Об’єктивно варто зазначити, що офіційної інформації про український рух на Донбасі сторічної давності не так уже й багато. Над знищенням спогадів та артефактів у різні роки попрацювали і більшовики, і навіть сучасні діячі, які підтримували міф про російське коріння регіону. Але навіть розрізнені факти, якими оперує, наприклад, краєзнавець із донецької Билбасівки Олександр Добровольський, показують масштаб руху, який, незважаючи на віддаленість від центру боротьби, мав дуже серйозний вплив та наслідки.
Добровольський, зокрема, як дослідник та автор книжки «Український націоналізм на Донеччині: від УНР до бандер» вважає: казати, що 100 років тому на Сході нашої країни не було потужного українського руху, просто безвідповідально. Бо життя простого мешканця Донеччини на той момент змінювалося кардинально, передусім через свідомий відхід від російської губернії в бік руху за свободу та незалежність. Простежити це можна в різних сферах життя, але дуже показовою тут виявилася діяльність організації «Просвіта». Як і по всій Україні, українська місцева інтелігенція відроджує ту роботу, однак тепер проникає не лише в міста, а й у глухі села краю. Дослідник наводить приклад: тільки в Слов’янську 1917 року в навчальних закладах було 10 осередків «Просвіти».
До речі, у цьому місті можна побачити навіть будинки, де в той час розташовувалися осередки організації. Тоді тут було кілька церковно-приходських шкіл, гімназії «Червона» та «Синя» (за кольором форми), комерційне, реальне, залізничне, хімічне училища. І в кожному з тих навчальних закладів утворився осередок «Просвіти». У хімічному технікумі, наприклад, організували Клуб просвітницької молоді. Дослідники мають лист, у якому організатори звертаються до харківських культурних діячів із проханням допомогти в розвитку клубу. Інший потужний осередок був на залізничному вокзалі, там об’єднувалися мешканці цілковито українськомовного Слов’янського району. Найактивнішими були саме представники Залізничного училища.
«Рідне слово». Друкований орган харківської «Просвіти»
В інших містах Донеччини теж створюються осередки: у 1916–1917 роках ними вже охоплені Дружківка, Костянтинівка, Бахмут, Горлівка, Юзівка, Макіївка, Ясинувата, Авдіївка, Торез, Алчевськ, Волноваха, селища в різних районах Донеччини та Луганщини. Якщо позначити їх на карті, то від Слов’янська до Луганська можна побачити безперервну лінію освітянських проектів. У 1917-му в одному з міст силами місцевої української інтелігенції, більшість якої сформувалася саме в «Просвіті», у повіті організовано Українську повітову раду. «У Бахмуті та довколишніх селах діють «Просвіти», осередки українських партій, із літа 1917-го організовуються структури «Вільного козацтва». Бахмут не був більшовицьким містом, українські організації виходять тут на перші ролі в політичному житті.
Читайте також: Українізація 1920-х років: «винахід» більшовиків чи джин із пляшки?
Розквартирований 25-й полк українізовано, він стає базою «Вільного козацтва». Звичайно, деякі осередки на Донеччині, що не вели активної діяльності, через певний час розпалися. У Слов’янському, Бахмутському та Лиманському районах найпотужніші організації дожили до 1921 року: фіксувались осередки в селищах Богородичне, Шандриголове, Федорівка-2. Найважче було підтримувати цю роботу в промислових і шахтарських населених пунктах. Наприклад, у Макіївці «Просвіта» проіснувала не дуже довго. У Юзівці її навіть забороняли, як-от потужну «Просвіту» на Воскресенському руднику, де зараз Петрівський район (сучасна лінія оборони). Проте вона відновилася вже через рік. А взагалі українським патріотичним організаціям не вдається повною мірою охопити своєю роботою більшу частину шахтарів, що призводить до фактичної втрати районів Юзівка — Берестове — Горлівка», — констатує Добровольський.
Реалії, коли населення було переважно україномовним, а навчання велося російською, і визначили перші завдання просвітян Донеччини та Луганщини. «Одним із важливих питань, які вони вирішували на Донбасі, було переведення шкіл на українську мову викладання та організація курсів українізації», — розповідає Добровольський. «Місцева інтелігенція на Донеччині була дуже активною, прагнула втілення національної ідеї. Чіткої статистики немає, але з огляду на актуальність зазначеної теми, швидше за все, українськомовних шкіл було недостатньо. Цікаво, що місцева влада всебічно підтримувала цей процес. Тодішній мер Слов’янська Зубашев формально очолив міську «Просвіту», на його запрошення сюди приїжджав читати лекції, наприклад, Гнат Хоткевич, бували з просвітницькою діяльністю харківські філологи Синявський, Плювако. Такі заходи організовувалися для гімназійних викладачів, зокрема російської словесності, завозилися підручники, книжки. Літератури було багато, її постачали з Харкова. Через газету «Рідне слово» поширювалися просвітянські статути, щоб прості громадяни мали уявлення про те, чим займається організація».
Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань
Вплив «Просвіти» виявився тривалішим, ніж можна собі уявити. У 1918 році в полки гайдамаків пішло багато тих, хто був залучений до її лав. Тільки зі Слов’янська тоді мобілізувалося близько 700 добровольців. Це були дієві люди, які прагнули докорінно змінити ситуацію. Під час Гетьманщини було створено «Чорний курінь», куди ввійшло багато представників слов’янської організації. Дослідник упевнений, що слід «Просвіти» можна знайти в багатьох знакових подіях у різних містах України, зокрема Донбасу: «Цікаво, що деякі представники потім продовжували боротьбу різними засобами. Наприклад, пан Сергієнко, один із керівників організації при Слов’янському залізничному вокзалі, у 1920-х створив тут автокефальну церкву. У Дружківці 1924 року теж з’явилася автокефальна церква не без участі місцевих просвітян. Якщо подивитися ще далі, можна згадати про Клавдію Квітку, яка організувала «Просвіту» під час окупації в 1942-му. Хай там що кажуть, а тут була дуже потужна українська стихія, яка мала вплив на наступні покоління. Відомого українського діяча Олексу Тихого вчили педагоги, які при німцях були в «Просвіті» Дружківки. І я вірю, що ми ще знайдемо безліч документів, із яких дізнаємося про цей час більше. Нещодавно, наприклад, відшукав двох доньок керівника дружківської організації, у яких є три рукописні томи спогадів їхнього батька про «Просвіту» в місті».
Слов’янськ наш. У місті 1917 року в навчальних закладах було 10 осередків «Просвіти»
Інколи інформація навіть про одну людину може розповісти дослідникам про масштабні події. Досліджуючи архіви, Добровольський знайшов документ, у якому зазначено, що під Волновахою в 1944 році був заарештований чоловік, який працював у «Просвіті» за німців. Виявилося, що він був просвітянином ще до революції, а в 1916-му його вислали до Сибіру як мазепинця. «Тобто там була потужна історія «Просвіти», тому не дивно, що з цієї місцевості в УНА записалося більше ніж 200 мешканців. Це прямі причинно-наслідкові зв’язки. В Ольгінці працював етнограф Яків Новицький, відомий тим, що записував унікальні українські пісні. Звідти його витурили за малоросійський націоналізм у 1887‑му. А саме в Ольгінці під Донецьком у 1942-му був найпотужніший центр бандерівського спротиву», — порівнює дослідник.
Цей вплив ґрунтувався на потужній підтримці місцевого населення. Наприклад, Січових стрільців на Донбасі зустрічали дуже добре. У Слов’янську був парад, у Краматорську вони організували табори скаутів. Більшість добровольців, що записалися в лави стрільців, із півночі Донеччини, бо ближче до моря відчувався вплив Махна. Потім частина добровольців пішла з військами. А частина залишилася тут боротися в петлюрівських чи махновських загонах. Але нині можна отримати інформацію не так про їхню діяльність, як про те, наскільки криваво та безжально боролися з ними більшовики: «До складу Бюро українізації Бахмута в 1923 році ввійшли члени «Просвіти». Головою бюро тоді був професор Лещина-Мартиненко, який керував губернським архівом. Потім його перевели до Луганська, а в 1927‑му посадили до в’язниці.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
Просвітяни брали участь у петлюрівському повстанському комітеті, де з 300 засуджених за націоналістичну діяльність сотня представників була саме з Донбасу. Просвітянська робота велася повільно, але патріотична агітація була дуже потужною. Результат роботи організацій: у 1917 році в Бахмуті українські партії посіли перше місце, у районі — друге, а в Слов’яносербському районі — 50 на 50 із більшовиками. І подальші репресії вказують на те, що саме націоналісти на чолі з просвітянами відчувалися потужними силами. У 1930–1932 роках у Бахмуті один за одним відбуваються процеси над учителями, звинуваченими в українському націоналізмі. Заарештовують і розстрілюють виключно всіх ще живих на той час українських діячів Визвольних змагань. Розкуркулюють, розстрілюють, висилають на Північ сім’ї українських повстанців 1918–1922 років. Апофеозом розгрому «націоналістів» Бахмутчини стає знищення книгозбірень. За деякими даними, у середині 1930-х тут було спалено 70% усього бібліотечного фонду міста Бахмута», — перераховує Олександр Добровольський.
20-ті роки минулого сторіччя характеризуються систематичною ліквідацією українського національного руху на Донеччині. Але, попри його короткочасність та фрагментарність на Донбасі за часів Визвольних змагань, він лишив по собі відчутний слід, особливо серед молоді.