Коли у вересні 2015 року канцлерка ФРН Анґела Меркель пообіцяла: «Ми зуміємо», вона, певне, ухвалила найскладніше за всю свою кар’єру рішення. Сирійські біженці, більшість з яких обрали для життя Німеччину, витягли з німецького колективного підсвідомого чимало привидів. І не лише з німецького. Останні кілька років тема міграції регулярно сварить між собою європейських політиків та економістів, культурологів і пересічних громадян. Переглядати базові параметри права на притулок чи залишити як є? Регуляризувати нелегалів чи ні? «Свіжа кров» у старій Європі — це ресурс економіки чи «розчинник ідентичності»?
«За 16 років довгого перебування канцлерки при владі жодна дата не була такою емоційно важливою, як ніч з 4 на 5 вересня 2015 року, — пише французький часопис Le Monde. — Ця ніч змінила Німеччину». Газета цитує німецького журналіста Александра Робіна, який вважає, що тоді Анґела Меркель здійснила стратегічний вибір, «порівнянний з рішеннями Конрада Аденауера долучитися до партнерства з Заходом, Віллі Брандта — обрати Ostpolitik та Гельмута Коля — об’єднати Німеччину». На думку аналітика, «ці необумовлено відкриті кордони змінили соціальний та етнічний баланс німецького населення, спричинили революцію в політичному пейзажі, ізолювали країну в Євросоюзі й ускладнили відносини з сусідами», а також — посприяли «небаченому з повоєнних часів успіху крайніх правих», про що свідчать результати недавніх парламентських виборів у країні.
Читайте також: Ердоганів трюк з біженцями
У сусідній Франції тема чужинців також збурює пристрасті напередодні близьких президентських виборів. Щодня здобуває нових прихильників дуже контроверсійний полеміст Ерік Земмур. Одне з найсвіжіших опитувань від Odoxa-Dentsu-Consulting, замовлене Сенатом, Національною Асамблеєю та часописом Midi Libre, підтвердило, що 19% готові підтримати його кандидатуру в першому турі. В’їдливий і провокативний Земмур є частим гостем телешоу та прямих ефірів, що сприяє й так високій упізнаваності потенційного кандидата крайніх правих. Книга Земмура «Французьке самогубство» («Le Suicide français», 2014) у книгарнях шалено популярна. Земмур, син алжирських емігрантів, пропонує скасувати принцип об’єднання родин для легалізації іноземців у Франції. «Шлюб з французом більше не мусить бути приводом для перебування в країні та автоматичної натуралізації, іноземні студенти мають платити за освіту дорожче, ніж французькі, та потрапляти до місцевих вишів за конкурсом, соціальну допомогу не слід надавати іноземним родинам», — пропонує імовірний кандидат у президенти, що стає популярнішим за Марін Ле Пен. Частина французів підтримує ідеї, озвучені Земмуром, а інші їх рішуче відкидають, критикують, поборюють… Земмур руйнує табу та здіймає бурю емоцій у суспільному просторі.
Тема ще однієї незгоди європейців, логічно пов’язаної з проблемами ідентичності та міграції, — розширення Євросоюзу на Схід і Південь. Тут також немає одностайності ні в політичних колах, ані на рівні громадської думки в країнах-членах. «ЄС не є клубом для обраних і має залишатися відкритим для вступу інших країн, зокрема України й Молдови, — заявив польський президент Анджей Дуда на недавній зустрічі лідерів групи «Аррайолос» у Римі. — Нам не довірятимуть, якщо наші партнери, які здійснюють модернізаційні зусилля й хочуть приєднатися до нашої спільноти, не отримають такої змоги. Тому я кажу про розширення… Нинішні завіси не з заліза, а з митних бар’єрів, візових обмежень і відсутності перспектив членства». Польський лідер пообіцяв, що його країна «не зупиниться, поки цей поділ на ЄС і не-ЄС не завершиться, адже розділений континент не може мати жодної стратегічної автономії».
Якщо більшість поляків, естонців, литовців загалом прихильні до перспективи вступу до Євросоюзу нових членів, то зовсім інша картина спостерігається в Німеччині, Франції, Італії, Австрії. Стосовно кандидатства Молдови, України та Грузії, частина французьких політиків відверто оглядається на Росію з її «червоними лініями» від Владіміра Путіна. Розуміння безпеки, як і ставлення до таких геополітичних гравців, як Сполучені Штати, Китай і РФ, є предметом незгоди між мешканцями «старої» та «нової» Європи, а також приводом до внутрішніх політичних дискусій.
Інцидент з відмовою від французьких підводних човнів, які мала придбати Австралія, повернув на порядок денний тему «власне європейської системи безпеки», яку Макрон безрезультатно намагався просувати чотири роки тому. Наскільки дієвим залишається трансатлантичний альянс? Який сенс новий американський президент вкладає в словосполучення «союзництво з Європою»? Як змінюються геополітичні розкладки у світі з появою АUKUS? Ці питання органічно вписалися до полеміки з нагоди президентської кампанії у Франції.
Якщо дружні до Росії крайні праві та сувереністи зраділи нагоді підігріти антиамериканські настрої, аналітики з поміркованих правих кіл закликають не гарячкувати. «Чи здатний ЄС перетворитися на повноцінного геополітичного гравця, який зміг би водночас і стримувати російський ревізіонізм, і протидіяти амбіціям Китаю, а також демонструвати силу та вплив у відносинах з країнами Африки, Близького сходу та Тихоокеанського регіону? — замислюється політолог Жан-Сильвестр Монґреньє в публікації для сайту Desk Russie. — Навряд чи це можливо сьогодні. Євросоюз не є глобальним геополітичним гравцем. Хоча ЄС і запровадив «Спільну політику оборони та безпеки», його роль другорядна, а місії, що він виконує, — цивільно-військові. Така воля країн ЄС, більшість з яких також є членами НАТО (21 з 27). Інвестувати €200 млрд у військове спорядження впродовж 10 років, якби США припинили опікуватися європейською безпекою… хто цього хоче? Прагнення компенсувати імовірний трансатлантичний «розрив» європейською м’якою силою також ілюзорне… Не існує ні Сполучених Штатів Європи, ні навіть ядра, локомотиву, щоб збудувати майбутню європейську безпеку. Нічого не заважає Парижу та Берліну уявити таке утворення, але ні Франція, ні Німеччина до цього не готові». Жан-Сильвестр Монґреньє закликає своїх співвітчизників не впадати в демагогію через справу австралійських субмарин і не грати на руку ревізіоністським державам: Росії, Ірану та Китаю, які раді кожній нагоді послабити Захід.
Читайте також: Die Welt: Депортовані, а за три години знову тут
Ще одна тема, що провокує затяті дебати, — спільна енергетична політика Європи й побудова «Північного потоку-2», що, власне, суперечить такій політиці. «Прагнення негайної матеріальної вигоди стало пасткою, в яку потрапила Німеччина», — вважає французький депутат Європарламенту Янік Жадо. У самій Німеччині також немає згоди щодо доцільності запускати новий «газогін Путіна». Проти нього, зокрема, відверто висловлювалася лідерка «зелених» Анналена Бербок. «Кремль від часів Леніна вміло використовує корисливу короткозорість Заходу, — зазначила в одному з інтерв’ю французька історикиня Франсуаза Том. — У Москві, навпаки, економічне завжди є другорядним, а провідне — пошук впливу». Недавня резолюція Європарламенту, що закликає не допустити запуск газопроводу «Північний потік-2», хоча його й збудовано, свідчить, що принаймні частина європейського політикуму свідома небезпек, які він містить. «Північний потік» приносить розбрат у Європі та посилює незгоду між європейськими державами, — зазначив у розмові з Тижнем правник Фредерік Петі. — Польща та країни Балтії втрачають довіру щодо своїх західних партнерів. Ситуація склалася парадоксальна: слабші держави наважуються протистояти російським амбіціям, а потужніші поступаються».
Читайте також: У Польщі та Ізраїлі оголосили, що не підпишуть міграційний пакт ООН
Європейці не мають згоди щодо спільної податкової та кліматичної політики, спільного боргу з коронавірусної хвороби та необхідності спільної зовнішньої політики. Критична маса відмінностей стабільно накопичується, підживлюючи відцентрові сили. Європейське «ми» набуває все більшої варіативності, розпорошується в багатовекторності та розшаровується на різні швидкості розвитку. Що тримає купи різні культури, мови, традиції, бачення? Етичні цінності, правові механізми й демократичний вибір. Список ніби недовгий, але він вартий того, щоб тривати в часі та просторі, а також протистояти недружнім зовнішнім впливам. Разом легше триматися. «Європа постала не заради, а всупереч», — казав в одному з інтерв’ю Тижню покійний французький філософ Андре Ґлюксманн. Всупереч — це також непоганий проєкт. Він нерідко виявляється дієвішим за безліч ідеалістичних утопій.