу справедливість лежить у підвалинах нашої цивілізації.
Це що стосується «від зворотного». Проте я вірю, що є позитивний аспект колізії. Тобто що варто боронити не від чогось, а заради чогось. І це «щось» називається, дідько, Україна! Пам’ятати про це зараз непросто. В СРСР існував міф, що в Другу світову солдати під час атаки кричали: «За родіну, за Сталіна!» Так от, це брехня. Навіть враховуючи те, що в Червоній армії була чимала частка задурених пропагандою типу «радянських патріотів», біжучи на ворожі позиції, бійці в кращому разі кричали «ура!» або, ймовірніше, щось із корпусу обсценної лексики — про це свідчать спогади не вигаданих, а реальних фронтовиків. Сьогоднішній український солдат, змушений пересуватися під дронами короткими перебіжками, навряд чи тримає в голові, заради яких таких високих матерій він щохвилини піддає своє життя смертельній загрозі. У кращому разі це запитання постає під час ротації або короткого відпочинку в умовному тилу. Тим не менше, навряд чи хтось із них принципово не думає, що буде з нами після закінчення війни. Ми знову оберемо собі майстра простих рішень, ми знову толеруватимемо купу ідіотських правил і обмежень, ми знову дозволимо вузькому колу магнатів збільшувати свої статки не силою власного креативу й бізнесового таланту, а завдяки близькості до тіла?
Ми маємо фантастично сприятливі стартові позиції: є дивовижна країна з дивовижною природою, ресурсами, людським капіталом — передусім людським капіталом! Українці в масі своїй обдаровані, проактивні, освічені, працьовиті, легко навчаються й переймають чужий досвід, вони досить дружні й толерантні, мають історичну пам’ять, зрештою оптимістичні… хіба що подекуди з поганим характером, але то таке. Всього цього вже достатньо, щоби претендувати на місце під сонцем. До того ж українці, знову-таки в масі своїй патріотичні, держава для них не порожній звук. Держава… Ось така? Неефективна, нечесна, брехлива, несправедлива? Тобто потворна? Так, бо іншу ми з вами поки що не побудували. Поки що.
Але вже недавня історична пам’ять підказує, що коли зовсім несила терпіти неподобства, українці здатні згуртуватися й без зайвих ексцесів дати зрозуміти чинним елітам, що їхній час вичерпався — точно у відповідності з невід’ємним правом на спротив, jus resistendi, зафіксованим у Загальній декларації прав людини від 1948 року. Тож при виборі між імперією, яка не залишає жодних шансів, у чому ми переконалися на власній шкурі, й власною державою, яка залишає нам шанс щось виправити, щось удосконалити й далі жити своїм життям, треба бути ідіотом (нагадаю, давньогрецькою ἰδιώτης — це той, хто не бере участі в справах громади), щоби обрати перше й відмовитися від другого. Ось вам і відповідь: ми воюємо за шанс. А як ми його використаємо, то вже поговоримо після війни.