Будь-яке повідомлення російських ЗМІ про Україну надзвичайно (й лячно) подібне до того, що можна було почути колись, після 13 січня 1991 року, коли радянські загони вбили 14 мирних громадян у Вільнюсі.
11 березня 1990-го Литва проголосила незалежність – то був лише початок довгого звивистого шляху першої сепаратистської республіки колишнього СРСР. Країна пережила тяжкий період повної незахищеності, непевності й небезпеки, що було логічним наслідком загрози, яку створювала Литва для смертельно пораненої імперії, котра вмирала повільною смертю. Однак набагато страшнішу ціну за незалежність країна заплатила пізніше. 13 січня життя 14 литовців обірвалося, що позбавило Радянський Союз залишків політичної та моральної легітимності.
Попри загибель ні в чому не винних мирних людей, у Литві на адресу Росії або росіян як нації не лунало жодних докорів. Усі розуміли, що СРСР – це зло. Реакція Кремля ніяк не була пов’язана з почуттями російської інтелігенції, не кажучи про безстрашних і гідних російських дисидентів. У зв’язку з кровопролиттям і втратами у Вільнюсі до Литви прибула делегація російських письменників та науковців, які висловили литовцям співчуття та обурення діями Кремля. Серед них був і Сєрґєй Авєрінцев – видатний російський літературознавець і поет. Він прочитав власний вірш про Вільнюс – місто свободи, де пролилася кров невинних людей.
Однак варто згадати й інший бік медалі: офіційну реакцію провладних журналістів та різноманітних прихвоснів Кремля, що безсоромно висували версії про литовських снайперів, які вбивали власних співвітчизників, щоб скомпрометувати та дискредитувати мирний і прогресивний Кремль – той самий Кремль, правитель якого в той час подався до Осло по Нобелівську премію миру, присуджену йому за «гуманну політику».
Читайте також: Міністр закордонних справ Литви: "Санкції проти російських чиновників можуть бути корисними"
Йшлося передусім про те, що Литва зіпсувала шоу, так само як Майдан зіпсував Олімпіаду в Сочі для нового кремлівського володаря й справжнього «розпорядника» Ігор, замислених як епохальна подія в російській історії та повернення країни до клубу наймогутніших і найважливіших світових гравців. Як слушно зазначив Ґаррі Каспаров, заради золотих медалей Владімір Путін не вагаючись жертвував імперським шовінізмом, купуючи іноземні таланти і пропонуючи їм російське громадянство. За словами пана Каспарова, якби Адольф Гітлер був менш схиблений на расистській міфології, 1936 року він міг би купити Джессі Овенса й забезпечити Німеччині чотири золоті медалі. Мені дуже хотілося б, щоб більше спортсменів-гомосексуалістів завоювали золоті медалі в Сочі, гордо заявивши про свою ідентичність та сексуальну орієнтацію, бо для Путіна вони є кимось на кшталт Овенса для Гітлера.
Переглядаючи російські телеканали і читаючи коментарі чиновників та культурних діячів, важко позбутися відчуття, ніби ми повернулися в минуле. Досить дивно, що нічогісінько не змінилося в риториці та сприйнятті реальності. Наприкінці 1980-х років речники Кремля агресивно й жорстко повторювали, що країнам Балтії не уникнути економічного і культурного краху («Кому ви потрібні на Заході?»). Тим часом нині вони, здається, зовсім збожеволіли – достатньо згадати кампанію політичного клоуна-фашиста Владіміра Жиріновского з відправки військовиків-добровольців для порятунку братів-росіян в Україні. Кумедно, як далеко може зайти Кремль, щоб підняти бойовий дух своїх патріотів. Та й шаблонна риторика деяких письменників і державних діячів не набагато краща за емоційні тиради Жиріновского.
Такі епітети стосовно українців, як бандерівці, терористи, фашисти тощо, є не лише гидкими з морального погляду. Вони свідчать про ницість, цинічність, беззмістовність і недоречність усього політичного дискурсу в РФ. Безвідповідальне і ганебно неадекватне вживання терміна «фашизм» можна пояснити хіба що політично-історичним наративом Росії, у межах якого термін «фашист» стосувався будь-кого, хто був переможений Червоною армією під час і після Другої світової війни, а «фашизм» – будь-якого виду антикомунізму. Росіянам, які так переймаються гаданим українським націоналізмом та антисемітизмом, варто було б нагадати про найтемніші боки антисемітизму в Росії.
Читакте також: Альґірдас Кумжа: «Україна постійно рухатиметься до Європи. Це просто неминуче»
Картина, яку намагаються представити росіяни, нагадує симулякр Жана Бодрійяра: «Діснейленд» існує для того, аби приховати, що «Діснейленд» – це насправді «реальна» країна, вся Америка. Так само росіяни називають Україну фашистською, щоб приховати поширення фашизму в самій Росії. Російське суспільство дедалі більше наближається до фашизму на тлі атмосфери ненависті та ксенофобії. Усе це вкупі з гомофобськими законами і тиском на неурядові організації та загалом громадянське суспільство створює відчуття занепаду демократизації в РФ. Річ тільки в тім, що проектування власних хвороб і травм на інших людей не надто допомагає.
Ось чому так важливо протистояти цим інсинуаціям проти України, чий народ лишається на передовій у боротьбі за гідну і цивілізовану політику й проти клептократії, мафіозної держави та кумівського капіталізму, відстоюючи всі ті цінності, на яких базується сучасна Європа, зокрема й боротьбу проти реального, а не вигаданого фашизму.