І раптом (!) виявляється, що одного з найнеобхідніших інструментів їх подолання в Україні тупо немає. Немає засобів інформування, обміну думками, рефлексії, зрештою, пропаганди власної позиції… Немає критичної кількості адекватних телеканалів, друкованих медіа, інтернет-ресурсів. Хоча, здавалося б, їх достобіса, тільки обирай!
У тім-то й річ, що різноманіття медіа в Україні – ілюзія, до того ж небезпечна, доки вона не усвідомлюється. Передусім через те, що аж ніяк не всі вони є власне українськими. Не йдеться про черговий патріотичний напад провінційної параної, про звинувачення чи то в зраді, чи то в інтервенції, хоча і те, і те мають місце. Так уже історично склалося, подобається нам це чи ні: значна частина друкованих видань, причому найбільш тиражних, – клони відповідних російських, вони від початку концептувалися під їхню аудиторію з відповідними цінностями й пріоритетами, зокрема політичними, а місцеві версії хіба що трішечки прикривають соромоту. Що ж до телебачення, то воно давно перетворилося на транслятор щільного потоку російського контенту, коли важко усвідомити, де закінчується оспівування іншої мелодії життя, історії, побуту й де починається пряме просування ідеології.
Але не слід звинувачувати зайвий раз ближнього, навіть такого несамовитого: природа не терпить порожнечі, й шалені бюджети сусідів, байдуже, ким і для чого спрямовані на наш, із дозволу сказати, ринок, лише накладаються на внутрішні українські проблеми медіа-простору. А головна його проблема в тому, що ніякий він не ринок, і медіа-бізнеси анітрішечки не є бізнесами. Адже не таємниця, що прибуткових медійних проектів у країні практично немає. Ані на телебаченні ($200 млн доходу на рік проти $270 млн витрат на одному провідному каналі, у конкурентів приблизно те саме співвідношення: 300 проти 350), ані в газетах та часописах, ані на радіо. Прибутковими самі по собі можуть бути деякі нішеві та глянцеві видання, але пошесть банкрутств, закриттів і переходу в онлайн доводить, що це не правило, а виняток. Певною мірою розуміння становища заплутувала монополізація «ринку» (як ми вже домовилися, в лапках) ЗМІ, адже монополія не власність, яка ніколи в нас не була прозорою, а контроль. Додатковим доказом цього стало торішнє волюнтаристське переведення телевізійного мовлення в «цифру», де під омофором влади до базового пакета включили явних аутсайдерів, натомість до нього не потрапили канали з репутацією непокірних. Усе остаточно прояснилося, коли стався демонстративний перерозподіл власності й відкрилися нові, нібито заздалегідь нікому не потрібні проекти. Було остаточно показано, що практично всім медіа так чи так відведено роль пропаганди: чи то корпоративної, чи то відверто політичної. Ніби ми цього й до того не розуміли…
Читайте також: Зураб Аласанія: «Потрібна просто правда»
Зараз галузь перебуває в розгубленості. Ключові позиції постали перед загрозою закриття, бо ніхто не знає, кому й навіщо потрібно їх утримувати. Ні, звісно, поточні вибори з традиційними супутніми бюджетами на «окучування» передусім телебачення мають якось трохи сповільнити обвал, але це не порятунок, а лише відтермінування. Що станеться з імперією UMH, яку рік тому взяв під крило зіц-олігарх Курченко, хто фінансуватиме газети, журнали й телеканали, відкриті іншими представниками «Сім’ї», зокрема Арбузовим і Захарченком? Але навіть не те головне: чи зміняться самі засади існування засобів масової інформації?
Можна вдавати, що питання не на часі, є в державі проблеми нагальніші. Ну ось переоберемо Нацраду, очистимо суди, ухвалимо кращі закони… А прямі диверсанти й саботажники тим часом підгодовуватимуть sancta simplicitas луганських бабусь і люмпенів, витрачаючи не без ефекту шалені гроші (лише «Россотрудничество» має 10 млрд руб. бюджету, а ще таємничий фонд «Русский мир», а новостворена агенція «Россия сегодня», а добровільно-примусові внески олігархів, а прямі гроші ФСБ). Не забуваймо про фактор мови: у країні, як відомо, дві третини україномовних, а Індустріальний телевізійний комітет замовляє вимірювання аудиторії за панеллю, де в 80% домогосподарств послуговуються російською.
Будьмо реалістами, до кінця травня нічого не зміниться, а після цього влада має поставити пунктом першим програми впровадження чесних і прозорих правил гри на медіа-ринку. Із супутнім розгрібанням усього лайна, що накопичилося в українській медіа-стайні. Інакше згадаймо прислів’я: «Хто не хоче годувати свою армію…» Преси це стосується не меншою мірою.