«Syriza, Podemos – venceremos» («СІРІЗА, Подемос – ми переможемо») – ця фраза гучно лунала під час мітингів у Іспанії після перемоги грецької ліворадикальної СІРІЗА на парламентських виборах у своїй країні в січні цього року. «Подемос» – партія, що виросла з іспанських протестів 2011–2012 років проти режиму жорсткої економії, – досягла стрімкого розвитку, набравши 8% голосів під час останніх виборів до Європарламенту. На той момент офіційно вона існувала лише чотири місяці.
Більшість аналітиків не прогнозує найближчим часом «Подемосу» такої самої підтримки, яку мала СІРІЗА на останніх перегонах у Греції, однак багато хто вже забив на сполох через зростання симпатій до популістських партій, не важливо, ліворуч чи праворуч вони себе розміщують на ідеологічній прямій. З одного боку, збільшення підтримки лівих популістів – це очікувана відповідь на політику жорсткої економії після кризи 2008 року. І ліворадикальні партії знаходять для себе родючий ґрунт у країнах, які потерпають від такої політики, або в бідніших державах ЄС. У заможніших, як-от Велика Британія, Франція, таку саму роль відіграють праворадикальні політсили. З другого – їх появі сприяє і те, що мейнстримні партії, шукаючи більшу підтримку й намагаючись зменшити ідеологічну різницю між собою та основним суперником, дедалі більше наближаються до центру ідеологічного спектра. На мітингу на честь перемоги СІРІЗА був присутній і голова іспанської партії «Подемос» Пабло Іґлесіас. Єднання двох електорально близьких політсил за безпрецедентної уваги преси наштовхувало на думку, що ЄС варто замислитися над новим вірусом лівого популізму, який зароджується і потребує відповіді.
У пошуку альтернативи
Під час останніх федеральних виборів у Німеччині несподіванкою для багатьох став близький за показниками, утім, недостатній для подолання 5% бар’єра результат «Вільних демократів» (партії, яка на той час уперше за всю свою повоєнну історію не пройшла до парламенту й була основним співучасником коаліцій разом із правоцентристами з ХДС) та «Альтернативи для Німеччини» – нової консервативної політсили, що зуміла зіграти на євроскептичних настроях частини німців. Вони набрали відповідно 4,76% і 4,7%.
Читайте також: Маркс би плакав
Деякі німецькі аналітики стверджують, що причиною такого результату «Альтернативи» великою мірою стало те, що в останні роки Анґела Меркель, намагаючись перетворити свою партію на більш центристську, вдавалася до політики лівого спрямування. Відштовхуючись від позицій соціал-демократів, своїх основних суперників, вона скасувала обов’язковий призов до армії, наполягла на запровадженні мінімальної зарплати. Це, дехто вважає, призвело до того, що більш консервативні виборці правого крила, які раніше голосували за ХДС, лишилися без вибору. Саме на тому вакуумі й вибудувала свою політику «Альтернатива для Німеччини».
Такими вакуумами в заможних країнах нині користується більшість антисистемних партій. Зважаючи на те що криза торкнулася не лише бідніших країн Півдня, а й заможних західноєвропейських держав, кроки у лівий бік стали популярними серед мейнстримних політсил, проте залишили можливість для зростання і радикалам. Так, за статистикою, підтримка лівих і ліворадикальних партій дещо зросла в країнах ЄС, однак кардинальна її зміна відбулася лише в Греції (симпатії до СІРІЗА порівняно з останніми виборами збільшилися на 13%), Данії та Словенії (утім, обидві політсили лишаються на міноритарних позиціях у своїх парламентах).
Quo vadis?
Причин підтримки антисистемних ліво- та праворадикальних партій (які часто окрім різкої правої риторики використовують ще й ліві популістські гасла) може бути кілька. Аналітики зазначають, що соціал-демократи як помірковані представники лівого крила знову переживають політичну кризу. Їм не вдалося скористатися моментом, як це зробили ліві антисистемники, як-от СІРІЗА в Греції чи «Подемос» в Іспанії, і, зважаючи на те що нішу вже зайнято, не вдасться. Ще однією причиною є політика ЄС після економічної кризи, коли переважають соціальні запити й партії на них змушені реагувати. Це призводить до того, що консерватори вдаються до більш лівої політики, відбираючи частину «політичного хліба» в лівоцентристів, але водночас відкидаючи своїх прихильників, які воліли б підтримувати партії, що перебувають трохи правіше в ідеологічному спектрі.
Читайте також: Російські праві під маскою українських лівих
Серед причин також зменшення кількості «відповідальних виборців», що призводить до підтримки популістів чи то правого, чи то лівого крила (свідченням цього є антимусульманські протести прихильників ПЕҐІДА у Дрездені, де відсоток мігрантів найменший серед німецьких міст). Антисистемні, популістські партії зростають незалежно від того, чи це Греція, чи Іспанія, чи Швеція, і є на сьогодні величезним викликом для ЄС. Проблема тут не лише в економічній політиці Євросоюзу, якій вони протистоять (якщо це ліві), чи міграційній політиці (якщо праві), а й у тому, який вихід вбачають і кого шукають за союзників.
Російський чинник
Усі антисистемні ліво- чи праворадикальні партії своїм союзником вважають Росію, для якої зростання їхньої підтримки є важливим чинником власної політики. Саме представники таких політсил були спостерігачами на псевдореферендумах у Криму та на Донбасі, а нещодавній візит депутатів Бундестагу від німецьких «Лівих» на окуповані території Сходу України є доволі небезпечним жестом.
Своєю політикою та провокаційними діями такі партії ставлять під питання довіру до ЄС як до функціонального інституту. Це спричиняє різке падіння довіри громадян до Євросоюзу. Як наслідок – зростають євроскептичні настрої, що ставлять під загрозу той єдиний організм, який європейські країни вибудовували впродовж останніх 65 років. Незайве додати, що за тим самим механізмом підриву довіри стоїть і російська пропаганда.
Поки що в ЄС особливо не переймаються загрозою, яку становлять радикальні політсили, особливо ті, що перебувають по лівий бік ідеологічного спектра, вважаючи, що потреба взаємодіяти, аби отримати кошти для існування країни, так чи інакше примусить їх до співпраці. Однак зростання радикальних настроїв і зближення політики ліво- та правоцентристських партій наштовхують на думку, що найближчим часом європейцям доведеться замислитися над протистоянням п’ятій колоні у власних рядах.