7 грудня 1991 року 250-мільйонне населення Радянського Союзу, яке вже передчувало підготування до новорічних свят, лягло спати, не знаючи, що в Біловезькій пущі трійка президентів — Боріс Єльцин, Леонід Кравчук та Станіслав Шушкевич — підняла перо над документом. На ранок 8 грудня трійка винесла вердикт Радянському Союзу: не бути. Співдружність незалежних країн — СНД, створена трьома главами країн на руїнах СРСР, оголосила нову епоху — вибачте за пафос — в історії людства. Імперія зла впала. Принаймні так думали ми, не розпещені політичними катаклізмами та впевнені, що треба тільки почати, а далі все піде саме. Куди воно пішло й куди прийшло — окрема розмова, а тоді, у грудні 1991-го, інтелігенція тремтіла в очікуванні таких бажаних свободи та щастя. Решта ще не дуже розуміла, що сталося — здебільшого люди зрозуміють це пізніше, коли відпустять ціни й раптове зубожіння звалиться на голови ще вчора «впевнених у завтрашньому дні» громадян.
Інтелігенція завжди потай не згодна з постулатом Маркса «буття визначає свідомість», хоча про всяк випадок цього не показує. Люди творчих професій переконані, що все навпаки й насправді свідомість іде попереду будь-якого прогресу: технічного, економічного, наукового, ментального… Тому на різку зміну побутування культури на теренах колишнього СРСР покладали особливі надії — саме культура мала першою допомогти новим державам (колишнім радянським республікам) стати на «шлях виправлення». Звільнена від ідеологічного диктату культура у всіх нових державах, попри різні економічні та соціальні умови, пішла приблизно в одному напрямі. Нічого дивного — історія спільна.
«Мне вчера дали свободу. Что я с ней делать буду?» — співав улюбленець радянської інтелігенції Володимир Висоцький. Його не стало за 11 років до розпаду СРСР, але події 90-х він пророкував точно. Тим, хто за радянської влади нудився в її лещатах, здавалося, що варто обрубати руки з лещатами — і життя миттєво налагодиться. Нам дадуть свободу, і вона поведе нас у прекрасне майбутнє. Ми не знали, що ніхто нікого не збирається вести: кожен іде сам, озброєний усім, що зумів ухопити. Радянська інтелігенція була озброєна лише власними уявленнями про свободу творчості, не надто замислюючись, звідки вона береться.
Читайте також: На всіх фронтах
Розповідають, що, коли Черчиллю принесли на ознайомлення новий річний бюджет Великої Британії, він, вивчивши документ, запитав: «А де асигнування на культуру?». «То війна ж!» — була відповідь. «Тоді за що ми воюємо?» — обурився прем’єр-міністр.
Чи була ця розмова насправді, чи це чергова байка із серії байок про Черчилля — не так важливо. Важливо, що точнішої відповіді не придумати. Якби в СРСР на його злеті був свій Черчилль, хоча б на половину, хоча б на четвертину, — пострадянська культура пішла б іншим шляхом. Але 1991-го Черчилля під рукою не виявилося. Молодим країнам, що звільнилися від гніту тоталітаризму, було не до культури. Крім реальних фінансово-економічних проблем, справді важких, далося взнаки застаріле радянське ставлення до культури як до приємного, але не обов’язкового супутника економіки та загалом життя суспільства. Спочатку — заводи, школи, дитячі садки, космос, а потім, якщо залишиться час та гроші, культура. Водночас в СРСР були досить значні асигнування на культуру. Наївно думати, що радянське керівництво розуміло важливість мистецтва — просто культура була потужною ідеологічною зброєю.
З розпадом СРСР нові пострадянські держави не просто позбулися партійного диктату в культурі — вони повністю відмовилися, зокрема, від будь-якого державного втручання до неї. Фінансування як форма цього втручання теж закономірно зменшилася прямо пропорційно до втручання ідеологічного. Ті копійки, що держави виділяли на культуру, йшли на мізерні зарплати працівникам цієї сфери. По всьому пострадянському простору припинили нові надходження до музеїв та бібліотек: держава на це грошей не давала, а меценати ще не народилися.
Цікаво, що, попри важке фінансово-економічне становище в усіх колишніх радянських республіках, майже відразу після розпаду СРСР у багатьох країнах раптом буйно зацвіла видавнича діяльність. В Україні, наприклад, за десять років, що минули з моменту підписання Біловезьких угод, заснували близько 1200 приватних видавництв. 1991 року Україна налічувала близько 40 видавництв — усі, зрозуміло, державні. Приблизно така ж ситуація склалася і в інших країнах. Заборона на «неправильну» літературу завжди була символом цензури (хоча цензура поширювалася на всі види діяльності), і відновити справедливість стосовно заборонених письменників багато в чому означало продемонструвати смерть цензури. Ба більше, як порівняти з кінематографом, який був основним знаряддям пропаганди серед усіх видів мистецтва, книгодрукування вигравало у фінансових витратах. Тому одразу після грудня 1991-го з невблаганною швидкістю почали виходити твори Солженіцина, Шаламова, Ахматової, Довлатова та інших — тих, хто прийшовся не під масть за радянської влади.
Загибель імперії викликала миттєве бурхливе зростання національної самосвідомості у всіх колишніх республіках, а нині — незалежних державах. Майже щодня нові видавництва намагалися випускати літературу рідною мовою. Навіть у найбіднішій колишній республіці —
Таджикистані, — де після розпаду СРСР обсяги книговидання скоротилися на 85%, як порівняти з 1990 роком, видавництва, що залишилися на плаву, ледве зводячи кінці з кінцями, воліли друкувати книжки таджицькою мовою.
У театрах сплеск національної самосвідомості також відіграв провідну роль. Особливо яскраво це виявилося в Україні з її традиційно сильною літературою та драматургією. За перші кілька років, що минули з розпаду СРСР, в Україні з’явилося близько 100 театральних компаній — фантастична цифра. У ці роки особливо активно в українському театрі почали ставити українських авторів. На початку 1990-х рядовий український глядач міг побачити на сцені інтерпретації майже всієї національної класики — від Лесі Українки та Володимира Винниченка до найбільшого драматурга доби Розстріляного відродження Миколи Куліша. Добрий початок — половина справи: ось уже оновлені українські театри ставлять усе те, що їм не давали ставити за радянської влади, причому ставлять якісно, без дешевого поспіху. Навіть провінційні театри в цей короткий період успішно освоюють Беккета, Йонеско, Пінтера, Мрожека, Стріндберга, Джойса.
Читайте також: Світові медіа про рішення суду Амстердама щодо скіфських скарбів: вирок вартий більше, ніж золото
З кінематографом усе було складніше просто тому, що на нього потрібно багато грошей. Кінопрокат обвалився у всіх без винятку пострадянських країнах, фільми до глядача не доходили — та й слава богу, тому що в основному це були халтурні вироби спритних і не надто ретельних режисерів на невідомо звідки взяті півтора рубля.
Але все ж таки перші два-три роки свободи, попри фінансову, політичну та навіть психологічну нестабільність, були справді «золотими» роками для культури. Однак вони виявилися спринтерським забігом: до фінішу прийшли швидко. Диктат КПРС швидко змінився диктатом ринку, а до цього ніхто не готовий. Свобода, що показала кінчик носа в 91-му, поманила, а заманивши, обернулася несподіваним для багатьох боком.
Нас усіх крутило від тієї вульгарності, яка йшла об руку з радянською владою: від нав’язаного патріотизму, від лицемірства та демагогії, від солодких фільмів про добрих людей із партійною біографією. Однак ми не знали тоді, що гіршою за вульгарність може бути лише боротьба з нею, і в боротьбі зі старою вульгарністю звели нову. У СРСР читали Толстого, Пушкіна, Достоєвського, не було проблемою побачити картини майстрів Відродження та почути будь-яку симфонічну музику. Але це було дозволено й доступно, а все, що дозволено, здавалося міщанською вульгарністю та угодою із системою. Водночас недоступні «джинси-жуйка-кола-мюзикли» здавалися символом свободи. Щойно помер Радянський Союз, усе радянське й нав’язане було приречене не неуважність, а ще вчора недоступні умовні джинси стали центром тяжіння умів. Антитоварна установка радянської системи перевернула весь порядок естетичних цінностей. Плоди цього потворного явища ми пожинаємо досі: звіряча цензура ринку, властива пострадянським країнам, комерціалізація та меркантилізація культури — що це, як не нова вульгарність, яка затьмарила своєю тотальністю стару?
Ну, а мати свого Черчилля пощастило не всім.