Станом на середину червня в Україні заборонено діяльність шести проросійських партій. Ще проти п’яти відповідна процедура запущена. Запізнілу спробу навести в державі лад та унеможливити відкриту діяльність ворожих агентів, звісно, можна лише вітати: краще пізно, ніж ніколи. Втім, звичайна заборона партії та її розпуск ще не є остаточним вирішенням проблеми.
Партію, як відомо, можна переназвати, перереєструвати, лідерів змінити, чи навіть перевести діяльність у напівлегальний формат. Можливості впливати на суспільство у таких утворень стане набагато менше, проте лише до моменту, поки вони не пристосуються до нових обставин. Історія проросійської п’ятої колони в Україні — наочний тому приклад. Все починалося з різного роду комуністів, соціалістів та різноманітних пушкінофілів. З часом відбувалась трансформація, назви змінювались на більш нейтральні, ліберальні (чи зовсім ні про що), але їхня глибинна суть і членство перетікали з проєкту в проєкт. Поставали соціал-демократи, партії регіонів, селянські партії, різноманітні платформи і блоки («за єду» чи просто «за життя»), проте кінцевими бенефіціарами всього цього, здавалося б, неконтрольованого хаосу, були якщо не російські спецслужби, то їхні проксі в Україні.
Втім, після провалу у 2014 році спецоперації «русская весна» по захопленню України, в Кремлі дещо переглянули свою політику. Ставку було зроблено на об’єднання найбільш знакових та впливових агентів під одним дахом «Опозиційної платформи — за життя». Отримавши монолітну структуру й провівши її до парламенту, можна було вершити чудеса. І хоч зі справжнім об’єднанням не склалося, наявність в команді Віктора Медведчука, на присутності котрого наполягав Кремль, виявилась токсичною навіть для деяких давніх шанувальників «русского мира», але план у загальних рисах спрацював. ОПЗЖ стала знаком присутності Кремля в українській владі.
Читайте також: Руслан Стефанчук: «Рашизм — це те, що треба лікувати скальпелем. Ми готові стати отим хірургом»
За даними Генпрокурора Ірини Венедіктової, на початок літа її відомством заведено понад 1000 кримінальних проваджень щодо українських чиновників та правоохоронців за державну зраду, і ще стільки ж — за колабораційну діяльність. Звичайно, не усі підозрювані є членами партії Медведчука-Рабіновича-Бойка. Знайшлося місце серед колаборантів також нардепу від «Слуги Народу» Олексію Ковальову, ексрегіоналу Євгену Балицькому та члену партії «Наш Край», ексмеру Рубіжного Сергію Хортову. Втім, ОПЗЖ в цьому огидному змаганні явно поза конкуренцією — ця структура виявилася справжнім інкубатором зрадників та ворогів української державності.
Але чому «виявилася»? Ніколи не було жодного секрету в тому, чим дихають Віктор Медведчук Григорій Суркіс, Вадим Рабинович, Юрій Бойко, Сергій Льовочкін, Ренат Кузьмін чи Нестор Шуфрич. Не було сумнівів, які палкі та трепетні почуття плекають вони у своєму серці до північного сусіда, та з якою неприхованою огидою ставляться до українців, намагаючись їх з усіх сил запхати в пастку «русского міра». Вони ніколи й не приховували цього. Питання хіба в тому, що українські громадяни регулярно підтримували цих людей на виборах, дозволяли їм десятиліттями вести активну політичну діяльність та збагачуватися завдяки доступу до державних ресурсів. Ну а українська держава просто закривала на це очі, чи навіть захищала їх силою закону.
Скажімо, зраду мера Святогірська Володимира Бандури та його перехід на бік окупантів можна було передбачити з імовірністю 99%. Цей хід пішака був закономірний, адже міським головою Бандура став в результаті перемоги на місцевих виборах 25 жовтня 2020 року саме як кандидат від ОПЗЖ. Ну а безпосереднім його провідником в політичне життя була не хто-будь, а цинічна «мрійниця» Наталка Королевська, №4 у списку ОПЗЖ та колишня міністерка в уряді Миколи Азарова. До слова, з України Королевська разом із чоловіком Юрієм Солодом (також депутатом ОПЗЖ) втікала через Ригу ще 9 лютого, задовго до нападу Росії. Не виключно, що була добре поінформована, як і багато її однопартійців, про плани Кремля. Де саме парочка залягла на дно, достеменно невідомо. Можливо, десь у Європі, а можливо й в країні-агресорі. Фактом залишається те, що з 24 лютого й по 1 червня 2022 року, згідно з аналітикою Руху ЧЕСНО, ані Королевська, ані Солод не брали участі в засіданнях парламенту. А отже вони досі перебувають за межами країни. Велика ймовірність, до речі, що в окупованому Криму, де брат Королевської Костянтин, колишній заступник Міністра регіонального розвитку РФ, «Заслужений будівельник РФ» та кавалер ордену «За заслуги перед Отєчєством» II ступеня, доволі успішно розвиває устричний бізнес разом із тещею радника Путіна Сєргєя Глазьєва Лілією Гомзік. Він, звісно, може ненадовго прихистити улюблену сестричку із зятем.
Читайте також: Птахофабрика імені Гетманцева
Але повернімося до зрадників. Бандура — не одинак. Міський голова 27-тисячного Куп'янська, що на Харківщині, Геннадій Мацегора особисто здав місто ворогу, у чому сам публічно зізнався. Він також виграв вибори як висуванець ОПЗЖ. Його колега по партії, голова Міловської селищної громади на Луганщині Олег Савченко вчинив аналогічно — перейшов на бік окупантів, та надавав їм допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. З радістю погодився на співпрацю з окупантами і депутат міськради Енергодару від ОПЗЖ Андрій Шевчик. Після того, як усі представники міської влади міста, включно з мером Дмитром Орловим, відмовились зраджувати Україну, Шевчик проголосив себе головою так званої «громадської ради самоорганізації населення». Що правда, прослужив не довго. Після спілкування з партизанами змушений був виїхати на лікування. Здав окупантам рідне місто і чинний депутат Ізюмської міської ради від ОПЗЖ Анатолій Фомічевський. Він завів до Ізюму російські війська, показавши їм незахищену дорогу. А його колега з Одеси Богдан Гіганов не вигадав нічого кращого, як закликати (на третій день війни) президента України до капітуляції, дослівно: «просити паузу, якщо треба — на колінах». Потім він заявив, що його сторінку у соцмережі зламали, але осад, як то кажуть, лишився.
Перейшли на бік ворога і дев’ять депутатів фракції ОПЗЖ міськради Маріуполя, а один з них, Костянтин Іващенко, навіть за «особливі заслуги» призначений гауляйтером. Цей покидьок, за свідченням мера Маріуполя Вадима Бойченка, «корегував вогонь, розстрілював евакуаційну колону та склади з продовольством». Недалеко втік і голова фракції ОПЗЖ міста, ексчоловік ще однієї відомої колаборантки ексгенпрокурорки Криму Наталії Поклонської — Володимир Клименко. Працівники ДБР упіймали його в Одесі, куди він поїхав займатися підривною діяльністю.
Попри спробу ребрендингу ОПЗЖ, затіяну одним з її лідерів Юрієм Бойко, партію скоріш за все очікує доля відомого російського корабля. Враховуючи заслуги ОПЗЖистів перед українським народом, намагання відтягнути момент політичного банкрутства цього проєкту виглядають жалюгідними. Втім, це лише гра. Кончина ОПЗЖ вигідна і Бойку, і Медведчуку, який сидить за ґратами та мріє про обмін, і Рабиновичу, що переховується в Ізраїлі та всіляко намагається відсторонитися від історії з колабораціонізмом, й усім тим, хто причетний до її діяльності. Адже зникнення ОПЗЖ з політичної мапи остаточно перегортає сторінку їхньої ганьби.
Читайте також: Водевільчик в тилу, або Як політикам перестати жити у 2019 році
Напередодні війни багато чільних діячів ОПЗЖ чкурнули з України, а деякі з них досі не подають ознак життя. Цей момент вельми показовий. І мова не тільки про згаданих Королевську та Солода. В маєтку на Лазурному узбережжі принишкли брат та сестра Льовочкіни. Десь в тому напрямку ведуть сліди братів Суркісів та любителя фотографувати блокпости Нестора Шуфрича. Всі вони в очікуванні, чим закінчиться путінська авантюра. І чи повернуться вони в Україну, коли все затихне, поки невідомо. Злий клоун Ілля Ківа навряд чи повернеться, адже за цей час наговорив собі не на один рік в’язниці. А от Сергій Льовочкін — чому б ні? Через якийсь час, скоріш за все, він знову вигулькне в черговому політичному проєкті. У нього були непогані стосунки з Офісом Зеленського, тому причин боятися переслідування у нього може й не бути. Тим паче, що саме Льовочкін нібито був головним подразником для Кремля в ОПЗЖ й навіть потрапив під російські санкції, бо перманентно інтригував проти Медведчука. Те саме стосується і Юрія Бойка. Йому владою делегована почесна роль поховати партію й він з нею впорається. Дехто із соратників Медведчука уже перевзувся на льоту, а хтось тільки збирається, і врешті у них все буде добре… Варто пам’ятати, що ці люди вміють гарно плавати в будь-яких рідких субстанціях та за будь-якої політичної погоди. Врешті, їхні фінансові можливості достатні, аби викупити собі індульгенцію, і от саме у цьому й полягає найбільша небезпека.
Розігнати та відпустити зграю зрадників — це все одно, що заборонити діяльність мафіозного клану чи наркокартелю, не притягнувши до відповідальності жодного злочинця, окрім ватажка. Коли мине переляк, ці хлопці обов’язково візьмуться за старе. Але працюватимуть вже набагато обережніше та якісніше. Очевидно, що не усе поголів’я путінської отари в Україні варто саджати до в’язниці, оскільки завжди є місце випадковості. Але діяльність кожного, хто хоч раз засвітився в цьому специфічному товаристві треба обов’язково ретельно дослідити. І за наявності юридичних підстав, покарати. Лише таким чином суспільство зможе отримати правильний урок, створити дієвий запобіжник на майбутнє, та мінімізувати кількість потенційних зрадників, охочих працювати на ворога.