Можливо, Трампові погрози про вторинні санкції — не порожні балачки, але Україна потребує рішучіших дій
Читака з Дональда Трампа не дуже, тож навряд у відпустці він прочитає «Нову тотальну війну» (The New Total War) — книжку колишнього британського депутата-консерватора Боба Сілі. Але на тлі жорсткішої політики США щодо Росії щойно опублікована книжка могла б бути корисною принаймні Трамповим помічникам.
Кожний президент США, починаючи з Рональда Рейґана, намагався налагодити дружні стосунки з Кремлем. Кожна спроба закінчувалася розчаруванням і провалом. Трамп, здається, йде тим самим шляхом. На зміну багаторічній улесливості й наївності прийшла критика двоєдушності Владіміра Путіна. Новий ентузіазм щодо НАТО наразі запобіг катастрофічному розпаду трансатлантичної безпеки. Дозвіл європейським країнам купувати зброю для України (хоча час, кількість й інші деталі не уточнюються) дає конче потрібну надію змученим захисникам цієї країни. Але все це не змінить результату війни.
Співчутливі матеріали у ЗМІ й політичні дискусії серед союзників і прихильників справедливо відзначають мужність, винахідливість і солідарність українців. Але ми надто часто недооцінюємо здатність агресорів вчитися на власних помилках. Підхід Росії до збройного конфлікту може бути неефективним у західному розумінні: некомпетентність і марнотратство вражають. Утім, це не заважає його ефективності.
Новий аналіз (ще одне чтиво у відпустку) Джона Формана — колишнього британського військового аташе в Москві, для «мозкового» Центру нових євразійських стратегій, висвітлює, як Росія вирішує величезні проблеми, з якими стикається. Дійсно, моральний дух армії падає, доктрина застаріла, керівництво слабке, логістика жалюгідна, а процес прийняття рішень надмірно централізований. Російські очільники, чий світогляд визначає величезна територія їхньої країни, використовують дешеві ресурси, яких мають більше, ніж удосталь, — землю, людей і речі — на наш погляд, розмашисто. Але байдуже, якщо робота виконується. Головне, наявність і безжальне використання маси і вогневої сили, зокрема для бомбардування цивільних об’єктів дронами і крилатими бомбами. Коли один ресурс вичерпується, вони знаходять інший: у себе вдома (вербують в’язнів) або за кордоном (Китай, Іран, Північна Корея).
Захисники України воюють чесно. Вони мотивованіші й здебільшого мають краще керівництво. Але ворог переважає чисельністю й озброєннями, і це — за винятком рішучого втручання ззовні — зрештою, відіграє вирішальну роль.
Балаканина Трампа про вторинні санкції за 50 днів (надзвичайно щедрий термін) може бути щирою. Але це теж не змінить ситуації. Уже загальмувався набагато жорсткіший і ефективніший пакет санкцій, запропонований Конгресом. Також немає жодних свідчень, що інші країни Заходу вживають дієвих заходів: наприклад, конфіскація заморожених російських активів або надання Україні зброї, необхідної для знищення її мучителів. НАТО не хоче, щоб Україна програла. Але якщо не бажає сприяти її перемозі, на Україну неминуче чекає якийсь проблемний глухий кут, з офіційним перемир’ям чи мирним договором. Так можна забезпечити спокій у короткочасній перспективі. Але тоді за Росією лишається ініціатива: повернутися в Україну по ще одну порцію чи зосередити увагу на інших цілях.
Тут книга Сілі влучає в суть. Перш ніж провести сім років у парламенті, автор був солдатом і журналістом, а також має ступінь PhD з російських військових студії. Він називає Україну осередком війни в ширшому конфлікті. Кремль також прагне розколу, деморалізації НАТО і, зрештою, перемоги над альянсом. На внутрішньому рівні в Росії мілітаристська пропаганда зміцнює політичну й економічну владу режиму. «Росія — країна воїнів; їй не відоме життя поза воєнним станом. Ведення війни закладено в генах росіян», — заявив минулого місяця французьким журналістам войовничий радник Кремля Сєргєй Караганов. Він виступає за ядерне протистояння, щоб забезпечити швидку перемогу Росії в Україні. Урешті-решт, воюють держави, а не армії. Росіяни готові на ризики й жертви в тому, що вважають боротьбою за національне виживання. Ми — ні.
Сілі не перший, хто застерігає про цю небезпеку (британський колишній чиновник з питань оборони Кір Джайлз теж писав на цю тему). Але Сілі підкріплює свою аргументацію яскравими репортажами з української лінії фронту, висвітлюючи військову революцію, що відбулася після повномасштабного вторгнення 2022 року. Танки і військові кораблі, які заполоняють уяву і військовий бюджет Заходу, видаються динозаврами в епоху роїв дешевих дронів, які дедалі частіше працюють на автоматизованих системах навігації та наведення (а незабаром працюватиму на них повністю).
Військові реформи Росії мають свої недоліки й обмеження. Але пріоритетами Путіна є нарощування ядерного арсеналу (що є життєво важливим для демонстрації військової сили) і модернізація звичайних озброєнь, з акцентом на безпілотні системи, а також на ракети великої дальності, проти яких наша оборона є вкрай недосконалою. Більшість експертів вважають, що повна реконструкція збройних сил Росії займе десятиліття, і до того часу повільна програма переозброєння європейського НАТО може геть загрузнути. З економікою завбільшки з італійську Росія (якою тоді вже, найімовірніше, керуватимуть наступники Путіна) швидше за все не спокушатиметься повномасштабною конфронтацією, але знайде інші, і більш оперативні, варіанти для каверз.
Як на внутрішньому рівні, так і за кордоном, Росія відродила і модернізувала брудні прийоми радянських часів. Вона поєднує реальні вбивства з дискредитацією за допомогою фейкових відео і крадених даних. Інтегрує всі елементи державної влади для досягнення своїх цілей, використовуючи суміш грошей, пропаганди, судових позовів і бандитизму, перед лицем яких більшість країн Заходу — збентежені й безпорадні.
Це туманні загрози, що дедалі наростають. Згуртованість НАТО спирається на нестабільну політику в Європі й мінливі настрої очільника Білого дому. Наша оборона (військова і невійськова) в жалюгідному стані. І ми не маємо сил на стримування. Та нехай усі ці тривоги не зіпсують вам відпустки!