Кілька років тому львів’янин Зеновій Леус, інженер за освітою, купив хату у селі Загірці Бродівського району, що недалеко від Олеська і села Підгірці, знаменитого Підгорецьким замком. Й переїхав з міста жити у село.
Цвіркуни між замками
Хоча слово «село» тут не зовсім підходить. У Загірцях – тридцять хат, й то не у всіх люди живуть. Такий собі хутір, що загубився у мальовничій місцевості, описаній ще у «Слові о полку Ігоревім».
Минаючи Олеський замок і ще кілька сіл, виходжу із рейсової маршрутки. Пан Зеновій мене не зустрічає, бо саме заготовляє сіно для кіз, але прокладає мій маршрут по мобільному телефону. Це єдине благо цивілізації, яким він користується.
Отож, піднімаюсь польовою дорогою вверх, далі йду полем, де з однієї сторони достигає овес, а з другої зеленіють і квітнуть різними кольорами височенні трави, бо ж завдяки частим дощам виросли цього літа нівроку! Здається, що у тому різнотрав’ї – мільйони цвіркунів.
З пагорба відкривається панорама Підгорецького замку. А далі – лісосмуга. Ростуть ясени за селом край дороги – як у пісні. У проміжку між ясенами виглядає садиба. Її господар привітно махає рукою і запрошує на подвір’я.
Оскільки до обійстя добиралася з тилу, то встигла оглянути величенький садок. Біля хати, яку Зеновій купив п’ять років тому – 109 соток землі, й це здебільшого сад, де росте багато горіхів, яблунь, слив, вишень. Через величезне подвір’я, яке ніби огороджене добротними, з каменю, хлівами, тече струмочок. На подвір’ї пасеться кілька маленьких кізочок. Не встигла «поспілкуватися» з ними, як дві бешкетниці тут же опинилися на льоху, ще дві – на ганку. «Вони й до хати заходять, – каже, усміхаючись, Зеновій. – Але це ще не все моє господарство. Зараз у мене дев’ять кіз. Дорослі прив’язані у стайні, але зараз підуть пастися».
А ще я застала на подвір’ї велику собаку – західносибірську лайку. «Це – Вейсі», – знайомить із собакою господар.
Подалі від суєти
Що примусило людину у розквіті сил, з вищою інженерною освітою, покинути усі блага цивілізації і вселитися у глиняно- солом’яну хатину, якій уже близько ста років? Про це й ведемо мову у тій глинобитній хатині. Це лише зовні вона виглядає малою, а в середині – дві величезні кімнати, кухня, сіни, ганок. Масивна піч, яку можна підпалювати що з кімнати, що з кухні, і спеціальним комином вона ще з’єднана з меншою пічкою у вітальні. Цікава конструкція, якої перед тим ще ніде не бачила. Піч універсальна: вона й хату обігріває, і хліб у ній печуть, і їсти готують.
Пан Зеновій каже, що втомився від життя у місті. Воно уже нічим його не приваблює. У неспокійні 1990-ті роки мав власний бізнес, справи йшли досить непогано, але різні життєві обставини примусили цю справу залишити. Кілька років перед кризою працював ріелтором в компанії з нерухомості, й уже тоді став уважно перечитувати усі оголошення, що стосувалися продажу ось таких хат. Шукав, щоб і місце гарне було, і недорого коштувало. Вибір випав на Загірці, що за вісімдесят кілометрів від Львова. Відстань немала, але є багато переваг, які відчуваєш відразу, щойно виходиш з душної міської маршрутки. Найперше – чисте повітря, яке вдихається на повні легені, чудова природа. І ще – особлива замкова атмосфера, бо й Одеський замок, і Підгорецький уже самі собою ніби переносять в іншу епоху, а між ними – глиняна хата і чоловік із легкою сивиною в бороді, оточений козами, які у аж вилазять йому на голову. У будні Зеновій справляється з ними сам, а на вихідні приїжджає дружина.
Леуси мріють трохи краще облаштувати цю хату, встановити ванну, але це буде згодом. Наразі людина, яка багато років прожила на дев’ятому поверсі багатоповерхівки, кардинально міняє свій устрій життя. Зеновій каже, що зробив це усвідомлено. У чомусь посприяло те, що зараз знайти добру роботу у місті людині після сорока років практично неможливо. «Та я й не хочу працювати на когось, бо багато років працював сам на себе, – каже мій співрозмовник. – Планую й тут розпочати власний бізнес. Уже зараз можу надавати послуги з зеленого туризму: приймати відпочиваючих і поїти їх свіжим козячим молоком, є ще й інші плани».
Бізнес-ніша на хуторі
У власну справу переростає їхнє спільне з дружиною хобі – собаківництво. Про лайку Вейсі я уже згадувала: від неї цьогоріч чекають потомства. А ще в подружжя Леусів є ньюфаунленд Бусінка. Вона цими днями трішки прихворіла і поїхала до Львова. Зеновій каже, що таких породистих собак в Україні мало: всього 500-600. Бусинці третій рік, то ж пора подбати про потомство. Коли цей час прийде, вона поїде до кавалера аж e Білорусь… Бусінка – справжня розумниця і має титули та нагороди з різних виставок: чемпіонка України і Білорусі, гранд-чемпіонка… Цуценятка від такої мами коштують в середньому близько 1000 доларів. Це в Україні, а за кордоном – ще більше… Собакам на сільському просторі ведеться набагато краще, ніж у Львові, та й потомство буде здоровіше. Пан Зеновій годинами може розповідати про своїх красунь, бо читає багато спеціалізованої літератури.
Кіз він завів для того, аби собаки мали свіже молоко, та й козівництво – теж нині перспективний бізнес. Сьогодні літр козячого молока у Львові коштує десять гривень. Хороша коза доброї породи дає в середньому п’ять і більше літрів на день. Недавно Зеновій Леус придбав таку красуню на Закарпатті. Тепер планує серйозно зайнятися племінною справою. Перші кроки уже зроблено. Його бородатого козлика минулого року уже зводили з кількома сільськими кізоньками. Оскільки на хуторі
грошова готівка не дуже водиться, то «за роботу» цапкові давали гарбузи, кабачки, бур’яки.
“Я зараз живу спокійним, розміреним ритмом життя, насолоджуюсь природою, – каже наш співрозмовник. – Телевізора не вмикаю взагалі, радіо – дуже рідко. Встаю зранку, виганяю пасти кіз, тоді готую щось їсти собі і собакам, решту дня пораюсь по господарству. Багато часу забирає догляд за садом.
Пан Зеновій повисаджував різні саджанці: малини, смородини, ожини, винограду, абрикоси.
У злагоді із Богом
Виглядає так, що біля природи, коло джерел свіжої води людина почувається щасливішою, більше наближеною до Творця. Духовне життя для пана Зеновія – не лише красиві слова. Років десять тому, коли нам усім присвоювали ідентифікаційні номери – пан Зеновій від цього відмовився з релігійних міркувань. Навіть відстоював своє право в суді, і зараз має запис у паспорті, що він відмовився від ідентифікаційного номера. Потім ще виступав адвокатом кількох сотень людей, які теж не хотіли прийняти цей, як вони вважають, передвісник «печаті Антихриста».
Зеновій Леус твердо переконаний, що це зло. Як бути з ідентифікаційними кодами далі, коли він серйозно займеться бізнесом – не знає. Треба буде сплачувати податки. А наразі… які податки з гарбузів, які заробив його цап?…
Я покидала цей затишний, можна сказати, райський куточок, о дев'ятій вечора. Ми ішли до київської траси пшеничним полем і насолоджувалися заходом Сонця. Це було якесь дивне марево, спалах, гра світла, як на Івана Купала. Як давно, заклопотана буднями мегаполісу, я не бачила заходу Сонця. Та ще й такого – у краплях вечірньої роси.