Після перемоги Віктора Януковича з перевагою у 3,5% багато російських ліберальних видань відверто заздрили українцям. Ще б пак! Влада президента не може бути абсолютною, доки її контролює сильна опозиція. А в опозиції до Януковича опинялася сама Юлія Тимошенко. Розслаблена постсовкова влада за сильної сучасної європейської опозиції, хіба не привід для заздрості?
Однак що далі, тим більше посилюється розчарування. Тимошенко явно не виправдовує сподівань. Дії нової опозиційної сили й близько не нагадують здорового глузду й точного розрахунку. В поводженні БЮТівських депутатів неозброєним оком помітні розгубленість і непевність.
Одразу після оголошення переможця на виборах, Тимошенко подала апеляцію до Адміністративного суду Києва. Це рішення викликало невдоволення другої людини в БЮТ Олександра Турчинова й топ-юриста блоку (тоді ще) Андрія Портнова. Тимошенко скаргу забрала з формулюванням «у цьому суді нам правди не добитися». Далі був мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, де Юлія Володимирівна оголосила себе лідером «всеукраїнської об’єднаної демократичної опозиції». Цей крок породив масове непорозуміння. Як це «об’єднаної опозиції»? Кого вона об’єднує?
Скандали супроводжували формування «тіньового уряду». Додамо до цього й непорозуміння навколо УСДП та перехід до правлячої коаліції 8 нардепів від БЮТ. Давно подейкують, що до коаліції перейде бізнес-крило блоку: Богдан Губський, Костянтин Жеваго, Таріел Васадзе… Водночас «донецькі» беруть у країні необмежену владу з натиском і нахабством рекетирів. І, що найважливіше, без найменшого спротиву. Тож проблем наразі в БЮТ і справді чимало. Але панікувати зарано.
На останніх виборах Юлія Тимошенко отримала 45,5% голосів. Це – безперечний результат всенародного волевиявлення. Ніколи ще вона не мала такої підтримки. На сьогодні в ЮВТ просто немає конкурентів поміж лідерів націонал-демократичних сил – ніхто інший стільки не збере. Втримати ці голоси до наступних виборів начебто нескладно – дії «нової влади» на всі 100% грають на користь Тимошенко. Вже зрозуміло що соцстандарти та податкові канікули були звичайною передвиборчою декларацією. Команда Миколи Азарова майже крок у крок повторює дії тимошенківського Кабміну, де краще – де гірше, але в умовах набагато сприятливіших, ніж були в ЮВТ: проти Азарова не виступають президент і Верховна Рада водночас. Проте з березня почалися затримки пенсій – те, чого за Тимошенко не було навіть під час піку кризи.
Численні провокації відверто антиукраїнського характеру від нової влади грають на руку «Нашій Україні» та «Свободі». Вони збурюють суспільство й дозволяють розмити БЮТівського виборця. Проте це на перший погляд. Практика показала: гасла героїзації Степана Бандери й ветеранів УПА для виборця Центру та Заходу країни аж ніяк не першочергові. Історія-історією, а живуть пересічні громадяни проблемами сьогодення, й це для них дещо важливіше за минуле. Та й підтримка в лідерів «Нашої України» і «Свободи» не така вагома – в першому турі президентських виборів за Віктора Ющенка віддали свої голоси 5,5% виборців, а за Олега Тягнибока – 1,5%.
Тож ресурси для опозиційної діяльності в ЮВТ є – й чималі. В ідеалі їй треба робити те ж саме, що робила Партія регіонів у 2005–2006 роках – об’єднувати навколо себе всі партії-союзники шляхом їх поглинання. Хто зараз пам’ятає про СДПУ(о), Трудову Україну та ЗаЄдУ? Сильний бік біло-синіх полягає якраз у тому, що в «своїх» регіонах вона не має «п’ятої колони». Всі, хто міг створити конкуренцію ПР, – давно нею розчинені у власних лавах. Комуністи ж не являють загрози для ПР, а ПСПУ Наталії Вітренко була покладена на пузо низкою політичних та інших заходів. Тож розмити «регіонального» виборця можна лише в один спосіб – створивши розкол у середовищі самих регіоналів. Проте в націонал-демократичних областях – хаос. Тут кілька десятків розрізнених націонал-демократичних партій, які між собою сваряться, мабуть, частіше ніж власне з регіоналами. В таких умовах здобути перемогу над об’єднаним суперником неможливо за визначенням. Тому хочуть того політики націонал-демократичного табору чи ні, але задля спільної перемоги невдовзі на них чекає об’єднання навколо одної політичної сили (байдуже якої). Інакше – політична смерть. Якщо такий альянс вдасться створити Тимошенко – честь їй і хвала. А вже нехай потім виборець оцінює, достойна вона бути лідером опозиції чи ні.
Тож заява, зроблена біля пам’ятника Кобзареві, про створення «об’єднаної опозиції» виглядає аж ніяк не безглуздо. Хто схоче – об’єднається, хто не схоче – зійде в маргінес.
Ситуація в країні створює для БЮТ непогані перспективи. Та існує тягар, який ці перспективи загрожує розчавити просто в зародку. Й тягар цей – кадровий склад самого блоку.
Кривава пригода тоді ще нардепа Віктора Лозінського, призабуті судимості нардепа Олега Ляшка та «справа педофілів» показали – кадрова політика БЮТ вкрай неперебірлива. Не можна брати до своїх лав випадкових людей із неперевіреною репутацією. Не можна, аби темні боки минулого членів команди ставали для виборців сюрпризом напередодні голосування. В людини, яка досягала вищих щаблів бізнесу й влади в 1990-ті, може бути сховано по шафах чимало кістяків. Виборця регіоналів такими кістяками не налякаєш, а ось виборця БЮТ – цілком.
Справжня глибина кадрових проблем, що панують у середовищі БЮТ, відкрилася виборцеві після програшу Юлії Тимошенко на президентських перегонах. Блок – політична структура, в якій усе крутиться навколо особи конкретного лідера. Та лідер – не Господь Бог. Він фізично не може керувати всіма діями й приймати всі рішення за своїх соратників. Аби політична сила працювала ефектно й злагоджено, лідер має найбільше уваги приділяти саме підбору кадрів. Перевірена команда мусить ефективно працювати на всіх щаблях, від керівництва політсили до первинних партійних осередків.
У 2005-му в лавах партії Януковича були агресивно налаштовані соратники, в яких забрали владу з-під самого носа й які за будь-яку ціну бажали реваншу. В БЮТі ж сьогодні зібралося чимало людей, котрі примкнули до Блоку виключно через матеріальні мотиви. Варто згадати БЮТ зразка 2004-го – невеличкий блок, представлений у ВР лише 17-ма депутатами. Головне розгортання чисельності партійних організацій відбувалося в період 2005–2010 років, коли БЮТ із перервами був при владі. За цей час до блоку прийшло чимало людей, які чесно й щиро бажали працювати на свою країну. Але набагато більше було тих, кому кортіло, користуючись іменем політсили, поліпшити свій власний імідж та матеріальне становище. Ці «куркульські» кадри швидко посунули з посад щирих і чесних партійців. А коли були програні президентські вибори, ці люди почали домовлятися з новою владою знову ж таки задля захисту своїх матеріальних інтересів.
Народна мудрість каже: «друг пізнається в біді». Керівництву БЮТ можна поспівчувати. Чимало «друзів» уже зрадили свою політичну силу. Чимало – зрадять у майбутньому. Скаржитися марно – це політика. «Слабких там уперед ногами виносять», – говорила про політикум Катерина ІІ.
Керівництво блоку вже заявило про чистку партійних рядів, але реально це зробити досить важко. Адже найбільша кількість «куркульських» кадрів зібралася не в центральному проводі, а на рівні обласних і районних організацій. Чистки на цих рівнях загрожують розвалити первинні партійні осередки партій БЮТ у регіонах. Що лишається робити в цих умовах?
Лишається важка й брудна робота – працювати опозицією в повному сенсі цього слова. Від вибивання грошей на потреби місцевих громад до протесту з приводу продовження терміну перебування в Криму Чорноморського флоту РФ. І чистити власні лави. Обережно, поступово, роблячи це крок за кроком, аби здихатися партійців-«куркулів» на користь чесних та ідейних соратників, і водночас не наламати дров – не допустити руйнації первинних партійних осередків на місцях.Це складно, але без самоочищення БЮТ як політична сила майбутнього не матиме.
Чи зможе керівництво блоку здолати цей шлях? Можливо. Там залишилися кадри «домайданного» періоду. Там усім керує Юлія Тимошенко. В різні часи їй могло бракувати часу, фінансів, медіаресурсів. Та ще ніколи їй не бракувало власної енергії. А що буде далі – залежить виключно від самого Блоку Юлії Тимошенко: від його лідерки до рядового партійця.