Самі опозиційні начальники на будь-яку критику на свою адресу мають завжди одну відповідь: «То все технології влади!» Ніхто не заперечує факту використання проти опозиції маніпулятивних технологій нинішнім режимом. Але було б величезним спрощенням списувати всі провали, наприклад, «Батьківщини» лише на цю обставину. Партійним провідникам і народним депутатам треба було б прискіпливіше придивитися до власної діяльності, бо в них нерідко права рука не знає, що робить ліва. Часто-густо київське керівництво не контролює периферійних структур, а деякі близькі до «Батьківщини» ЗМІ дозволяють собі виступати з позицій, які важко сумістити з ідеологічними гаслами згаданої партії.
Ті «медіа-партизани» завдають опозиції реальної шкоди, бо дезорієнтують електорат, сіють недовіру і підозру щодо її справжньої позиції. Найбільше це стосується російськомовної газети «Вечерние вести», що відіграла свою помітну роль у провалі Юлії Тимошенко на президентських виборах 2010 року. Немає значення, чи причетна ця газета до «Батьківщини» формально-юридично, адже де-факто видання, що регулярно вміщує оди на честь Тимошенко, постійно віддає свої шпальти Яценюкові, Турчинову та іншим партійним діячам, у громадській свідомості пов’язується з цією політичною силою. Під час президентських змагань 2010-го «ВВ» опублікували серію статей із відчутно антиукраїнським присмаком. Їх було небагато, але цілком достатньо, щоб викликати несприйняття в середовищі патріотичних виборців. Тож, можливо, саме цих кількох відсотків голосів патріотичного електорату забракло Тимошенко для перемоги на президентських перегонах. У газеті постійно з’являються тексти, дещо дивні для видання, яке позиціонує себе як демократичне. Відносно нещодавно «ВВ» оспівували на своїх шпальтах імперіалістичну війну СРСР в Афганістані, то раптом абсолютно щиро заходилися висловлювати жаль, що в Україні немає таких сильних політиків, як… диктатор Чечні Рамзан Кадиров, якого російські правозахисники звинувачують у численних порушеннях прав людини.
Чи не є ця ідеологічна «каша» в головах членів редакції «ВВ» віддзеркаленням подібного хаосу в головах проводу «Батьківщини»?
Минули ті часи, коли ідеологічна невизначеність сприяла здобуттю більшої кількості голосів на виборах. Навчений гірким досвідом, електорат тепер вимагає чітких ідеологічних орієнтирів, переконавшись, що не «бізнес-проекти» в політиці, а лише ідеологічна партія може бути послідовною і передбачуваною. Незабаром у цьому доведеться переконатися й Віталію Кличкові, який 23 лютого привітав зі святом «усіх справжніх чоловіків», а в цей самий день депутатка від його політсили Ірина Геращенко виступила із законопроектом про десовєтизацію державних свят. Складається враження, що опозиціонери такі речі, як ідеологія, світогляд, духовні засади, сприймають як щось вторинне і не дуже суттєве, головне – мінливі політичні комбінації. Тому так погано в них із потужними реалістичними програмами, візіями майбутньої України, зі стратегією, що цілковито поглинається тактикою. Тому не мають вони ефективних аналітичних центрів і діють переважно в режимі реакції на дії політичних опонентів. Результат – відсутність адекватного розуміння сьогодення й адекватних планів на майбутнє. Протягом багатьох років лідери демсил демонстрували зневагу до інтелекту, до фаховості в політиці, вважаючи, що вони самі є «корифеями всіх наук». Демократичні партії, як правило, не мають потужної аналітичної служби, без якої в сучасному світі серйозну політику робити не можна. Між тим на аналітичні центри не можна шкодувати грошей, бо ціна питання набагато більша. Наслідок – концептуальна безпорадність і хаотичні дії замість системної роботи, ідеологічна неохайність, яка знищує довіру між партією і виборцями.
Останній приклад: «ВВ» дала статтю журналіста Костянтина Панфілова про ідею об’єднання футбольних чемпіонатів України та Росії. Висловлюючись про політичну провокацію Газпрому, який кинув €1 млрд на ліквідацію українського національного чемпіонату, Панфілов закликає «зняти ідеологічні шори і розглянути ОЧУР (об’єднаний чемпіонат України і Росії. – Авт.) виключно з об’єктивного, а не патріотичного погляду». «Я не бачу в цій ідеї імперських зазіхань Кремля». Діячі «Батьківщини» позиціонують себе як невтомних борців за національний суверенітет і державну незалежність України проти неоімперських планів Владіміра Путіна відродити на пострадянському терені щось на кшталт нового СРСР, а журналіст опозиційних «ВВ» уважає реальні й очевидні наміри Кремля вигадкою «українських буржуазних націоналістів». Ніде в Європі до такого національного абсурду не дійшли, чомусь Чехія та Польща того не роблять, у єдиній державі Великій Британії англійський і шотландський футбольні чемпіонати існують окремо. Й лише Україна чомусь повинна у символічній формі продемонструвати світу формальність і тимчасовість свого суверенітету. Цікаво, чи всі ці Яценюки, Турчинови і Кириленки підтримують думку «ВВ»? І чи розуміють вони, скільки шкоди завдають опозиції такі витівки «вільних» журналістів? Вільних, звісно, від України…