Великі трагедії часто слугують каталізатором трансформаційних змін. Зрушення у сфері притягнення до відповідальності за злочини проти довкілля відбуваються просто у нас на очах.
Поряд з невимовними людськими стражданнями чи не найбільша за масштабом шкода внаслідок повномасштабної агресії Росії проти України була завдана навколишньому середовищу. Починаючи з лютого 2022 року Росія систематично атакує дамби, нафтобази, хімічні заводи, підпалює ліси та території, що перебувають під міжнародним захистом, і навіть здійснює атаки на об’єкти ядерної енергетики. Найсерйозніший вплив на довкілля було зафіксовано в зонах проведення активних бойових дій або поблизу них, зокрема у Сумській, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Херсонській областях. Це призвело до забруднення водойм і водосховищ, підпалів лісів, загибелі тварин, підтоплення населених пунктів тощо. Послідовність і цілеспрямованість атак не дозволяють вважати, що ті були здійснені ненавмисно чи помилково.
Станом на сьогодні було задокументовано понад 8900 фактів заподіяння шкоди та завдання збитків внаслідок російської агресії, а безпосередні збитки (без урахування довгострокових наслідків) оцінюються у близько 4 трильйони гривень. Одним із найспустошливіших прикладів є руйнування Каховської ГЕС, екологічний збиток від якого оцінюється в 77,8 мільярда гривень. Руйнування греблі спричинило катастрофічні повені, зруйнувало цілі екосистеми вздовж Дніпра, забруднило джерела води й порушило роботу іригаційних систем, що мають вирішальне значення для сільського господарства на півдні України.
Важливо зазначити, що екологічні наслідки цієї війни не зупиняються на кордонах України. Деградація екосистем, загрози водній і продовольчій безпеці, викиди токсичних речовин мають регіональні та глобальні наслідки, впливаючи на стабільність клімату та здоров’я населення по всій Європі та за її межами. Екосистеми в Україні зазнали таких змін, що на їх відновлення підуть десятиліття.
Визнаючи це, пункт 8 Формули миру президента України Володимира Зеленського визначає негайний захист довкілля як ключовий пріоритет.
Центральне питання у зв’язку з цим є таким: чи здатні міжнародне право та українська правова система забезпечити захист довкілля?
Людство почало визначати, що дозволено, а що ні на полі бою, ще в 1860-х роках, розвиваючи таким чином нову галузь міжнародного права — міжнародне гуманітарне право (МГП). Ці правила в основному спрямовані на захист різних категорій осіб, які не беруть або більше не беруть участі у воєнних діях, а також об’єктів, які не використовуються у воєнних цілях. Однак протягом більшої частини сучасної історії шкода, завдана навколишньому середовищу під час воєнних дій, не бралася до уваги і вважалася скоріше супутньою шкодою, аніж такою, що передбачає кримінальну відповідальність.
Історичні приклади також свідчать про таку «правову сліпоту»:
- Під час війни у В’єтнамі (1955–1975) понад 18 000 квадратних кілометрів лісу було знищено внаслідок масового використання хімічних дефоліантів, таких як «Агент Оранж», що спричинило довготривалу деградацію ґрунтів і руйнування екосистем.
- Під час війни в Перській затоці 1991 року іракські війська підпалили понад 700 кувейтських нафтових свердловин і скинули мільйони барелів нафти в затоку. Хоча Компенсаційна комісія ООН присудила виділення понад 5 мільярдів доларів на відновлення довкілля, жодна особа не була притягнута до відповідальності за воєнні злочини, що спричинили шкоду навколишньому середовищу.
- У регіоні Дарфур у Судані під час конфлікту, що розпочався у 2003 році, у рамках підтримуваної урядом кампанії з переміщення та ліквідації етнічних спільнот мало місце навмисне отруєння колодязів з водою.
- Під час російсько-грузинської війни у 2008 році Росія навмисно підпалила приблизно 950 гектарів Боржомі-Харагаульського національного парку, відомого своєю рідкісною флорою і фауною, зокрема ендемічними кавказькими ялицями і соснами, завдавши шкоди, на подолання якої, за оцінками, знадобиться понад століття.
Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права природне середовище визнається цивільним об’єктом, а це означає, що воно не може бути об’єктом нападу, якщо тільки не використовується у воєнних цілях. МГП також чітко забороняє методи чи засоби ведення війни, які завдають широкомасштабної, тривалої і серйозної шкоди навколишньому середовищу (ці правила закріплені в Додатковому протоколі 1 до Женевської конвенції, зокрема в статтях 35.3, 55, а також у Звичаєвих правилах 43, 44 і 45).
Незважаючи на такий спеціальний захист, передбачений МГП, лише з прийняттям Статуту Міжнародного кримінального суду (Римський статут) у 1998 році, атака на довкілля стала воєнним злочином. Зокрема, стаття 8(2)(b)(iv) Римського статуту криміналізує здійснення непропорційного нападу, якщо відомо, що він спричинить широкомасштабну, тривалу і серйозну шкоду довкіллю.
Однак поріг для притягнення до відповідальності за нанесення шкоди навколишньому середовищу за Римським статутом залишається надзвичайно високим. По-перше, багато випадків завдання значної екологічної шкоди не відповідають усім трьом сукупним критеріям так званого «трискладового тесту»: нанесена шкода має бути широкомасштабною, тривалою і серйозною. По-друге, навіть якщо ці критерії задовольняються, шкода має бути результатом атаки, яка є вочевидь надмірною щодо конкретної і прямої військової переваги, що очікується. Як наслідок, багато випадків заподіяння шкоди довкіллю під час збройного конфлікту не підпадають під чинне юридичне визначення воєнних злочинів.
Хоча Римський статут має інші статті, наприклад статтю 8(2)(b)(ii) «Воєнний злочин нападу на цивільний об’єкт», з огляду на яку яку шкода довкіллю може розглядатися як воєнний злочин, стаття 8(2)(b)(iv) є єдиним положенням, де в документі використовується термін «навколишнє середовище».
Незважаючи на це, Міжнародний кримінальний суд (МКС) ще не розглядав жодної справи, пов’язаної виключно зі вчиненням екологічних воєнних злочинів, що ускладнює створення правового прецеденту. Що стосується ситуації в Дарфурі, то хоча знищення джерел води, сільськогосподарських угідь і свердловин було задокументовано, ці дії не були кваліфіковані як окремий екологічний злочин. Натомість шкода довкіллю розглядалася як складова типового сценарію переслідувань, винищення та насильницького переміщення.
Відсутність прецеденту створює правову невизначеність щодо того, як Суд тлумачить і застосовує положення про захист довкілля і якою мірою вони можуть використовуватися в майбутніх справах.
Перспективною подією є те, що Офіс Прокурора МКС розробляє Політику щодо екологічних злочинів, спрямовану на роз’яснення стандартів і підходів, передбачених Римським статутом. Українські громадські організації, зокрема Truth Hounds, активно долучилися до цього консультативного процесу, спираючись на накопичений досвід роботи над воєнними злочинами й екологічною шкодою, зокрема на результати власного дослідження руйнування Каховської греблі.
Підхід України на національному рівні: юридичний прорив у режимі реального часу
Традиційно висунення обвинувачень та судові провадження у справах щодо міжнародних злочинів відбувалися після закінчення війни. Це полегшувало багато процесів у порівнянні з новим статус-кво.
Україна ламає цей шаблон, здійснюючи розслідування та забезпечуючи притягнення до відповідальності за екологічні воєнні злочини, поки війна триває — і це дуже складне завдання з огляду на масштаб, складність і бойові дії, що тривають.
Згідно з даними, озвученими Генеральною прокуратурою, наразі українські уповноважені органи здійснюють розслідування у понад 240 справах, пов’язаних з екологічними воєнними злочинами, передбаченими статтею 438 Кримінального кодексу України, і вчиненими в рамках агресивної війни Росії проти України.
Ці справи включають:
- напади на дамби, нафтобази й хімічні об’єкти та їх руйнування;
- пошкодження національних парків та біосферних заповідників, внесених до списку ЮНЕСКО;
- обстріли ядерних об’єктів, у тому числі погрози нападу на Запорізьку атомну електростанцію;
- масові лісові пожежі, багато з яких були спричинені артилерійськими й ракетними ударами.
Крім того, Україна є однією з небагатьох країн, яка криміналізувала екоцид — відповідно до статті 441 Кримінального кодексу. Цей злочин спрямований виключно проти довкілля і передбачає кримінальну відповідальність за «масове знищення рослинного і тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Наразі розслідується 11 випадків екоциду як додаткової правової кваліфікації.
Три справи вже передані до українських судів, а ще у двох оголошено про підозру.
Це означає, що Україна, проводячи безпрецедентну роботу з документування, розслідування та притягнення до відповідальності за воєнні злочини проти довкілля, формує підходи, розуміння, стандарти, тлумачення та застосування механізму юридичної відповідальності. Роботу, проведену прокурорами, слідчими та суддями, у наступні десятиліття будуть вивчати, аналізувати, цитувати, а також робити на неї перехресні посилання в усьому світі.
Однак існує кілька проблем, пов’язаних із притягненням до відповідальності за знищення довкілля і завдання йому шкоди як за воєнні злочини.
- Однією з найбільших перешкод є відсутність міжнародних прецедентів: Міжнародний кримінальний суд іще не розглядав справи виключно щодо екологічних воєнних злочинів. У зв’язку з цим Україна опинилася в унікально складному становищі. Українські прокурори й судді розробляють чи будуть розробляти/тлумачити стандарти та практику притягнення до відповідальності за такі злочини. У цьому контексті важливо, щоб в Україні уважно стежили за розвитком політики МКС стосовно екологічних злочинів, аби забезпечити узгодженість бачення і практики та уникнути розбіжностей з підходом Суду — особливо з огляду на приєднання України до Римського статуту як держави-члена 1 січня 2025 року.
Особливо прогресивною подією, що має важливе значення для України, стало рішення 01 від 1 лютого 2023 року у справі 05 Спеціальної юрисдикції для миру в Колумбії. Хоча цей трибунал не має повноважень виносити звичайні судові вироки, як-от позбавлення волі чи накладання штрафів, його рішення має значну юридичну вагу, оскільки підтвердило, що злочини, вчинені проти довкілля або такі, що впливають на довкілля, як-от незаконний видобуток корисних копалин, що призвів до знищення лісів, або несанкціонована сільськогосподарська діяльність, що ведеться без дотримання екологічних заходів перестороги, можуть становити воєнні злочини. Це історичне рішення заклало важливий фундамент для правової бази, яка слугуватиме керівництвом під час майбутніх судових процесів у справах про екологічні злочини, скоєні під час збройних конфліктів. - Високі пороги для притягнення до відповідальності: Як зазначалося вище, стаття 8(2)(b)(iv) Римського статуту вимагає наявності дуже конкретного переліку заборонених дій. Кожна з цих дій має свої елементи (склад) злочину, які часто є досить специфічними, а також досить високі пороги доведення, яких необхідно дотримуватися.
- Розслідування таких справ вимагає специфічних, а іноді й унікальних знань та досвіду: з усвідомленням цього в Україні було створено Управління з розслідування міжнародних екологічних злочинів у Спеціалізованій екологічній прокуратурі Генеральної прокуратури України — спеціалізований цільовий структурний підрозділ, діяльність якого полягає в розслідуванні зазначених злочинів. Це життєво важлива структура, спрямована на оптимізацію розслідувань і зміцнення потенціалу.
- Збір доказів: Україна зіткнулася з реальністю, у якій значна частина територій, де скоюються міжнародні злочини, залишається під тимчасовою окупацією. У таких умовах українські правоохоронні органи часто не мають до них доступу, що унеможливлює безпосереднє документування злочинів або збір важливих доказів. До цього слід додати високий поріг доведення екологічних злочинів, і стає зрозуміло, наскільки складним є розслідування таких злочинів. У зв’язку з цим і з огляду на зазначені обмеження особливого значення набувають альтернативні методи моніторингу, верифікації й документування злочинів. Серед них розвідка з відкритих джерел (OSINT) зарекомендувала себе як неоціненний інструмент підтримки кримінальних розслідувань. Вкрай важливо, щоб органи прокуратури вдосконалювали свої підходи до використання OSINT під час ведення розслідувань на національному рівні. Однак через обмеженість досвіду та знань щодо оперативного використання OSINT цей потенціал залишається не до кінця реалізованим. Це ключова сфера, у якій необхідна міжнародна підтримка.
Україна визначила своїм пріоритетом притягнення до відповідальності за злочини проти довкілля — злочини, які завдають шкоди не лише ландшафту, а й життю та майбутньому країни. Проте досі жоден український суд не виніс жодного вироку. Причини зрозумілі: надзвичайно високий поріг доведення, складність і різноманітність доказів, а також відносна недосвідченість національних органів влади у розслідуванні таких справ.
Наразі існує більше можливостей для розслідування цих злочинів в Україні, ніж у Міжнародному кримінальному суді. Однак, поки правосуддя потребує часу, природа чекати не може.
Навколишнє середовище не визнає ні географічних, ні часових кордонів. Збитки, завдані в одній країні, можуть порушити екосистеми і викликати хвильові ефекти в інших регіонах і поколіннях.
В Україні, яку часто називають «зеленим серцем Європи», надзвичайний спектр екосистем: степи, альпійські луки, прадавні букові ліси, водно-болотні угіддя та торфовища. Шкода, завдана цим оселищам, поширюється далеко за межі України, слугуючи суворим попередженням для всього світу.
Саме тому прагнення до правосуддя для довкілля має бути колективним глобальним зусиллям. Як пов’язані між собою екосистеми, так спільним має бути і наше зобов’язання захищати їх — і притягати до відповідальності тих, хто навмисно їх руйнує.
Як проголошує юридична максима: «Без відповідальності правосуддя — лише слово». Ігнорувати екологічні злочини в Україні — значить відкривати двері для наслідків в інших країнах. А це ризик, на який світ не може і не повинен іти.