На думку Жана-Клода Маркаде, інформацію щодо української культури на міжнародному рівні нерідко сприймають крізь російську призму, тож співрозмовник Тижня є одним із тих, хто докладає зусиль, щоб змінити усталену ситуацію.
У. Т.: На чому базується ваше твердження, що Казимир Малевич є українським художником?
– Узагалі я написав і видав у 1990 році про нього першу монографію. Раніше були проблеми з датуванням окремих його робіт і життєвих фактів – мені довелося упорядковувати творчий шлях митця. Крім того, я перший заговорив про його українськість. І йдеться не обов’язково про походження (наприклад, мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що мати Малевича українка) – всесвітньо відомий художник був вихований на українській географії, українській культурі, українському краєвиді, українській гамі кольорів, а це, повірте, значно важливіше за етнічне походження чи релігію. Хоча не можна забувати про те, як реалізувався Малевич у Росії та на Заході, тобто він не на всі сто відсотків український художник.
Наприкінці 1920-х років, пройшовши через супрематизм і повернувшись до Радянського Союзу, він пережив таку собі «реукраїнізацію». Приїздив до України, вписавсь у її тодішній мистецький контекст, дописував у «Нову Генерацію», став зі своєю чистотою та енергією кольорів ніби третьою стороною у взаєминах бойчукістів і спектралістів. До речі, критикував перших за їхні стилізаторські схильності, мовляв, одягають колгоспників у візантійський одяг і відтворюють ікони. Хоча й сам робив свої – у вигляді ликів селян на основі структур іконних прообразів. Гадаю, великою мірою з ікон походять його барви.
У. Т.: Наскільки сприймають на Заході саме поняття українського авангарду?
– Уявлення про український історичний авангард першої чверті ХХ століття як про самостійне явище, а не частину російського важко утверджується на Заході. До цього тільки починають звикати. Є люди, які борються за його визнання, приємно, що я тут не один, але все відбувається поступово. Серед російських мистецтвознавців узагалі майже ніхто не погоджується з таким підходом.
У. Т.: Чим вирізнялась «українська школа» авангарду?
– Авангард загалом – явище інтернаціональне. Але український мав деякі власні виразні риси. По-перше, особливі кольори. Чого тільки варта роль жовтого в тодішніх митців! Сонячного, насиченого… По-друге, простір, його відчуття. Певно, в історії України особливу роль відіграв степ: такий «степовий», дуже широкий простір вельми характерний для українського художнього авангарду. Звідси й дух свободи. Ну, і, звичайно, особлива веселість, гумор. Взяти, наприклад, картину «Хлопчик із ранцем» того-таки Малевича (зберігається в МоМА) – два квадрати: один більший, один менший. Чи його «Ратник»… При цьому Казимир Малевич умів бути й серйозним, трагічним. Його пізні роботи, скажімо, «Селянин поміж хрестом і мечем» чи знаменита селянка з чорним обличчям (котре можна зрозуміти як труну!), можуть бути трактовані як переосмислення трагедії 1930-х років. Надзвичайно універсальне й символічне переосмислення, рівне якому важко знайти в мистецтві тих років. Водночас треба пам’ятати, що це не єдине розуміння таких творів.
У. Т.: Як гадаєте, чому авангардисти ХХ століття так часто симпатизували тоталітаризму?
– Мені часто доводилося міркувати над цим. У колишній Російській імперії вони сподівалися, що настане нове життя, що старі виразки «буржуазної культури» щезнуть і що революція – це потоп, який знесе все зло світу, що вона молодість планети, можливість вільно творити… Та невдовзі вони стали жертвами революції, яку вітали. Отож для них поняття «тоталітаризм» не було усвідомленим, як для нас сьогодні. Іншою була ситуація на Заході, де люди часто мали естетське, а не реальне ставлення до політики.
У будь-якому разі очевидно, що симпатії були не взаємними: тоталітаризми ХХ століття не дуже любили авангард, а при нагоді його знищували.
У. Т.: Які взаємини історичного авангарду із сучасним мистецтвом? Це якась тяглість чи протистояння?
– Історичний авангард протистояв, умовно кажучи, «передвижництву» тим, що прагнув повернутися до суті, основи, першообразів мистецтва. Він ніби казав: мистецтво – це не література, не опис, не загальнозрозуміла історія соціально-політичного звучання. За авангардною логікою, революційним мистецтвом є не зображення революціонерів, а перевернення свідомості глядача, геть несподіваний погляд на речі. А оскільки мистецтво розвивається циклічно й весь час утриматися в його абстрактній суті неможливо, то сьогодні ми перебуваємо у протилежній фазі: сучасний арт знову наближається до літератури, прагне бути розповідним, а заодно і зрозумілим, соціальним, іти до широкої публіки. Звідси й потяг до розлогих анотацій, тлумачень. Люди хочуть, щоб речі говорили, – і це вічна проблема. Отож нині маємо «нове передвижництво», хоч і зовсім в інших формах, але, гадаю, це минеться, буде якийсь новий етап. Варто пам’ятати й інше: аж ніяк не все з того, що сьогодні на видноті, посяде помітне місце в майбутньому. Ось я перечитував рецензії Ґійома Аполлінера – і треба сказати, більшість із них присвячені абсолютно маловідомим нині, другорядним іменам і творам.
У. Т.: На вашу думку, що потрібно для того, аби світ краще дізнався про досягнення українського авангарду ХХ століття?
– Україна – її суспільство, держава – має докладати зусиль до популяризації спадщини свого авангарду ХХ століття. Він дуже маловідомий. Окрім визнаних першорядних постатей (Казимир Малевич, Олександра Екстер, Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, брати Бурлюки, Михайло Ларіонов та кілька інших), на Заході мало про кого чули. А до того ж не відрізняють їх від російського мистецтва (коли була в Тулузі кілька років тому ретроспективна виставка Богомазова, у пресі з’являлися визначення на зразок «російський кубофутурист»). Потрібні виставки, до яких необхідно дуже активно привертати увагу, адже, приміром, у Парижі водночас відбувається неймовірна кількість мистецьких подій. Щось робиться, але цього поки що відверто замало. Про рівень обізнаності з Україною та її мистецтвом багато скаже такий факт: років 10 тому московський кореспондент однієї із французьких газет (а київських спецкорів як майже не було, так і немає, вся інформація йде через російську призму), пишучи про Україну, згадав такого собі «романіста Чевченка». Промоція України – це питання не лише до її друзів на Заході, а й до неї самої. Нещодавно я хотів зробити український спецвипуск одного поважного міжнародного наукового слов’янознавчого журналу, але дуже важко домовитися з українцями про статті до нього. Всі кажуть «так», але далі цього «так» справа йде рідко.
У. Т.: Що подобається вам із сучасного українського арту?
– У ньому я краще знаю творчість старшого покоління. Мені імпонує чисте мистецтво Тіберія Сільваші, «фігуративні абстракції» Анатолія Криволапа. Або Олександр Дубовик, хоч його у вас, здається, недостатньо цінують. Цікаві також поєднання епох і культур у Володимира Костирка.
Біографічна нота:
Жан-Клод Маркаде – один із найавторитетніших у світі дослідників авангардного мистецтва, доктор літературознавства, почесний керівник досліджень у французькому Національному центрі наукових досліджень (CNRS), голова товариства «Друзі Антуана Певзнера». Куратор виставок у Парижі, Берліні, Мадриді, Барселоні, Бордо, Санкт-Петербурзі та ін. Автор книжок «Малевич» (1990); «Кальдер» (2006); «Ейзенштейн. Секретні малюнки» (1998), «Анна Старицька» (2000); «Ніколя де Сталь. Малярство та малюнки» (2009). Український переклад монографії «Малевич» вийшов 2013 року