Богдан Буткевич журналіст Тижня

Проти течії

ut.net.ua
29 Січня 2010, 00:00

«Я не хочу бути героєм України», – співає в одному зі своїх хітів Сашко Положинський. Так, він справді не отримав відповідного «нотаріально завіреного» почесного звання, проте його цілком можна вважати однією з визначних постатей українського культурного простору. Без лідера і засновника гурту «Тартак», відомого шоумена й телеведучого, організатора акцій та програм «Наше Різдво», «Свіжа кров», співорганізатора громадського руху «Не будь байдужим», сучасна українська сцена була б надто прісною й інертною. Положинський подібний до музики, яку створює його гурт, – темпераментний, драйвовий, нестримний і дещо категоричний. Не дивно, що розмова із Сашком вийшла емоційною та відвертою – зовсім невідповідною тихій кав’ярні, де ми зустрілися.

Не володію жодним музичним інструментом. Слуху не маю, нот не знаю. Взагалі ніколи не мріяв стати музикантом. Максимум, що можу зіграти, – якусь блатну пісеньку з трьох акордів. Слово «музикант» щодо мене є образливим для справжніх музикантів. Я артист, шоумен по життю. Мені завжди хотілося робити якісь артистичні речі – в компанії друзів, у дорозі. І артистом я був завжди, попри невдалі спроби стати військовим і закінчення економічного факультету Луцького політеху. Хоча ще в ранньому дитинстві мати мені казала: «Будеш ким завгодно, тільки не артистом», адже «потрібно отримати серйозну професію». Артистична ж діяльність у моїх батьків жодним чином не вписувалася в поняття «серйозна професія».

Якщо працюєш, роби це на повну. Закінчивши виш, на прохання батьків кілька місяців попрацював маркетологом на заводі, куди мене влаштувала рідна тітка. Проте навіть тим працівникам, які були там до мене, не було чого робити, не те що мені. Ходив і дивився на те, як люди намагаються створити видимість роботи. Якщо чаювали, то півдня, якщо фотографувалися, то цілий день. Ненавиджу такий підхід. Не хочеш працювати – сиди і не рипайся.
 
«Тартак» був створений абсолютно спонтанно. Ніколи в житті не подумав би, що це стане моєю професією. Я мріяв про живий гурт, але ніяк не міг знайти в Луцьку таких музикантів. Адже хотілося, щоб люди розуміли мої музичні смаки, були достатньо професійні та візуально відповідали тому, що вони роблять на сцені. При цьому я висував ще одну вимогу, абсолютно нереальну в тих умовах, – щоб музиканти грали тільки в моєму гурті. Тому згодом довелося трохи змінити концепцію. А то був час, коли набирала популярності електронна альтернатива на кшталт The Prodigy та Chemical Brothers. І – досить наївно – захотілося створити щось подібне в Україні. Врешті-решт, маючи назву гурту та репертуар, у мене не було музикантів. Якось я випадково побачив оголошення про відбірковий тур фестивалю «Червона рута». І пішов писати заявку. Але ж там потрібно було вказувати й назви пісень, і повний склад команди. Тому я був змушений імпровізувати – повписував людей, із якими навіть не говорив, а потім уже спробував із ними домовитися. Фонограму до виступу я отримав за два дні до нього, з іще одним музикантом вдалося поговорити за день. А з третім до сьогодні не можу зустрітися. Кумедно, що цей чувак досі про все це нічого не знає.

Я від грошей не відмовляюся. Бо знаю, для чого вони мені треба. Чим більше в мене буде грошей, тим більше, сподіваюся, добрих справ я зможу зробити в цій країні. Тож із тих грошей, що в мене є, частину витрачаю на себе, частину – на те, що вважаю цікавим, корисним і потрібним усім людям. Ніхто ніколи не запропонував мені стільки грошей, щоб я захотів відмовитися від своїх принципів. Мою підтримку не надто цінують у різноманітних політичних штабах. І я радію цьому, бо можу жити з чистим сумлінням.

Багато працювати – це не стовідсоткова гарантія успіху. Досить просто говорити про легке досягнення вершини тим, хто її вже досягнув. Мені, наприклад, у житті пощастило, і я не боюся цього визнавати. Знаю чимало людей, які багато і, здавалося б, добре працюють, принаймні значно більше, ніж я. І які варті того, щоб стати відомими виконавцями, але ж не стали. Коли мене запитують, що робити, щоб стати відомим, завжди відповідаю: чітко розуміти, чого ти хочеш в цьому житті. Якщо ти впевнений, що музика чи будь-що інше – це справді твоє і воно для тебе на першому місці, то наполегливо працюй і чекай на свій шанс, який не­одмінно дається всім, хто його прагне. І коли він справді випаде, то зроби все можливе, щоб його не проґавити. Якщо ж немає впевненості у тому, що це справді твоя доля, тоді шукай щось інше.

Співаю українською не з принципу – просто це моя рідна мова. Я нею думаю. Кілька разів пробував щось написати російською на прохання друзів – вийшло кумедно, з цього реально можна пореготати. А писати навмисно, щоб стати комерційно привабливішим, я не можу. І не хочу, що важливіше.
 
Грати «під катлєту» – це огидно. Нещодавно ми відіграли концерт у невеликому київському клубі, не заробивши на цьому нічого, бо ті копійки «за вхід» не йдуть у жодне порівняння з гонорарами за справді комерційний концерт. Але ми кайфували, відспівали дві з половиною програми, дали виступити нашим прихильникам. Це по-справжньому, ти віддаєшся публіці так само, як вона тобі. А коли ти виходиш на сцену і бачиш тільки пики, які жують і для яких ти лише фон, то на фіг воно треба. Це не означає, що ми не граємо на корпоративах, іноді буває. Але «Тартак» – достатньо некомерційна група, щоб нас запрошували тільки на ті вечірки, де хочуть саме нас і нікого іншого. За той гонорар, який ми вимагаємо за корпоративний виступ, досить легко можна знайти виконавців, які всюди блимають і з якими набагато менше мороки стосовно організації концерту. Як мінімум не потрібно виставляти живий звук.

Терпіти не можу того, що нам іноді підсовують  під виглядом «європейських цінностей». Коли у нас здійнялася педофільська істерія, чомусь не згадали, що, за статистикою, саме середньостатистичний європеєць чи американець і є головним відвідувачем сайтів із дитячим порно. Елементарно, вони є найплатоспроможнішими. Мені див­­но бачити в Києві плакати «Україна без расизму». Поки ці гасла не бачу, і расистом себе не відчуваю. Але таке враження, що мене постійно хтось провокує ним стати. Наприклад, в улюбленому мною футболі постійно нагадують, що «Футбол – без расизму». Коли за мою рідну «Волинь» із Луцька гарно грає чорношкірий, до нього жодних претензій. Якщо погано, то постає питання: навіщо він займає місце українського футболіста? Натомість коли мені постійно тичуть у пику: «Чувак, але ж ми без расизму», то я починаю дратуватися.

Мені до вподоби праві погляди. Щонайменше тому, що «праві» більше схоже на «правильні». А «ліві» – це і є «ліві». В історії надто багато прикладів, коли «свобода, рівність, братерство» призводили до найжахливіших диктатур.

Найбільша проблема укра­­їнців у тому, що вони не хочуть проблем. Перефразовуючи Лєніна, верхи в нас і можуть, і хочуть керувати по-старому, нічого не змінюючи, бо їм так вигідно. А ось низам усе по-барабану. Тільки-но починаєш виступати проти системи, автоматично створюєш собі проблеми. Незалежно від того, переможеш чи програєш, сам факт твого виступу гарантує труднощі по життю. Більшість людей у нас живуть за принципом «аби не було гірше». Це не зовсім те саме, що сакраментальне «моя хата скраю». Бо скраю вона може бути й тому, що тебе все влаштовує зараз, за нинішньої системи. А ось «аби не було гірше» – це коли тобі погано, але ти такий заляканий і лінивий, що навіть ворушитися зайвий раз не хочеш.

Українська держава лише імітує захист самої себе.
До органів, які мали б забезпечувати цей захист, через хабарництво і корупцію цілком логічне зневажливе ставлення. Якщо в нас є Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, то вона має діяти нормально. А не так, що будь-який програмний директор будь-якої радіостанції відверто пояснює збільшення української музики в ефірі мо­ніто­рингом цього органу, тобто чітко знає, коли проводиться перевірка. Під словосполученням «інтереси країни» наша так звана еліта розуміє лише свої особисті інтереси. До всіх ЗМІ, які повинні усе це викривати, мають прямий стосунок або внутрішні, або зовнішні політичні сили. Система досить проста: одні роблять, що хочуть, а інші їх обслуговують і прикривають. Влада розглядається як бізнес.

Україна постійно втрачає шалені гроші. Візьмімо музичну сферу. От яка вигода Україні від того, що весь музичний ефір російськомовний? Натомість наша країна має величезну вигоду від популярності українських артистів у Росії. Я двома руками за це – нехай люди роб­лять там бізнес, а зароблені гроші везуть в Україну. Але ж поки що все навпаки. Через шоу-бізнесові канали в Росію витікають просто космічні кошти. Звісно, це невигідно. Не кажучи вже про те, що російськомовний ефір робить усе українське вторинним. Адже все, що не вписується в інформаційний простір, так чи інакше стає маргінальним. Або візьмімо концерт Depeche Mode, що незабаром відбудеться в Києві. Прекрасний гурт, я сам люблю їх слухати і ставлюся до них із повагою. Але ж їхній приїзд означає, що величезний кавалок українських грошей поїде за кордон. Без питань – якраз Depeche Mode на це заслуговує, але ж із України потім ніхто не поїде до Англії й не поверне хоча б частину цих грошей. І так усюди. Ми продаємо метал, а потім купуємо вироби з нього і на цьому втрачаємо шалені гроші. Ми їздимо відпочивати за кордон і залишаємо там свої кревні – натомість до нас ніхто не їде. Потрібно залишатися на своєму місці, а не бігти поперед батька в пекло. Треба захищати власні інтереси. Це стосується й кожної конкретної людини, і країни загалом.

Яка країна – таке і шоу. На думку наших людей, те, що нам показують по ТБ, – це справжнє шоу. Український шоу-бізнес – маленька підсекція світового шоу-бізнесу, що має з ним однобічний зв’язок. Тобто української присутності там немає. Від світового шоу-бізу наш відрізняється ще й тим, що «там», крім бізнесу, є й власне шоу, творчість. І ця творчість в усьому: написанні пісень, придумуванні назв, постановці танців тощо. Кожна людина, задіяна в західному шоу-бізнесі, – це творець у своїй галузі. Натомість наш шоу-бізнес абсолютно механічний, не творчий ні за формою, ні за змістом. В Україні більшість діячів цієї сфери – або успішні й талановиті бізнесмени, або здібні ремісники. Проте що-що, а робити бізнес в обох категорій цих людей виходить прекрасно. Вони знайшли свою формулу, нішу й успішно її експлуатують. Уточнюю: формулу заробітку, який їх насправді і цікавить. Якщо комусь це підходить, слава Богу, мені таке абсолютно не в кайф.  

Російська мова в Україні зараз вигідніша за українську. Росія – це потужний ринок. Якщо наприкінці 1990-х ще можна було якось прорватися туди з українськими піснями, то тепер це майже нереально, за поодинокими винятками, що ще більше підтверджують правило. Співати російською – це комерція, розширення ринку збуту. Був період, коли українською було вигідно співати, коли українськомовні виконавці мали змогу виступати на різноманітних фестивалях. А виконання українською давало можливість потрапити на престижні конкурси, якими свого часу були ті самі «Червона рута» і «Перлини сезону». Було навіть певне сприяння з боку держави. Усе це відбувалося приблизно з 1995 по 1998 рік – до першої кризи, що вибила україномовних музикантів із колії. Саме відтоді розпочалася хвиля корпоративних проектів – для всіх артистів основним засобом заробляння грошей стали виступи на корпоративах. Помаранчева революція породила другу хвилю українізації. Але все це протрималося буквально рік – з 2006-го почалася зворотна реакція. На жаль, вона виявилася набагато активнішою і потужнішою від, умовно кажучи, другої української хвилі. Й цілковито нівелювала всі її досягнення.

Більша частина творчості «Тартака» є абсолютним неформатом. То по тексту не вписується, то «занадто агресивно». Цікава ситуація якось виникла з каналом «MTV Україна». Коли ми випустили кліп на пісню «Не кажучи нікому», без зайвої скромності, не найгірший в Україні, я запитав представників каналу: «А чому ви його не крутите? Адже все якісно, фірмово, драйвово – в чому річ?» У відповідь чую: «Ми вирішили не крутити політичних кліпів». «Гаразд, – кажу, – а чому ви тоді крутите кліпи гурту Linkin Park, де бігають антивоєнні, антиглобалістські демонстрації, лунають заклики до боротьби із системою тощо?» Відповідь на це запитання була просто шедевральною: «Так ніхто ж не розуміє, про що вони співають». У сучасній Україні в ефір може потрапити лише пісня про кохання. Якщо присутній якийсь жорсткий соціальний текст, то в ротацію твір може пролізти лише в разі присутності відповідної кон’юнктури. Як, приміром, сталося з нашою «Я не хочу», що вклалася в терміни Помаранчевої революції, до того ж її відеоряд було відзнято на основі тих подій. 

[1728]

 
Біографічна нота

Сашко Положинський
Народився 28 травня 1972 року, у місті Луцьку. Освіта – вища економічна (економічний факультет Луцького державного технічного університету, спеціальність економіка підприємства) та військовий інтернат у Львові.

У 1996 році разом із Василем Зінкевичем-молодшим організував гурт «Тартак», того ж року хлопці перемогли на фестивалі «Червона Рута».  

Три улюблені музичні гурти Сашка – «Bush», «Papa Roach» і «Тартак». Книжки, що справили найбільше враження – «Алхімік» Пауло Коельо, «Марія» Уласа Самчука та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Улюблений вираз – «Треба жити так, щоб було добре мені, і при цьому нікому не заважати».