Натомість на рівні організацій усе інакше. Наприклад, для бізнесу головне — результат. До того ж конкретний: розмір прибутку чи рентабельності. Навіть якщо певна бізнес-одиниця має складну систему КРІ (ключових показників ефективності) в різних напрямах (збереженні довкілля, добробуті працівників, підтримці місцевої громади тощо), то все одно досягнення цих показників — це і є бажаний результат, над яким працюють робітники, менеджери, власники. До того ж у бізнесі жодна складна система пріоритетів не може існувати довго, якщо головний результат — отримання прибутку — залишається недосягнутим.
Тому бізнесменами здебільшого стають люди, орієнтовані на результат. Іноді вони бувають незручними, бо сформувавши звичку раціонально розпоряджатися часом, можуть не приділяти належної уваги співрозмовникам. Подеколи вони бувають жорсткуватими, адже керовані орієнтацією на результат, часто змушені йти напролом. Буває, їхні дії викликають осуд, особливо в українських реаліях, бо в погоні за результатом вони не мають вибору, а тому змушені давати хабарі, брати участь у не зовсім прозорих схемах і толерувати відверто злочинну діяльність регуляторних органів. Приказка «мета виправдовує засоби» — це стислий і влучний опис однієї з граней їхньої особистості. Можна по-різному ставитися до всього цього, але бізнесмени — це ті опорні шестерні, завдяки яким рухається світ, розвивається економіка і змінюється реальність кожного з нас. Без цієї риси бізнесменів та їхньої орієнтації на результат ані Україна, ні жодна інша країна світу не досягли б того, що мають.
Читайте так: Невизначеність у квадраті
Інша річ — держава. Їй не просто бракує орієнтування на результат. Вона ментально інша, щоб не сказати протилежна. Особливо це стосується України. Річ навіть не в тому, що у своїй роботі державні службовці найбільше цінують стабільність, соціальну захищеність і прозорі зарплати. Уже сам цей факт приваблює на державну роботу не енергійних людей з активним началом, які звикли досягати цілей, давати собі раду й самотужки налагоджувати власне життя, а тихих, часто пасивних, зазвичай безініціативних осіб, для яких орієнтування на результат — порожній звук, а робота — вимушена необхідність, а не засіб для трансформації реальності. Однак проблема значно глибша.
В українських державних органах існує чітка глибоко вкорінена орієнтація на процес. Аргументів не бракує. По-перше, кожен держслужбовець від найдрібнішого клерка ледь не до президента боїться порушити процедуру, як лукавий ладану, бо знає, що за це можуть притягнути до відповідальності, загрозою чого часто лякають, щоб тримати певну особу на гачку. Оскільки в Україні законодавче поле вкрай заплутане, то дотримання всіх процедур забирає левову частку робочого часу держслужбовця. Як тут орієнтуватися на результат?
Читайте також: Коронавірус підштовхує світ до рецесії
По-друге, вся судова система базується на ідеалізації процесу, адже на апеляціях до процедурних порушень виграють безліч судових позовів. Тобто суди орієнтовані не на встановлення справедливості чи дотримання базових прав громадян та організацій, а на виконання всіх процедурних вимог. У таких умовах справедливість і права стають другорядними цінностями. Парадокс, нонсенс, але факт.
По-третє, хороше знання процедур дає службовцям регуляторних органів змогу або виставляти штучні перешкоди для тих, кого вони регулюють, щоб претендувати на хабарі, або сприяти в усуненні таких перешкод, установлених іншими регуляторами (звісно, за відповідну плату). Це ще один мотив орієнтуватися на процес і вивчати його нюанси.
Читайте також: Розмаїття моделей
Тотальна орієнтація держави на процес має плачевні наслідки. В Україні є безліч проблем, що належать до компетенції державних органів, але ні для кого їхнє розв’язання не в пріоритеті, бо головне — забезпечити законність і дотримання процедур. Шість років тому в Україні взялися за реформи, але насправді нікого не цікавив їхній логічний результат, тобто досягнення того, щоб система запрацювала ефективніше: усі настільки зациклилися на процесі, що забули, для чого все починалося, а саме слово «реформи» затерлося ледь не до лайки. Після Революції гідності на державну роботу масово пішли волонтери, орієнтовані на результат, але їхня присутність ставить систему на диби, бо між ними й державою — глибоченна ментальна прірва. Нарешті, із початком коронакризи в державі просто нікому виводити з неї економіку України: усі настільки зациклені на процесі, що не можуть побачити нетиповість кризи й не здатні до жодних нестандартних рішень, які зараз украй необхідні. Перелік може бути безкінечним. Головне питання — чи має ця проблема системне рішення? Схоже, не знайшовши на нього відповіді, Україна не вибереться з нетрів відсталості.