Він закінчується перехрестям і високим бордюром, який звичайна людина навряд чи помітить. Але це означає, що Наталя Зубар знову змушена «бігти» до легкоатлетичного манежу проїзною частиною, маневрувати між машинами, ризикуючи щоразу потрапити під автівку. Бо тротуари — це для людей. Однак не тих, для яких є окремий додаток «з інвалідністю».
18 років тому родина з малим сином поверталася додому з вихідних у бабусі. На слизькій дорозі з Луганська старенький «Москвич» закрутило, машина перевернулася — і життя Наталі, психолога, красуні, молодої дружини й матусі, розділилося на дві частини. У першій були звичайні клопоти та цікаві події, мандри, мрії, прагнення, друзі. У другій — кілька важких операцій на хребті, болісна реабілітація, надії на повне одужання, заперечення та прийняття свого стану, відчай і повернення до повноцінного існування. Зараз усе можна помістити в одному реченні, а для людського життя це історія боротьби за себе й власне майбутнє. Та поруч були рідні, друзі, знайомі чи незнайомі чудові люди.
«Думаю, це найважчий, але й найпотужніший урок у моєму житті. Раніше я не розуміла, якою важливою може бути чиясь допомога. Через свою травму я стала зовсім іншою. І не вважаю, що це погано», — зізнається Наталя, яка в дуже непростих ситуаціях завжди намагається тримати удар.
Читайте також: «Це мине»
Устати з ліжка, до якого вона була прикута досить довгий час, її змусила професія. До «тітоньки Наталі» стали приводити діток, яким була потрібна допомога психолога: хтось не міг адаптуватися до нової родини після всиновлення, у когось психологічні чи навіть психічні розлади заважали навчатися, когось просто треба було підготувати до випробування школою. На щастя, діти не відчувають, що вона якась «інша»: допомагати лікувати душу та розум не заважає інвалідний візок. Саме «люди до людей» стало спасінням і для Наталі, і для її учнів, серед яких зараз досить багато тих, хто теж має особливий стан здоров’я, зокрема дітки з ДЦП та аутизмом. Чимало з них без її допомоги так і залишилися б «поміченими шифром» і назавжди відірваними від нормального життя. Держава, на жаль, досі вважає людей з інвалідністю гідними тільки соціальних виплат, навіть не залишаючи натяків на можливість бути корисними для суспільства. Бажаєш працювати — заберемо виплати з інвалідності: дуже гідне стимулювання стати просто дармоїдом. Маєш візок — забирайся на сходи до місця роботи як хочеш: чи багато ви бачили робочих місць, пристосованих для людей із вадами здоров’я? Тому тисячам дуже розумних і працьовитих людей не залишається нічого, окрім напівволонтерського просування своїх навичок і послуг. А скільки молодих та активних осіб з інвалідністю, які набувають її через війну, стикатимуться з цим і вже змушені жити в такій системі…
«Це дуже важко — щоразу пояснювати начебто зрозумілі речі звичайним людям, чиновникам, лікарям. Що людям з інвалідністю треба якось дістатися до лабораторії, де беруть аналізи, чи МСЕК, де їм цю інвалідність встановлюють. Що ти маєш право відвідувати всі громадські місця, не орендуючи собі важкоатлета, який вносив би тебе на руках. Що діти з різними захворюваннями повинні спілкуватися з однолітками, а не жити в «резервації». Що доступність і безбар’єрність — це таке саме прагнення до Європи, як і безвіз», — каже Наталя, яка вже багато років жахає місцеву владу в Комітеті доступності при виконкомі. Завдяки розголосу та постійному приверненню уваги до цього питання в Бахмуті зміни помітні. Але, на жаль, це не є вже остаточною нормою: то поставлять бордюр до коліна після ремонту алеї, то кафе відкриють, де можна просто великими літерами написати: «Інваліди, ходіть в аптеку, тут вам робити нічого».
Читайте також: Почати з нуля
Але вона мріє, що в Бахмуті врешті-решт усе буде цивілізовано. І робить для цього багато, бо дуже любить своє місто. Навіть у важкі часи, коли тут фактично не було влади, а парками та алеями ходили озброєні люди, родина залишалася вдома. Звісно, було дуже страшно, особливо за сина, який тоді здобував атестат про закінчення школи й готувався до вступу: відчайдушний, принциповий, який ще не зовсім усвідомив масштаби всього безглуздя, що коїлося на Донбасі. Одного вечора він прийшов дуже схвильований і попросив допомоги: разом із другом хлопчина побачив, як із виконкому скинули великий український герб, і не зміг стерпіти, коли його викинули просто на смітник. Через усе місто підлітки несли той герб, щоб сховати до повернення законної влади. Усі дні окупації міста його тримали в різних місцях, очікуючи щомиті незваних гостей: багато хто міг бачити, як хлопці переносили велику фігуру. А коли в місто зайшов батальйон «Артемівськ», відчайдухи передали герб військовим. Тепер він у місцевому музеї як нагадування про те, що відбувалося тоді.
Родина Зубарів завжди у вирі цікавих подій. Петро, тоді вже студент Київського національного університету, на канікулах допомагав волонтерам у шпиталі, коли під час боїв за Дебальцеве в місті було дуже багато поранених. Наталя стала моделлю на показі автентичного українського одягу, створеного майстринями бахмутського «Оберега». А зараз вона взялась активно підкорювати спортивні вершини: уже більше ніж рік займається настільним тенісом.
Читайте також: Мужність як факультатив
«Дивує, якщо не робити цього в місті, що є базою легкоатлетичної паралімпійської збірної України! У нас дуже крутий манеж, і спортсмени з різних міст нашої країни зізнаються, що найкращий. Звісно, якщо наважуються приїхати до нас на тренування: усе-таки до лінії фронту звідси недалеко. Я раніше брала участь у різних командних змаганнях: крос на візках, стрільба, метання диска й навіть дартс. Ми їздили різними містами, ставали переможцями. Але потім я спробувала саме теніс. І закохалася в нього», — Наталя вже «добігла» та з гордістю розповідає про своє захоплення, під’їжджаючи до легкоатлетичного манежу. Разом із чоловіком Максимом, її надійним тилом, перевіреним роками, і тренером Артуром Радковським, теж візочником, вони побували на різних обласних і всеукраїнських змаганнях. Уже є дипломи й медалі, але Наталя вважає, що річ зовсім не в них: «Ми не повинні дивуватися, коли людину з особливими потребами помітно в цьому суспільстві. Начебто це якесь диво чи виняток із правил. Слід зробити так, щоб у кожного була можливість знайти себе. І ми самі маємо для цього багато можливостей! Показувати приклад, не мовчати, бути незручними та наполегливими, заохочувати особливих людей працювати, залучати їх до різних активностей».
Дивлюся, як тенісний м’ячик, ніби навіжений, скаче на столі, де Наталя відточує свої навички, і тихенько підсвистую. Бо не впевнена, що колись досягла б такої майстерності, навіть спираючись на власні ноги. Це заворожує, а стукіт наростає та пришвидшує ритм серця, і ти не помічаєш, як несвідомо стримуєш дихання, втягуючись у магію гри. Часто чую, як люди кажуть: «Їм треба допомагати, бо, не дай Боже, і сам опинишся в такому становищі». Але думаю, що люди з інвалідністю варті уваги не з остраху й навіть не через співчуття. Їх треба поважати, бо саме вони знають про цінність життя куди більше, ніж ті, хто ще не пройшов свого випробування. І, хоч як гірко, перебувають у постійній боротьбі з нами за власні права: працювати, відпочивати, спокійно пересуватися тротуарами. А результати цієї боротьби вражають: спортивні досягнення, професійні успіхи, гідні діти.