Для відповіді на це запитання уявіть собі президента Чечні Рамзана Кадирова, який звітує в Кремлі про повне й остаточне знищення на теренах своєї республіки останніх банд бойовиків-вахабітів. Як ви гадаєте, швидко Москва пригадає йому участь у війні проти росіян? Чи вимагатиме вона звіту за кошти, надані Чечні на «відновлення народного господарства»? Уявіть собі бацьку Лукашенка, з яким принципово перестає загравати Захід. Скажіть, як швидко Москва перестане слати йому кредити та дешеву нафту? Чи скоро вона згадає, що Білорусі конче треба визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії? Уявіть собі навіть таке, що Москва раптом палко потоваришувала з Грузією. Де подітися тоді президентові Південної Осетії Едуарду Кокойти? Кого йому тоді провокувати на війну, якщо Москва зажадає звіту за гроші на «післявоєнну відбудову»?
Перелічені діячі «дружать» із Росією, бо їм це вигідно. За створення ілюзії «відновлення колишньої величі» Росія перераховує їм чималі гроші й робить неабиякі економічні поступки. Але «конкретні пацани» в Кремлі залюбки замінили б аж надто прискіпливих союзничків на людей лояльніших, коли б не дві обставини. Перша – загроза ще більших проблем у разі «прибирання». Нові вибухи в московському метро, нова конфронтація з Мінськом і нова війна з Грузією Росії зараз аж ніяк не потрібні. Друга причина – реакція політичних і ділових кіл Заходу.
Гадаю, мало хто сумнівається в тому, що щирі почуття Януковича до Москви прямо пропорційні кількості поступок, які Кремль готовий робити для нього (бажано особисто). Друга причина теплих почуттів регіоналів до Кремля – зміцнення особистої влади. Здобувши перемогу з перевагою у 3,5%, Партія регіонів не може не хвилюватися за своє майбутнє вже на наступних парламентських виборах. Тому їй треба за будь-яких умов заручитися підтримкою Москви. Й немає для цього засобів кращих, ніж створити з росіянами низку спільних проектів, змусити їх вкласти гроші в українські підприємства. Здобувши частку української інфраструктури, росіяни, природно, захочуть мати й решту. Отут їх і мусить зупинити загроза «втрати всього» у вигляді приходу до влади в Україні нинішньої опозиції. А регіонали зі свого боку з винуватим виглядом пояснюватимуть Москві, що вони раді поділитися, проте ж клята Юлька може здійняти галас, посилить свою підтримку, прийде до влади. А там…
Хоч як дивно це виглядає, та Януковичу вигідно обмежити вплив опозиції, проте не вигідно нищити її остаточно. Йому просто потрібна опозиція не така, якою вона є зараз.
Кишенькова опозиція
Яка опозиція потрібна владі? Та хоч би й така, як у сусідній Росії. Хай там що кажуть російські ліберали, але опозиція в них є. Ба більше, Кремль ніколи не піде на її остаточне знищення.
Російська опозиція ділиться на три – парламентську, ліберальну й радикальну. Мета цієї опозиції – довести педантично вимогливому Заходу, що демократія, волевиявлення громадян і опозиція в Росії таки існують.
Яка країна – такі й демократія з опозицією.
Лояльне ставлення Заходу кремлівським можновладцям вкрай необхідне. На Заході зберігаються їхні банківські рахунки, на Заході вчаться їхні діти, на Заході міститься їхня нерухомість, нарешті, в банках ненависних США зберігається російський Стабфонд. Доказом російської демократії є нинішня російська «парламентська опозиція» – КПРФ, ЛДПР та «Справедлива Росія».
Крім цього, нинішній російські владі треба довести й Заходу, й власним громадянам той факт, що чинна влада в їхній державі – єдина правильна й іншої бути не може. Для власних громадян існує ліберальна опозиція, нащадки колишніх радянських дисидентів – Нємцов, Новодворська, Пономарьов, Малишева тощо. З ними чинна влада поводиться підкреслено грубо та хамовито. Їх знімають із виборів, звинувачують у співпраці з іноземними державами й… інколи призначають губернаторами областей (Нікіта Бєлих і Марія Гайдар). Низька підтримка на всіх виборах і недолугі здобутки в чинній владі доводять пересічному росіянинові, що ліберали прийти до влади не здатні. А якщо й прийдуть – будуть нічим не кращі за нинішніх керманичів. То навіщо ці експерименти?
Для любителів поекспериментувати і (особливо) для Заходу є й третя опозиція – радикальна. Націонал-більшовики Лімонова, скінхеди, всілякі «Слов’янські союзи» та «Формати-18» ладні налякати будь-якого міщанина хоч у Росії, хоч на Заході. Хвацькі хлопці, які поширюють ксенофобські ідеї й практикують відверте насильство, переконують пересічних громадян остаточно. Ніж таке – краще вже «Єдина Росія».
Чи можна зробити те саме в Україні? Та залюбки!
Чинна влада вже має досвід створення кишенькової опозиції. Свого часу Рух здійснив нечуваний кульбіт, ставши «конструктивною опозицією». Охочих повторити цей пірует навіть у нинішній Верховній Раді знайдеться чимало. Представників саме такої «опозиції» регіонали були б раді бачити в парламенті. Гадаю, поголос про те, що найближчим часом віце-спікер Микола Томенко може позбутися посади на користь Юрія Костенка, пішов не дарма.
Якщо це станеться – провести позачергове засідання ВР за наявності кворуму БЮТ більше не зможе. Важко переоцінити важливість цієї перемоги для ПР.
З іншого боку, щось дивне й недобре відбувається в таборі націонал-радикалів. Немає слів, як щиро «допомогли» справі зміцнення української мови «уроки української» від Ірини Фаріон. Сайт руху «Патріоти України» заполонили гасла, спрямовані проти емігрантів зі Сходу – явна калька з російського ДПНИ (Руху проти нелегальної імміграції). Гасла націонал-радикальних партій стають жорсткішими, й влада всіляко цьому сприяє. Сам факт призначення Дмитра Табачника міністром освіти, висловлювання віце-прем’єра Семиноженка про перспективи України, пам’ятник жертвам ОУН–УПА і білборди зі Сталіним у Луганську, пам’ятник тому самому Сталінові в Запоріжжі викликають відверте обурення вже не тільки багатьох громадян, а й колишніх їхніх однопартійців (Тарас Чорновіл). З одного боку – таке становище радикалізує багатьох колишніх прибічників партій більш поміркованого напрямку. З іншого – гасла обурених націоналістів відштовхують чимало громадян від опозиції взагалі.
«Національно налаштовані політсили – ті, з якими ми маємо співпрацювати!» – наголосив Янукович на ХІІ з’їзді Партії регіонів. Думаю, він не кепкував. Уявіть собі роздрібнену опозицію у вигляді радикалів, які своїми гаслами й героями лякають Захід (передусім Польщу), пригодованих «національно налаштованих політсил» у парламенті, й БЮТу з товаришами, які битимуться об мур суспільного непорозуміння та байдужості. Чи не про це мріють керманичі ПР?
«Ви хочете приходу їх?» – щиро запитуватиме команда Януковича, показуючи Заходу радикалів, а Росії – БЮТ.
А як треба?
Чи можуть громадяни змусити владу рахуватися з собою? Запитувати про таке в Україні аж якось незручно. П’ять років тому прості люди змусили представників чинної нині влади буквально на останньому подиху відмовитися від «чесно вкраденої» перемоги на президентських виборах. Влада була змушена змиритися з поразкою. Чому? Бо вимоги мільйонів людей, які боролися за своє право вибирати президента країни, приперли владу до стінки. Коли спікер Литвин доповів президентові Кучмі й прем’єрові Януковичу, що на бік протестувальників от-от почне переходити міліція, влада опинилася на межі «або-або». В неї залишилося три варіанти дій. Або продовжити конфронтацію й отримати повстання в усьому його лиховісному вигляді, яке не втримали б навіть помаранчеві депутати. Або силами міліції завдати удару першими й постати перед усім світом катами та бузувірами. Або відступити, почекати сприятливіших умов і прийти до влади за інших обставин.
Мільйони людей, які вимагали не визнавати результатів сфальсифікованих виборів, були надто вагомим аргументом, аби влада його просто не помітила. Зіткнення своїх прибічників із «помаранчевими» для тодішнього прем’єра, а тепер чинного президента були неприпустимі. Олігархам робітники потрібні біля домен, а не в окопах.
Але варто також пам’ятати, що тоді на вулиці вийшли люди різних переконань і соціальних верств. Їх об’єднала спільна ідея – право особистого вибору майбутнього своєї країни, без примусу та погроз. Цю вимогу вони вибороли. Іншої об’єднувальної ідеї тодішні лідери для них не знайшли. Власне, не дуже й шукали. Цікаво, чи знайдуть тепер? Чи невдовзі нам знову доведеться захищати своє право вибору?