У 1839 році Григорій Квітка-Основ’яненко видав свій нарис про Антона Головатого — колишнього запорозького старшину й одного з «батьків-засновників» чорноморського козацтва. Письменник згадав свої дитячі враження від гостювання цього запорожця в батьковому домі, його розповіді про участь в останній козацькій депутації до російської столиці, бідування козаків після знищенні Січі й створення Чорноморського козацького війська з колишніх січовиків. Батько письменника, Федір Квітка, суддя Харківського полку й маршалок дворянства Харківського повіту, товаришував з Головатим і всіляко захищав чорноморських козаків, коли місцеві поміщики переслідували їх за «оселедці» на по-запорозьки поголених головах.
Публікація нарису стала знаковою подією. Після маніфесту Єкатєріни ІІ про руйнування Запорожжя й заборону «самого наймення запорожців» Січ було вперше згадано позитивно в мемуарно-документальному творі. Про останню поїздку козаків «до цариці», щоб умовити її не нищити Січ, в українському фольклорі переповідали на різний лад. На цій основі та в дивному перегуку з Квітчиними спогадами Микола Гоголь написав повісті «Запропаща грамота» й «Ніч перед Різдвом». Квітка-Основ’яненко нарікав, що Гоголь украв у нього сюжет для комедії «Ревізор» і, на докір його російськомовним писанням, згадав у повісті «Маруся» «одного пана, який не вірив, що малоросійською мовою можна написати ніжне, зворушливе». Це був літературний маніфест проти вписування України до російського простору й заклик дбати про гучність власного, українського голосу.
Герой свого часу. Антон Головатий пройшов шлях від козака особистого почту кошового отамана Петра Калнишевського, полкового писаря Самарської паланки, запорозького депутата до двору Єкатєріни ІІ до кошового отамана Чорноморського козацького війська. Головатий відіграв важливу роль в українському заселенні правобережжя Кубані, розбудові міста Катеринодар, сучасного Краснодару
На Квітчину розповідь про Головатого відгукнувся Тарас Шевченко поетичним зверненням «До Основ’яненка», що починалося з обурливої констатації: «Нема Січі, пропав і той, хто всім верховодив», а закінчувалося закликом: «Співай же їм, мій голубе, про Січ, про могили!». Його захват Антоном Головатим поділяв Яків Кухаренко, очільник Чорноморського козацького війська з 1853 року. Він познайомився з Шевченком близько 1840 року й замовив йому картину із зображенням Головатого. Шевченко зробив ескіз і листувався з Кухаренком щодо картини. Початковий варіант «До Основ’яненка» мав такі рядки: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, слава України». Однак Шевченковий захват заперечив Пантелеймон Куліш, який порадив йому не «вихваляти Головатого — особу не дуже важну». Лише в 1859 році, готуючи третє видання «Кобзаря», Куліш насилу «вкоськав» Шевченка, щоб той «занедбав стишки з Головатим». Так з’явилася остаточна версія: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Як зауважив шевченкознавець Павло Зайцев, «поправка Куліша, яку цілі покоління цитували як Шевченкову думку», змінила початкову ідею твору. Та й справді, Кулішеве втручання врятувало Шевченкову ліру від фальшивих звуків.
Читайте також: Україна і Крим. Тисячолітні зв'язки
«Мальтійський орден»
Останню депутацію до імперської столиці кошовий отаман Петро Калнишевський готував ретельно. Він неодноразово бував у Петербурзі й Москві, а тому вивчив норов вищих урядовців Російської імперії та шукав способу ефективно з ними спілкуватися. Подарунки, лестощі й напористе зухвальство у відстоюванні інтересів Запорожжя характеризували стиль його дипломатії. Як писав один недоброзичливець про запорожців, із Січі відряджають «зловмисників і відважних людей, щоб вони в Правлячому Сенаті сміливо говорили й тим деякий сумнів і побоювання в засідателів викликали, через це і Сенат до них, як до ще зовсім неприборканого народу, надто лагідним був». Калнишевський намагався здобути прихильність впливових осіб імперії. Він підтримував уявлення російськими елітами Запорожжя як екзотичного рицарського ордену на кшталт Мальтійського, і записував у почесні козаки тих, хто міг бути корисним. Серед таких були командувач Другої армії Пьотр Панін, генерал-майор Алєксандр Прозоровскій і новоросійський генерал-губернатор Ґріґорій Потьомкін. Останній писав грайливо-пишнослівні листи до кошового отамана, називав його Кущівський курінь «головним у Січі куренем» і прохав подарувати коня, що «для козакування годився б».
Приязні взаємини кошовий отаман мав з командувачем Другої армії князем Васілієм Долгоруковим. Запорозькі команди у складі його армії відзначилися в окупації Криму 1771 року та інших воєнних діях проти Османської імперії. Натомість очільник Січі дбав, щоб на Запорожжі не було надмірного скупчення російських військ, козаки отримували платню і провіант та не зазнавали кривд від офіцерства. Але благовоління князя дорого обходилося Війську Запорозькому. Долгоруков полюбляв рибу цінних сортів і наполегливо прохав Калнишевського що два тижні доставляти її до його резиденції в Полтаві. Вилов і доставка свіжої риби за 300 кілометрів у будь-яку пору й за будь-якої погоди була майже військовою спецоперацією. Полковий старшина із загоном запорожців учвал роз’їжджав від Січі до Кодака та спонукав рибалок лізти у воду за осетрами, щуками, лящами, коропами й сомами. Калнишевський ніяково виправдовувався, коли через крихкий лід риболовля була неможливою, і міг надіслати лише одного по-геройськи добутого осетра. Князь гнівався: «Прошу не змушувати мене в піст м’ясо їсти!». А влітку вимагав живих осетрів. Важко сказати: чи сам Долгоруков, а чи його тямущий секретар розписував технологію доставки осетра: «в живого вийняти очі та, піднявши зябра, покласти туди клапоть моченої бавовни або бавовняного паперу, хвіст же, пригнувши до носа, прив’язати до нього мотузкою і всього осетра перекласти й прикрити кропивою, а найбільше дбати, щоб дорогою сонячне світло на нього не потрапляло». І везти рибу мав «ошатний та ввічливий чоловік».
Реабілітація Січі. Григорій Квітка-Основ’яненко, нащадок слобожанського старшинського роду, у 1839 році опублікував нарис про Антона Головатого, який став знаковою подією в літературно-науковому житті Російської імперії
Проте запорожці поводилися з чиновництвом Новоросійської губернії, що загрозливо нависала над Запорожжям, без найменшої ввічливості. Зайди з темним минулим, офіцери тамтешніх гусарських і пікінерських полків, жадаючи помість і кріпаків, загарбували запорозькі землі. Один з багатьох епізодів був таким. Наразившись на протидію полковника запорозької Бугогардівської паланки Панаса Івановича, підпоручик Іван Чєвкін плював йому в обличчя й сипав «мерзотними словами», а капітан Алєксєй Глєбов ухопив запорожця Дениса Темного і, кривлячись, наказав погладити себе по голові, а коли той відмовився, то капітан бив його «в пику нещадно». Коли ж Панас Іванович заступився за скривдженого, Глєбов брудно вилаяв його: «Який ти полковник, в ж…пі повно таких полковників!», і сам став рачки для демонстрації місця, звідки, на його думку, походять запорозькі полковники.
Читайте також: Мистецтво війни із мосхами
Запорожці платили тим самим, зокрема нападали на слободи й хутори, засновані на їхніх землях, хоча уникали сутичок з регулярними загонами. У межиріччі Самари й Орелі запорожці руйнували поселення Донецького пікінерського полку. Козаки отамана Костецького розігнали селян з «подвірка» прапорщика Рекулевича, трощили тини біля хат і били нагаями селян. У селах, що належали іншим офіцерам, нищили реманент, руйнували хати й рубали дерева, придатні для будівництва, толочили поля, засіяні пшеницею й житом. Зухвалою винахідливістю відзначився запорозький полковий писар Дем’ян Вірменка. Він, колишній пікінер, організовував напади на пікінерські поселення, виводив звідти мешканців і заселяв ними слободи при річках Оріль і Самара. Запорозький полковник Іван Гараджа у схожий спосіб заселив Барвінкостінківську паланку (сучасні південно-східні райони Харківської та північно-західна частина Донецької областей). Коли німецький учений Йоганн Гільденштедт їхав тими місцями, то помітив, що козаки не чіпають слободи, заселені росіянами, однак українських поселян частіше силою, аніж добровільно, переселяли в запорозькі слободи. Отак на півночі Запорожжя виникла мережа українських поселень і замість «Новоросії», яку в Петербурзі уявляли пагоном Росії, пущеним у безлюдний степ, тут з’явилося продовження України. Та й кількісно українці переважали решту населення Новоросійської губернії навіть серед офіцерів нижчих і середніх чинів. Однак прагнення статусу дворянства й поміщицьких статків перетворило їх на завзятих провідників імперської влади.
Перед імперськими урядовцями Петро Калнишевський удавав непричетність до нападів на Новоросійську губернію, а скарги поміщиків опротестовував зустрічними скаргами. Поки тривала російсько-турецька війна 1768—1774 років, а отже й була потреба у Війську Запорозькому, імперський уряд мусив зважати на його протести. Ситуація змінилася, коли настав мир, а Новоросійську губернію очолив фаворит Єкатєріни ІІ Ґріґорій Потьомкін. За його наказом полічили збитки, які запорожці завдали губернії з 1767 до 1774 років: вийшла величезна сума — 232 696 рублів, а до запорозьких слобід було виведено 5374 мешканців. Заперечити так обґрунтовані звинувачення було непросто.
Тінь короля Стефана Баторія
Однією з найбільших проблем Війська Запорозького у ХVІІІ столітті була відсутність документів про його територію. У попередні століття в них не було потреби, адже простір, який займали запорожці, називали «диким полем», що в тогочасних поняттях означало нерозмежовану, нічию землю. У 1705 році відбулося перше її розмежування Росією й Туреччиною, підтверджене після війни 1735—1739 років. Отож з юридичного погляду землі запорожців належать Російській імперії. У Петербурзі ігнорували їхні клопотання про законодавче закріплення за ними земель, якими вони здавна володіли. Тому січовики згадали про давнішого законодавця, який, за переказами, був до них уважнішим.
У 1578 і 1582 роках король Речі Посполитої Стефан Баторій підписав документи про «козаків низових запорозьких»: внесення їх до реєстру, призначення старшого над ними та їхні привілеї в обмін на службу. Пізніше реєстровим козакам надали королівський замок Трахтемирів під резиденцію їхнього гетьмана і шпиталь. Українські думи й козацькі літописи ХVІІ — початку ХVІІІ століття ідеалізували короля Стефана й перетворили його на міфічного деміурга, який одноразово здійснив те, що насправді виникало впродовж довгого часу й з багатьох причин. У середині ХVІІІ століття гетьманські й запорозькі козаки були щиро переконаними, що їхній устрій започаткував Стефан Баторій, а виправив, зміцнив і розширив гетьман Богдан Хмельницький. Уявна традиція викристалізувалася в псевдодокумент «універсал Богдана Хмельницького», що переповідав «грамоту Стефана Баторія», нібито підписану в 1575 році. Її, мовляв, у 1655-му подав на затвердження гетьмана кошовий отаман Дем’ян Барабаш. У «грамоті» йшлося про те, що король оцінив героїчну боротьбу козацтва з турками й татарами та подарує йому «город Терехтемирів з монастирем і перевозом», землі понад Дніпром до самого Чигирина й униз по Дніпру з усіма містечками, селами, хуторами й риболовлями. А ще — «городок старовинний же запорозький Самар з перевозом і землями в гору Дніпра по річку Оріль, а вниз — до самих степів ногайських і кримських, а через Дніпро й лимани дніпровські та бузькі, як одвіку бувало, по очаківські улуси, і вгору річки Буг по річку Синюху, від самарських же земель через степ до самої ріки Дон».
Читайте також: Іван Нечуй-Левицький проти імперії
У 1753 році запорожці подали «копію універсалу Хмельницького» на комісію з розмежування земель Війська Запорозького й Полтавського полку, проте комісія не визнала її за «сильний документ». У 1765 році Петро Калнишевський посилався на «універсал» у «чолобитній» до Єкатєріни II, прохаючи на його основі затвердити земельні володіння Війська Запорозького, проте марно. 21 червня 1774 року Єкатєріна ІІ зобов’язала січовиків припинити чвари з Новоросійською губернією й відрядити в столицю депутатів з усіма посвідченнями своєї власності. Кошовий отаман і військовий писар взялися шукати справжній універсал. Звісно, оригіналу вони не знайшли, але отримали «правдиву копію» від якогось старшини в містечку Сорочинці. За її справжність військовий писар Іван Глоба поручився власним підписом.
Відлуння образу. Повість Миколи Гоголя «Запропаща грамота», екранізована в 1972 році, перегукується зі спогадами Квітки-Основ’яненка про Антона Головатого та його участь у делегації до російської столиці в 1774-му
На Січі обрали в депутати Сидора Білого, Логвина Мошенського й Антона Головатого. Перші двоє були поважними військовими старшинами, що відзначилися вдалим рейдом на Буджак у вересні 1769 року. Але основну роль кошовий отаман відвів не їм, а полковому старшині Головатому, який хоча й був нижчим від них за рангом, зате належав до «головного в Січі» Кущівського куреня. Він починав зі служби в команді «молодиків при боці кошового», був писарем Самарської паланки, а згодом — помічником Калнишевського в особливих справах (зокрема в 1771 році їздив до міста Ромен за речами померлого племінника кошового отамана Йосипа). Запорожці зневажали Головатого за прислужництво січовому начальству, неучасть у ризикованих виправах і вправність у бюрократичному крутійстві, тому й називали його «хитрим писулею».
Кріпкий пунш у Потьомкіна
На початку жовтня 1774 року депутати з великим обозом вирушили до Петербурга, а згодом повернули на Москву, куди імператриця зволила їхати. 7 січня 1775 року вони зупинилися в Новоспаському монастирі на околиці «першопрестольної». Приїзд пишного двору монархині, яка звикла до надмірних розкошів, спричинив страшенну дорожнечу в місті, що перед тим зазнало пожежі. Архітектор Міхаіл Казаков побудував для Єкатєріни ІІ Пречистенський палац, де вона прожила майже рік, народила дитину від Потьомкіна, гучно відсвяткувала перемогу над Туреччиною й вирішувала долю Січі. Депутати потерпали від дорожнечі, ходили пішки, бо не мали грошей на візника, і марно очікували на прийняття великих вельмож. З Петербурга до Москви тоді приїхав запорозький старшина Герасим Чорний, який віз на Січ подаровані Потьомкіним литаври й витратився до останнього шеляга — депутати дали йому 25 рублів на дорогу. Тільки 6 лютого генерал-прокурор Алєксандр Вяземскій прийняв від них документи для доповіді імператриці. Було надано листи й подарунки іншим особам; великий князь Павєл Пєтровіч отримав білого скакуна, а коня каштанової масті подарували Потьомкіну. 9 лютого Державна рада заслухала клопотання Війська Запорозького про повернення йому земель, які віддали Єлисаветградській провінції, надання території між Бугом і Дніпром, відвойованої в Туреччині, та відшкодування збитків. На тому все зупинилося. «Тепер живемо в Москві без діла, до кого не являємося, всяк відмовляє, що його це не стосується», — писали на Січ козацькі посланці, яких приймали лише в домі Потьомкіна.
Потьомкін тоді ще не мав політичної ваги, а був лише одним з багатьох коханців Єкатєріни й начальником не найкращої губернії в імперії. До покоїв імператриці його спрямував граф Пьотр Румянцев, головний переможець Туреччини. Єкатєріна потребувала нового сильного фаворита, щоб вислизнути з чіпких обіймів Ґріґорія Орлова, лідера гвардії, і позбутися залежності від графа Нікіти Паніна, керівника зовнішньої політики імперії, вихователя великого князя Павла Пєтровіча та її шантажиста у справі вбивства Пєтра ІІІ. Карту Січі розігрували в боротьбі придворних угруповань Румянцева, Паніна й Орлова. Нікіта Панін зневажав запорожців, однак волів лишити їх на турецькому кордоні й готуватися до війни зі Швецією. Його брат, Пьотр Панін, записаний у почесні запорожці, був надто зайнятий відновленням у Поволжі й Приураллі ладу, порушеного пугачовщиною, щоб устрягати в клопоти із Запорожжям. Ґріґорій Орлов ставився байдуже до всього, що не стосувалося його підупалої влади над Єкатєріною. А його брат, Алєксєй Орлов, переможець турецького флоту в Чесменській битві, тоді переслідував в Італії небезпечну авантюристку «княжну Тараканову». У цій грі Єкатєріна відвела собі роль безстороннього арбітра й спостерігала, чи твердо ходитиме новий фаворит слизькими паркетами її двору.
Наступ імперії. Офіційний привід для ліквідації Запорозької Січі був вельми сумнівним. Але так чи інак вона ознаменувала черговий етап російської колонізації України. Картина Сергія Чайки
Щоб побити конкурентів запорозькою картою, Румянцев дав Потьомкіну компромат на очільника Січі: донос полкового писаря Павла Савицького на Петра Калнишевського 1767 року про його намір перейти до турецького підданства, а також свідчення про зустріч кошового отамана з турецькими посланцями напередодні війни. Ще один козир підкинув генерал Алєксандр Прозоровскій, який дізнався, що запорожці дістали сумнівну копію «універсалу Хмельницького» в Сорочинцях. З цими козирями Потьомкін почав свою гру. Однак перший хід зробив з дрібної, як могло здатися, карти: історика Ґерарда Фрідріха Міллера. Знавець давньоруських літописів, дослідник Сибіру й редактор наукових видань, він довго обіймав посаду російського історіографа й ректора Санкт-Петербурзького університету, аж поки через інтриги Міхаіла Ломоносова його заслали до Москви керувати архівом Колегії іноземних справ. Розбитий паралічем і пригнічений злиднями Міллер погодився зробити для Потьомкіна історико-юридичне обґрунтування неправомірності існування Січі.
Антон Головатий біля Неви, ескіз 1843 року. Очільник Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко замовив Тарасу Шевченку картину із зображенням Антона Головатого, але задум не було реалізовано
Потьомкін грав ризиковано, адже Міллер підпорядковувався Паніну й тепер працював на шкоду своєму начальникові. Фаворит блефував з козацькими депутатами, вдаючи більшу силу, ніж мав насправді. Він показував їм скаржників у кімнатах свого будинку — «не продути, як густо», говорив про «гарний бенкет» (погром) у слободі Лихівка, який улаштував Демко Вірменко, його арешт і конвоювання до Москви, і що те саме чекає на кальміуського полковника Велегуру за кривду донських козаків, і що січовики забенкетувалися так, що кошовий мусить їхати до столиці для пояснень. «І за це в Потьомкіна пили ми кріпкий пунш», — писали депутати до Калнишевського. Потьомкін сипав дотепами й вдавав з себе козака Кущівського куреня Грицька Нечосу, змагаючись з січовиками у жартівливій вправності. Ті вручили йому недавній лист кошового, написаний по-приятельськи. Потьомкін читав його, сміявся та попивав пунш, а потім мовив: «Я таке напишу в Кіш, що не прочитають». Хтось із депутатів відповів: «У Війську нашому не без грамотних». Потьомкін хотів «битися об заклад, що Глоба ваш не захоче його читати», і сказав, що дав їхні папери «розумним людям для цікавості». Скоро депутати дізнаються, що він мав на увазі Міллера, який тоді докладно вивчав документи московських архівів про запорожців.
Історіограф довів фальшування «універсалу Хмельницького»: зважив, що ні мова, якою його писано, ні зміст не відповідають часу датування. Схожого висновку згодом дійшли й українські історики Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич та Андрій Стороженко. Міллер також з’ясував, що монархія Романових не надавала Війську Запорозькому право володіти землею. Доведення недійсності основного документа руйнувало всю конструкцію захисту запорожцями території, з якою вони «прийшли під державу Російську з-під Польської корони». Козацтво буквально втрачало ґрунт під ногами.
Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”
1 квітня 1775 року генерал-прокурор Вяземскій оголосив козацьким депутатам основні звинувачення й наказав більше його не турбувати. Статс-секретар Стєпан Стрєкалов виклав їм аргументи, напрацьовані Міллером, що згодом лягли в основу маніфесту про ліквідацію Січі. 27 квітня Державна рада ухвалила викликати кошового отамана до Москви для відповіді на звинувачення, а 7 травня затвердила пропозицію Потьомкіна знищити Січ, застосувавши десять регулярних, кілька донських і новоросійських полків. Звісно, за півтора тижня Калнишевський не лише не встиг би доїхати до Москви, а навіть отримати виклик. Отже, вирок про ліквідацію Січі виносили без суду й слідства. Єкатєріна ІІ його схвалила, зваживши на запевнення Потьомкіна про наявність у нього доказів зради кошового отамана. Імператриця підігравала своєму фаворитові, дратуючи Нікіту Паніна. Лише 10 травня з великим запізненням і подивом він ознайомився з висновками Міллера про підробку «універсалу Хмельницького». Панін викликав свого архіваріуса для пояснень, але той відмовився їхати й написав до нього, що не слід сумніватися у фальшуванні «копії універсалу» й запорозькі депутати в довірливій бесіді сказали, що на Січі немає оригіналу. Отож Потьомкін переграв усіх конкурентів. Ґрігорій Орлов, якого тепер остаточно відсунули, запізно виявляв до запорожців знаки уваги; його братові Алєксєю оголосили відставку. Граф Румянцев з пишними почестями опинився на третіх ролях. 4 червня генерал-поручик Петар Текелія оточив Січ і заарештував її керівників. Ці дивно переплетені події стали трампліном для високого стрибка майбутнього князя Таврійського.
Калнишевський помилився, коли покладався на Потьомкіна; помилкою була й довіра до Головатого. З останніх його звітів проступають невідповідні обставинам веселощі й сарказм: «Потьомкіну хтось доніс, ніби ваша вельможність заводить собі модні покої, яких ніколи не бувало [на Січі], та й вельми багатими всіх запорожців вважають, найбільше вашу вельможність». Від цих слів віяло заздрістю, жаданням влади та багатства, шлях до яких двом із трьох учасників депутації Потьомкін відкрив після ліквідації Січі. Була ще одна річ, якої не помітив Шевченко, коли читав спогади Квітки: ще до атакування Січі Головатий списав товстого зошита, де зазначив осіб, «яких слід попередньо видалити з Війська під якимсь приводом», а Військо реформувати. Потьомкін жбурнув той зошит і мовив: «Не можна вам лишатися. Ви надто розбешкетувалися й жодним чином не можете вже приносити користі». Іншого дня Потьомкін сказав: «Усе скінчилося. Текелія доносить, що виконав доручення. Пропала ваша Січ!». Головатий в’їдливо відповів: «Пропали ж і ви, ваша світлосте!». Потьомкін вилаявся: «Що ти брешеш!» і, як розповідав Головатий батькові Квітки, «так позирнув на мене, що я на лиці його ясно прочитав мій маршрут у Сибір». Однак «хитрий писуля» викрутився вправним силогізмом: «Ви ж, батьку, записані в нас козаком; тому коли Січ знищена, то й ваше козакування скінчилося». «Отож-бо бреши, та не забріхуйся!», — відказав Потьомкін. Головатий і Білий з горя нібито надумали стрілятися, проте оговталися, випили горілки й поїхали в Україну.
За рік, коли останній кошовий отаман уже перебував на Соловках, а військовий суддя і військовий писар — у Сибіру, Антон Головатий став смотрителем багатої слободи Новоселиці. Потьомкін надав йому 3593 десятин землі й посаду начальника поліції міста Новомосковськ, на яке перетворив цю слободу. Єдиною великою справою, яку почав Калнишевський, а закінчив колишній його молодик, був знаменитий Троїцький собор, оснований 2 червня 1775 року: Головатий узявся до титарства й керував його будівництвом. Можливо, під час тієї злощасної депутації Сидір Білий частіше бесідував з Потьомкіним, тому після руйнування Січі отримав більше землі й вищі чини, став маршалком дворянства Херсонського повіту й першим отаманом Чорноморського козацького війська. Але не він товаришував з батьком Основ’яненка, тому про нього ми знаємо менше. Запорожці, які пішли в чорноморські козаки, зневажали «хитрого писулю», свого військового суддю. Після загибелі Білого під Очаковом козаки зібралися в коло, щоб обрати нового отамана, і коли представник Потьомкіна наполіг на Головатому, натовп заревів: «це жонатий і чортзна-що».
У Петербурзі 1792 року цей «чортзна-що» під бандуру співав «милостивій імператриці» жалібні пісні про недолю козацтва після смерті свого «благодійника» князя Потьомкіна-Таврійського. Розчулена «матушка» підписала грамоту про дарування «осиротілому» козацтву правобережжя Кубані за службу на славу Російській імперії. У цій тональності Квітка писав свій нарис про Головатого, не маючи змоги вдатися до модуляцій. Та й потужний голос Шевченка ледь не збився на манівці «пропащих грамот», якими досі захаращена українська історія — так, ніби її й зараз пишуть розбиті паралічем і пригнічені злиднями історики.