Спочатку маленький віршик: «Трахай євреїв і трахай свою маму, хай живе Палестина!.. Ми нацисти й тим пишаємося». Як ви гадаєте, де це вигадали? У «нацистській» Україні (як дехто досі вважає, і не лише в бункері трупа, а й тихцем у різних цивілізованих країнах)? Авжеж! У Франції, куди вже європейській, демократичній і толерантній! Сьогодні цю кричалку стихійно співають у паризькому метро, і відео шабашу набирає в мережі на різних платформах мільйони вподобайок. Антисемітизм, приїхали…
Я не зловтішаюся: те саме діється в Німеччині, якщо вірити канцлеру Шольцу, те саме спостерігається в Британії, місцями навіть у США, де слово «расизм» ніби вже остаточно вважалося лайливим серед нормальних людей. Можемо шукати раціональні пояснення, і вони напевно є. Зокрема, шалені за масштабами міграційні потоки, безпрецедентні від VII століття по Р. Х., того самого «великого переселення народів». Значна частка серед мігрантів носіїв тієї свідомості, яку я б назвав «тупий Іслам», тобто відпочатково великий, мудрий і багатовимірний іслам, спрощений до розуміння найтупішого представника спільноти, по нижній позначці. А ще представники різних антиколоніальних рухів у країнах Заходу, які, щойно навчилися читати, вирішили, що вони теж мусульмани — так геніальний американський боксер Кассіус Клей-молодший став Мухаммадом Алі, членом афроамериканської організації «Нація ісламу». А ще, не забуваймо, ліві-ліві інтелектуали та кандидати в інтелектуали, які виступають за гендерну рівність, права жінок і водночас на захист палестинців (тобто саме ті, яких у реальному, не вигаданому мусульманському світі негайно підвісили б догори ногами й забили б камінням).
Головне, що це сталося: західна цивілізація, яка, здавалося б, набула довічне щеплення після Голокосту, якщо не толерує, то щонайменше спостерігає воскресіння демона.
Чому це нас має турбувати серед усіх наших випробувань? Тому що це поразка гуманізму як такого, тієї глобальної спільноти, долучитися до якої ми прагнемо. А ще тому, що слово «погром» має, імовірно, українське походження. Адже найбільші єврейські погроми в історії відбувалися або на нашій, або на суміжній території. Ні, я не згадую ані масових грабунків часів Ярослава Мудрого на Копиревому кінці (район нинішньої Львівської площі в Києві), ані «подвигів» козаків Богдана Хмельницького, ані масакр Коліївщини — то все жахи середньовіччя, де всі різали всіх, аби був привід. Я радше про модерні часи.
А тут уважніше: перший погром в Одесі 1821 року влаштували місцеві грецькі негоціанти як акт відплати за страту турками (?) в Константинополі (??) Вселенського патріарха Григорія V через його підтримку антиосманського повстання (???) — кажуть, що в основі ініціативи була конкуренція з єврейськими комерсантами. Є дані, що масові погроми 1881 року після вбивства терористами Алєксандра ІІ в різних місцях Російської імперії були інспіровані представниками колоніальної влади із залученням люмпена. Наприклад, у Варшаві в «заході» брали участь солдати російського гарнізону й заїжджа російськомовна босота. Принаймні через поліцію та жандармерію цілеспрямовано розповсюджувалися чутки, що «царя вбили ж*ди». А ось це вже несподіваний поворот: самі революціонери… теж закликали до боротьби з євреями, зокрема виконавчий комітет «Народної волі» у своїй підпільній газеті та спеціально надрукованій накладом 2000 примірників прокламації прямо пропагував погроми. Тож етимологія слова, найімовірніше, таки російська.
Читайте також: У Німеччині різко зріс рівень антисемітизму від початку війни Ізраїлю проти ХАМАСу
Про ХХ століття не кажу. Тут у кожному дикому звірстві неодмінно спостерігається раціональна політична підбивка. Щоразу це ненависть до когось більш успішного, більш заможного чи то внаслідок державного скерування, чи то всупереч йому, але цинічна прагматика є завжди, навіть у тупого люмпена, якому тільки дай пограбувати. А тут і тепер, тобто якраз не тут, а в «першому» світі, раптом ми бачимо чистої (каламутної) води стихію, як казали в совку, «живу творчість мас».
І мені здалося, що якраз наша країна має дивовижний позитивний досвід. Адже будьмо відверті: учорашня — гаразд, позавчорашня Україна була територією антисемітизму, щонайменше побутового. Причини передусім в устрої спершу Речі Посполитої, потім — Російської імперії, коли всяким там юдеям було відведено найнепривабливіші соціально-економічні ролі. А потім майже офіційна, з дозволу сказати, національна політика СРСР, де одні народи, точніше один народ був рівнішим за інші, а деяким узагалі треба було сидіти й не висуватися. Ці внутрішні напруження під маскою офіційної доктрини «дружби народів» послідовно скеровувалися з Кремля через підпорядковані партійні органи нижче й нижче, аж до партбюро якоїсь автобази або ПТУ. Ну й ось минуло 32 роки, вельми непростих у сенсі виживання й конкуренції всіх з усіма, і за цей час ми примудрилися: а) опинитися в кінці списку нетолерантних країн Європи за так званою шкалою Богардуса (кому цікаво, гугл у поміч), б) обрати собі президентом єврея, який має чимало вад, але принаймні ніколи не приховував своєї ідентичності. Уявляєте? Наша країна, виявляється, — взірець терпимості, і це не випадковий ексцес, не іронія історії, не виняток, а, хай там як, твереза соціологічна реальність.
У нас не було ніяких «курсів толерантності», шкільних уроків поваги до іншого, освітніх програм і решти корисної роботи, а суспільство, хто б міг чекати, виявилося здоровим. Сьогоднішні прапори Ізраїлю на кожному другому сітілайті, і наразі жодної демонстрації на підтримку палестинської справи, яка зводиться до того, щоби перерізати всіх невірних від Йордану до Середземного моря. А в, здавалось би, багатонаціональній Ерефії чернь природним шляхом дійшла того стану, коли шукає підступних чужинців у двигуні літака, який щойно прилетів з неправильної країни.
Мене завжди цікавив антисемітизм як такий, як феномен, передусім тому, що мені він етично й естетично гидкий.
Я намагався розібратися в причинах явища та його історичних коренях. Де різниця між «кривавим наклепом» (по довідку, знову-таки, до енциклопедії) та, до прикладу, Варфоломіївською ніччю? Що в них спільного й що відмінного? Колись ми про це міркували в ефірі зі світлої пам’яті Мирославом Поповичем. Здається, намацали правдоподібне пояснення: ненавидіти євреїв простіше, ніж якихось гугенотів, бо вони, як висловився Мирослав Володимирович, «марковані», себто впізнавані: ніс, знаєте, очі сумні… Додам від себе: якби серед нас було стільки ж китайців, ненавиділи б китайців. А далі вже починається звичний набір ксенофоба: успішні, собі на умі (у нас навіть є рідковживаний вислів «уманський дурень» — розумієте?), тримаються одне одного…
Читайте також: Влада Лондона очікує нових злочинів на ґрунті антисемітизму й ісламофобії
На тему, як працювати з іншим, інакшим, західні інтелектуали вправляються не одне десятиліття — як бачимо, з перемінним успіхом. Ці пошуки часом заводять у такі нетрі, з яких вихід тільки в неполіткоректний анекдот, але загалом ця тема щонайменше проговорюється. У нас такого досвіду нема або майже нема, проте на емпіричному рівні розуміння, як мені здається, з’явилося. Зазвичай ознакою відсутності расизму / ксенофобії вважається непомічання відмінностей: «аби справу свою робив» чи «аби людина була добра», але тут або когнітивний розлад, або лукавство. Ну як ти цього носа не помітиш? Або статевих ознак? Або дивакуватої поведінки? Або… Інакше кажучи, непомічання інакшості — зворотний бік расизму.
Для мене, навпаки, суверенна іншість є джерелом збагачення. Чужий досвід, колективний або індивідуальний, чужа ідентичність, чужа культура цікаві саме тим, чого в мене нема.
У деяких суспільствах, не будемо вказувати пальцем, маркер «свій / чужий» є прямим продовженням родоплемінної свідомості. Український суспільний простір у середньому все-таки незрівнянно більш індивідуалістичний, і те, що ми зберегли й розвинули цей індивідуалізм, себто особистісність, є певною запорукою (чи обіцянкою?) подальшого гармонійного розвитку. Навіть націоналізм наш зводиться радше до лінгвістичних питань, а не до вимірювання лицевого кута й форми вух. Тому й «жидобандерівці», тому й кримські татари — брати. Учіться, панове!