Проте якщо всіх людей не можна об’єднати в єдине ціле, їх усе ж таки можна, до певної міри, звести у кілька великих груп. Хоч за рівнем життя, хоч за рівнем критичного мислення. Тому справді якісна пропагандистська кампанія повинна працювати водночас на кількох «фронтах», накидаючи суспільству одні й ті самі тези, але в різному формулюванні. Перефразовуючи популістське гасло ленінських часів, «кожному – за здібностями».
Усе вищесказане прямо стосується антизахідної, в першу чергу – антиєвропейської кампанії, котра ведеться зараз в Україні. Ведеться як відповідь на «антиукраїнську кампанію» самої Європи, котра вимагає звільнення наших політв’язнів, зриваючи наші євросаміти та погрожуючи бойкотом футболу.
Хтось може вірити, що європейці справді нападають на нас казна за що, і Україна просто змушена дати адекватну відповідь. Проблема в тому, що відповіді «з українського боку» нечасто демонструють хоч би мінімальний рівень адекватності. Є зовсім клінічні приклади. Скажімо, публікації в донбаській пресі про те, що Німеччина критикує українську демократію, бо не може забути «нашої Перемоги» в Другій світовій війні. Або порівння німецького канцлера Ангели Меркель із… Гітлером. Це, як то кажуть, без коментарів.
«Майже клінічні» – це, наприклад, публікації про те, що та ж таки Німеччина критикує Київ, бо хоче відібрати собі право на проведення ЄВРО-2012. І тим «наповнити казну» – цитую за блогом сумнозвісного народного депутата від ПР Вадима Колесніченка.
Треба бути неабияким «розумником», щоб припустити, ніби ЄВРО-2012 хтось може «забрати» за кілька тижнів до його початку. Або що хтось, за ці ж кілька тижнів, зуміє підготуватись до його прийому. Проте, очевидно, свої адепти є й у подібної маячні.
І, нарешті, є автори для інтелігентної аудиторії. Зазвичай це визнані майстри пера, котрі чудово володіють і формою, і змістом. І аргументи їхні виточеніші: що Європа (і,зокрема, вже згадана Німеччина) нас так не любить, бо її тримає на «газовому повідку» знаменитий російський ведмідь. А отже, наші західні сусіди як мінімум не кращі за східних, і ніяка «євроінтеграція» нам не потрібна (на питання про те, а що нам потрібно, подібні автори зазвичай відповідають максимально обтічно: «Будувати Європу в Україні!» – і, звичайно, не згадують, що з нашими нинішніми «прорабами» в Україні можна збудувати лише десяток «Межигір’їв» для десятка ж сімейств).
Як бачимо, нібито різні за формою тексти просувають спільний зміст. Громадянин із сімома класами освіти, котрий жодної історичної книжки не читав й у житті не бував західніше меридіану Волновахи, але свято вірить у «великого Сталіна» й «кровожерних бандерівців», прекрасно сприйме заяви про «гітлерівську» сутність німецького канцлера. А провінційний вчитель чи столичний студент, котрий посміявся б із такого «аргументу», ні-ні, та й замислиться над теорією змови Берліна, Парижу й Москви.
До того ж, триває й дзеркальна пропагандистська кампанія з формування якнайчорнішого іміджу України уже в самій Європі – від статей про «поголівно» заражених СНІДом українок до «антифутбольного» блазнювання FEMEN. Ну та це окрема тема.
Чи знаходиться, як вважають декотрі патріоти, мозковий та фінансовий центр цих кампаній за кордном – читай, у Москві? Насправді це не так важливо. Безумовно, російська влада дуже зацікавлена як у провалі ЄВРО-2012, так і в нагнітанні в Україні антиєвропейських настроїв. Проте краса, коли можна так висловитись, нинішньої антизахідної кампанії полягає в тому, що вона має багато прибічників, котрі й не уявляють, що є виконавцями чиєїсь волі. Що, власне, і є питомою рисою кампаній, котрі діють на свідомість одночасно різних прошарків населення.
Навряд чи варто уточнювати, що навіть у «помаранчевій» Україні, не кажучи вже про нинішню, цілісної прозахідної пропагандистської кампанії ніколи не велося. Та що там «прозахідної» – проукраїнської, в принципі, теж. І те, що відбувається зараз – прямий наслідок того, що НЕ відбулося раніш.