У кінці ХІХ століття в українській культурі роль одного з провідних ідеологічних напрямів продовжувало відігравати народництво. Попри широку палітру його проявів, у ньому зберігалось уявлення про селянство як основу народу, що потребує підтримки, зокрема, в освіті. Тому діяльність інтелігенції мала спрямовуватися на вироблення належної риторики для засудження занепадництва. Водночас альтернативні тенденції були пов’язані з модернізмом, а зокрема, ніцшеанством. І хоча у філософії Фридриха Ніцше лунали заклики до подолання нігілізму, речники лівих ідеологій убачали у ній явні риси декадансу. В українському літературному процесі того часу найяскравішою фігурою справедливо визнано поета, прозаїка, драматурга, перекладача та публіциста Івана Франка, чиї рецензії видавали в ньому непримиренного критика ніцшеанства.
Франко народився у Нагуєвичах (1856) у родині коваля — українізованого німця. Ще дитиною осиротів. А скінчивши дрогобицьку гімназію з відзнакою (1875) й отримавши стипендію, вступає на філософський факультет Львівського університету, хоча довершити навчання довелось аж у Чернівцях після великої перерви (1890/91). Принагідно друкувався у журналі «Друг» (псевдо Джеджалик). Франкове народолюбство зміцніло після з листування з Михайлом Драгомановим і позначилося на багатьох статтях (псевдо Мирон). Урешті ці неблагонадійні зв’язки скінчились арештом: спершу Франкового друга Михайла Павлика, а невдовзі — дев’ятимісячним ув’язненням і самого письменника (1877), нібито за створення таємного товариства. По звільненні літератор долучився до видання журналу «Громадський Друг», альманахів «Молот» і «Дзвін». Брав участь у робітничому русі Львова, що призвело до наступного тримісячного арешту (1880). Втім їх буде ще два (1889, 1892), і всі вони підірвали його здоров’я. У 1885 році Франко приїжджає до Києва знайомитися з українофілами, де за рік одружиться з Ольгою Хоружинською, з якою матиме четверо дітей. Через фінансову скруту працюватиме у польській пресі. Стане співзасновником Радикальної партії (1890). Здобуде ступінь доктора філософії у Відні (1894). Щоправда, в уряді його кандидатуру на посаду професора Львівського університету так і не затвердять. Але за підтримки Михайла Грушевського, голови Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, Франка запрошено на посаду редактора «Літературно-Наукового Вісника». Плідна робота триватиме до 1908 року, коли спалахне хвороба, серед ознак якої — покручені руки та галюцинації. Поета не стало у 1916 році.
На думку Ярослава Грицака, погляди Франка ніколи не були систематизовані, тому йому часто закидали непослідовність. Але головним елементом його світогляду стає ідея поступу та викриття реакційних сил, які перешкоджали визволенню народу. Сповідуючи позитивістську доктрину, він уважає раціональну організацію суспільства кінцевою метою, котра досягається засобами освіти. Зазначена концепція посилювалася соціалістичною доктриною: рівноправ’я громади, виборність влади, вільна праця тощо. З одного боку, в нього зберігалися сильні національні переконання, а з іншого, як зауважила Соломія Павличко, російське народництво вплинуло на його неприйняття деяких західних учень.
У цілому, Франко притримувався класичної форми висловлювання, що, на його думку, мала бути зрозумілою для прогресивно-раціональної більшості. Може, саме тому, характеризуючи Данте яко класика та передвісника революції, нашому літераторові спадає на думку філософ, якого дратували зображення потойбіччя у флорентійця:
Ніцше називав його гієною, що виє на могилах.
Франко ніколи не хотів асоціюватися з експериментальними напрямами, часом обурюючись: «Який я декадент? Я син народа». Власне, тому декадентство він і розцінив яко надмір. А звідси й антимодернізм, а відтак і критика ніцшеанства. Деколи вона не передбачала цілковитого засуду. Бо народ не був аж настільки примітивним, аби не могти зробити своїх висновків. Ось як описано сільських господарів у німецькомовній статті Франка «Галицький селянин» (1897) — майже високе панство:
…гарно вдягнуті панове і дами походжають по парку і ведуть жваві розмови про філософію Ніцше…
Власне кажучи, Франко відчував у Ніцше бунтівну душу. Інакше Зенон — один із героїв його твору «На склоні віку» (1900) — в розмові з Іларіоном не сказав би такого:
Ми робимось хіба мішками, в які напаковано всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми нездалі. «Єдино же єсть на потребу», а того одного власне дотеперішня наука не зуміла дати нам. А остатній її світоч — Ніцше — чи ж не був її руйнівником? Чи ж не прокламував на склоні ХІХ в. ще одну емансипацію — від усеї тої фальшивої емансипації, яку, по твоїй думці, дав нам XIX вік?
Подібні нюанси варто відстежувати за реакціями Франка на українські й іноземні публікації. Візьмімо, для початку збірку «Наша доля» (1893) з серії «Жіноча бібліотека» під редакцією Наталії Кобринської, де поміщено допис доктора Даміана про Ніцшевого «Заратустру». На неї Франко відгукнуся доволі колючими коментарями:
Думка, без сумніву, добра — вказувати нашим жінкам речі, котрі надаються до їхньої лектури, та тільки добір їх не видається нам щасливий. Пощо на чолі поміщено книжку Ніцше (чи Ніче, як його пише автор, зводячи його в 2 пад[ежі] до Нічого) — сю блискучу, а фальшиву балаканину, сю справді анархістичну філософію, роблену «без царя в голові», — сього абсолютно не розуміємо.
Якщо критик не іронізує, то з його зауваги випливає бодай амбівалентний вислід про Ніцшеву творчість, яку хоч і визнано «балаканиною» й «анархічною філософією», проте таки «блискучою». Втім, якби Франко більше заглибився у твори Ніцше, то, напевно, знав би про його реальне ставлення до анархізму. Та наразі скидається на те, що нашому письменнику могла впасти в око лише літературна вправність німця, з якою він ознайомлювався, судячи з усього, спорадично.
Ще переконливіше підтвердження визнання філософа можна вивести з наступної цитати. Так, оглядаючи головні тенденції чеської літератури, зокрема, в особі Йозефа Сватоплука Махара, Франко побачив її зв’язок із німецькою традицією, яка тяжіла до натуралізму та соціалізму, хоч урешті:
вдалася більше в філософію та підпала впливові талановитого філософа-індивідуаліста Ніцше, котрий своєю критикою дійшов до духового і суспільного нігілізму.
І нехай у викладі говориться про Франкове неприйняття декадентства, погодьмося, талант у Ніцше таки визнано. Натомість у чисте моралізаторство літератор упадає в статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (1898). Схваливши попередні віхи розвитку західного письменства, де панували загальні теми та зберігалася національна специфіка, далі він указує на те, що модерна традиція піддалася гонитві за оригінальністю:
Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той немає доступу до салону: хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Ґарборґа, той не писатель, не варт доброго слова… Продукція писарських машинок, хоч би й найновішої конструкції, все ще не є літературою, — а бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та «надчоловіків», у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту.
Дещо більше й агресивніше про філософа Франко написав у статті «Юрій Брандес» (1899). Ідеться про данського літературознавця Ґеорґа Брандеса, котрому випало полистуватися з Ніцше та видати про нього книжку. До речі, данцеві була відома й українська література, зокрема, поезія Шевченка. Та Франко зачудувався дечим іншим: як оце Брандесу вдається поєднувати вподобання до соціаліста Ласаля й анархіста (sic!) Ніцше? До слова, Франко поділяє деякі погляди Брандеса, скажімо, вільнодумство чи поступ, однак інші переконання для нього взагалі неприйнятні. А надто, крайній індивідуалізм. Отже, ніцшеанство Франко прирівнює мало не до свавілля:
Брандеса… тягнуть до себе такі одиниці, як Шекспір, Наполеон, Мольтке, Біконсфілд, Кіркеґард, Ласаль, Ніцше… Ся теорія є застаріла, є поворотом до суб’єктивізму Карлайля, до його «культу героїв», доведеного в останніх часах до абсурду німецьким поетом-аферистом Ніцше в його дифірамбах про «надчоловіка» і у найновіших поетів крайнього індивідуалізму, декадентизму та егоїзму («голої душі»). Абсурд лежить в тім, що коли Карлайл, а за ним і Брандес освітлюють нам справді великих людей, героїв людства, то Ніцше і ніцшеанці бачать кожний у собі самім такого героя, вважають кожний сам себе вищим понад усі закони, понад усякий суспільний розвій, жадають від суспільності для себе всього, не даючи їй за те нічогісінько.
Добряче роздає Франко й українському ніцшеанству. У рецензії «Маніфест “Молодої музи”» (1907) він шпетить програмний документ Остапа Луцького, закидаючи йому відсутність абиякого філософського підґрунтя, попри покликання на Ніцше. На захист Луцького можна, зокрема, сказати, що маніфест — іще не філософський трактат. А також і те, що великої кризи культури Франко помітити не схотів, а тому перевів її, либонь, у площину персональної кризи Ніцше:
Отже, була в Європі велика духовна і чуттєва криза. Що ж сталося з нею? Чи триває й досі, чи минулося? На думку д[обродія] Луцького, початком, а може, лише найвиразнішим проявом тої кризи була поява «Заратустри» Ніцше. Ну, ся поява не така давня, тямимо її добре, і нам здається, що та поява ніде ніякої кризи не викликала. Певна річ, не сам «Заратустра», але взагалі всі писання Ніцше дали мудрим людям не одну загадку до розв’язання… Ніцше справді пережив таку кризу, і вона ввігнала його в божевілля.
Але своєрідним присудом і квінтесенцією Франкового ставлення до Ніцше можна вважати написаний по-німецьки лист до хорватського лінгвіста Ватрослава Яґича з приводу творчості Ольги Кобилянської:
Від Ніцше — філософа-профета й віщуна — та від проповідників екстази-захвату перейняла Кобилянська цей блискотливий, забарвлений ліризмом стиль, який часто нагадує стародівочий марлітівський сентиментальний стиль, що ми його називаємо занепадницьким.
Попри шпаркі фрази про неприйняття Франком ніцшеанства, вони з німецьким філософом мають і чимало спільного. Певна річ, їхні соціально-політичні, філософські чи мистецькі погляди могли різнитися. Втім їх обох переслідувала якась спільна доля: вони обидва потерпали від недуги, зокрема психічної, чи намагалися трансформувати соціокультурні норми. Хай як дивно, та вони були противниками занепаду. І чи не схоже Франкове «я поборов себе» на Ніцшеве самоперевершення?
Я поборов себе, з корінням вирвав з серця
усі ілюзії, всі грішні почуття,
надії, що колись вільніше ще дихнеться,
що доля ще й мені всміхнеться,
що блиснуть і мені ще радощі життя.
Тут і прощання з ілюзіями та надіями, любов до долі та почуття радості, що жевріє у сутінках випробувань, які постійно необхідно долати. Одне слово — amor fati та вічне повернення.