Він наполягає, що всі попередники сповідували пародію на більшовизм: якобінці з їхньою плутаниною політики та етики, Ґанді з його жалюгідним пошуком загальної справедливості замість реальної влади. Лише вони, більшовики, на думку Рубашова, були істинними макіавеллістами.
Крім того, вони, на відміну від інших, розуміли, що означає реалізація великого задуму історії через правильне ставлення до народних мас: курява на вітрі, знаряддя Революції чи багно на Шляху до Майбутнього. Місця для жалю не було, наполягає Рубашов, адже ми досить добре розуміли, що це єдиний спосіб кардинально змінити світ, а не намагатися здійснити косметичні зміни на політичному тілі. Отже, підсумовує герой Кестлера, ми були справжніми макіавеллістами.
Чому макіавеллістами? Цей термін був досить поширеним після публікації 1943 року «The Machiavellians: Defenders of Freedom» («Макіавеллісти: борці за свободу») Джеймса Бернгема, у час розвитку нового типу політичної еліти, охрещеної макіавеллістами. Ще 1941-го колишній троцькіст Бернгем, який згодом розчарувався в соціалізмі й переметнувся на бік правих, написав свою славнозвісну роботу «Managerial Revolution: What is Happening in the World» («Революція управлінців: що відбувається у світі»). Книжка надихнула Джорджа Орвелла. Пригадайте концепції теорії і практики олігархічного колективізму з роману «1984», нібито написані уособленням зла Еммануелем Ґолдстейном/Левом Троцьким, головним супротивником Старшого Брата/Товариша Сталіна (хоча насправді вони були справою рук О’Браєна).
Не дивно, що Орвелл розвиває думку Кестлера, вкладаючи сповнені презирства фрази у вуста О’Браєна: розмірковування про цих жалюгідних попередників Океанії та Ангсоцу — якобінців, фашистів, нацистів та більшовиків, які виявилися так само наївними й безпомічними, дозволивши своїм жертвам стати мучениками. Головне, що смерті Вінстона Сміта ніхто не помітить — він не стане мучеником, його вилікують, змінять та оновлять, його приборкають як статистичну одиницю. Він визнає свої помилки й каятиметься в гріхах перед Партією і Старшим Братом.
Залишається відкритим питання, чи доцільно було Кестлеру вживати звучний термін «макіавеллісти» стосовно більшовиків, які були уособленням диявола в політиці, — достатньо пригадати «Майстра і Маргариту» Міхаіла Булґакова, де роль диявола на ім’я Воланд відводиться розумному та дотепному аферистові. Немає потреби створювати пекло на Землі, адже Москва вже стала Пандемоніумом — диявольський режим є більшим злом, ніж саме зло.
Якщо так, чому саме Нікколо Макіавеллі — автор трактату «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» (2017-го відзначатиметься 500-річчя його появи як великої події в європейській історії політичних ідей)? Нам відомо, що Шекспір зневажав Макіавеллі за безсоромність та відвертий цинізм. Макіавеллі був прототипом Яґо і Ґлостера.
Однак класичні німецькі філософи — від Гердера до Геґеля — почали реабілітацію Макіавеллі. У той час як Гердер вважав флорентійського гуманіста основоположником політології, Геґель розглядав антифранцузькі тиради Макіавеллі як ознаку сучасного патріотизму. Маркс теж лишив своє судження про Макіавеллі: людина, що зображувала політику радше такою, як вона є, ніж такою, як має бути. Насправді Маркс повторював критичну оцінку Макіавеллі від сера Френсіса Бекона.
Італійські патріоти XIX століття прославляли Макіавеллі за його сучасні концепції вірності, відваги, громадянської мужності й патріотизму. Усе це спонукало графа Вітторіо Альф’єрі, який ненавидів тиранію ще більше за лорда Байрона, назвати мислителя divino Machiavelli (божественним Макіавеллі).
Читайте також: Так звана незалежність так званих республік
Досить цікаво, що термін «макіавеллісти», який має дуже негативну конотацію, використовується у ХХ столітті в значенні диявола в історії та політиці. Зокрема, у нарисі Ісайї Берліна про загадку Макіавеллі революція останнього полягала в знищенні ілюзії, ніби філософського монізму достатньо для всієї планети, а єдиний принцип може стати центральною віссю всієї нашої епістемології, етики та сучасного існування.
Ми живемо радше численними «істинами», ніж однією. Практика, а не теорія веде нас до істини. Це можна назвати першим кроком інструменталізму або раціонального деперсоналізму, але річ у тому, що 11-та теза Маркса про Людвіґа Фейєрбаха (про те, що філософи досі намагалися пояснити світ, а насправді його треба змінювати) — лише далеке відлуння послання Макіавеллі. Світ формує не ідея Томи Аквінського про те, що істина узгоджується з реальністю, а метафізика влади, яка бере за основу істину як свідому трансформацію реальності. Таким чином, істина — це успішна практика.
Чи можна назвати більшовиків та їхніх послідовників у путінській Росії макіавеллістами? Щось мені підказує, що вони були й досі є лише пародією на Макіавеллі та його гуманізм.