Прогулянка над прірвою

Суспільство
22 Січня 2019, 15:25

В останні дні грудня, лагодячи щось на останок під капотом та обдираючи на холодному повітрі руки в кров, мій механік дуже несподівано сказав, що його п’ятирічну онуку вбило осколками літом 2014-го – старший син чомусь відмовився їхати з міста. Я казала тоді, що гарний це район та майже не постраждав від війні. А механік відповів, що це лише перша лінія будинків понад трасою, і навів цей приклад – його син з родиною жив за декілька домів вище. Здавалося б, нічого не віщувало, що розмова може з мирних та новорічних тем повернути у цей бік… Я мовчала. А що казати? Мої «Співчуваю» були б жалюгідними. Майже по-дитячому я перепитала тоді: «Це точно була Ваша онука?» сподіваючись до останнього, що недочула. «У мене інших онуків не було». А коли я відкрила дверцята, то побачила у салоні маленький пакунок  – на задньому сидінні, там, де зазвичай сидить мій син. «Все-все, їдь, від «зайчика», – все, що я почула. І знову у мене не вистачило слів аби подякувати. І далі весь січень був емоційним. Цей пакунок і розповідь лише відкрили той шквал сліз та емоцій у дев’ять балів, як під час шторму на морі.

 

Читайте також: Під підозрою

 

Подруга написала: «Ми приїдемо на початку січня, можемо зустрітися, коли тобі зручно?» І тут виявилося, що я звикла жити у зручному для мере вимірі, а ця зустріч знову стала на розрив. Ми знайомі 38 років із нею. З того часу, коли вона народилася через стіну хрущовки. Тонкі стіни між квартирами не приховували нічого, і її бабуся казала іноді моїм батькам: «У вас хоч колись сваряться? Ми чуємо лише сміх». Спочатку вони жили усі разом у цій маленькій трикімнатній квартирі – бабуся з дідусем та родина її батьків із двома дітьми. Ми ходили в одну школу та дуже товаришували. Через стіну було чути, як вони вмикають світло в коридорі, як ходять по квартирі, а вони чули те саме про нас. Санки, канікули, дівочі розмови, книги, мрії, дні народження – багато чого було на двох тоді. Потім її батьки отримали квартиру та з’їхали, але вона дуже часто приїздила – провідувати, а потім і допомагати своїм бабусі із дідусем. Тобто ми бачилася постійно, а іноді я навідувалася до неї. Принаймні відстань ніколи не заважала нам у спілкуванні. Ми знову обмінювалися книгами, таємницями, сподіваннями. Я думаю зараз, крім спільного у нас багато чого було різним – темперамент, освіта, погляди батьків.

 

Читайте також: Заборонена Україна

 

Після літа 2014-го вона із дітьми повернулася у місто. Як і багато хто вона перебувала те літо у безпечному вимірі. В неї була вже власна родина, власна квартира та свій впевнений погляд на життя. Моя подруга завжди була дуже терпляча, то її терпіння вистачило на рік – вона ще сподівалася на покращення життя у місті та так званій «республіці». Весь рік вона розмовляла із чоловіком, готуючи його до виїзду, про який він спочатку і чути не хотів. До війни у них було все дуже непогано – свій бізнес, нова автівка, плани. Її чоловік не хотів і не міг повірити в те, що весь цей хаос на тривалий час. Навіть те, що він бачив – розграбоване обладнання, вікна без скла на його виробництві, відсутність замовлень та світла його не переконували. І моя подруга почала свої тривалі щоденні й щоночні розмови… Через рік він вивіз дружину та дітей з міста. Спочатку поїхав сам у найближче російське місто – зняв там житло, а потім перевіз усіх. У їх машині тоді були всі їх речі, навіть ялинкові іграшки. Вони починали нове життя. Аби отримати громадянство пішло майже два роки. Декілька робіт, близько десяти винайнятих квартир… Автівку довелося продали. З грошима було дуже важко, з роботою теж. Все, що вони знаходили, оплачувалося дуже низько, а ставилися до них як до новачків у армії – виконувати треба було усе.

 

Читайте також: Навіщо їм це

 

Але ж вони наполегливо йшли до своєї мети. Зараз мета нова – власне житло. Я знала про усі ці плани, ми листувалися. І ось вона приїздить. У мене була потаємна мрія, що вона побачить місто, свою квартиру та не захоче повертатися… Все виявилося навпаки. Власна квартира не викликала ностальгії – вона було дуже брудною та зовсім не затишною, по ній було безліч боргів, а місто здалося моїй подрузі дуже тісним та майже порожнім. Все, що я казала їй, вона бачила навпаки. Вона не відчула ностальгії або жалю. І цього разу вона їхала ще з більшою впевненістю, що все робить правильно. Мій приклад не переконав її у тому, що життя продовжується, триває, що воно взагалі не скінчилося. Іноді я прагну довести їй (чи собі), що у нас можна багато чого. Моя подруга погоджується – так, наш цирк кращий, ніж їх, а вистави у філармонії майже бездоганні… Але ж її нове життя дає їй змогу планувати, мандрувати, спати спокійно. Їй цікаво усе, що відбувається із ними. А я не бачу нічого цікавого у тому, що вона розказує мені – винаймати квартиру, їздити у гості до власної квартири, працювати більше за інших аби довести роботодавцю, що він не помилився, винаймаючи їх… І бути вже гостем у власному місті, громадянином іншої держави із власністю та минулим у спадок на рідній землі.

 

Читайте також: Територія «чесності» 

 

Ми розставалися так, як робили безліч разів – якісь жарти, обійми. А потім вона сказала, що не знає, коли знову приїде – це дуже дорого, важко, не варто того аби так проводити дитячі канікули. Краще зібрати грошей та поїхати кудись відпочити. Матір із нею, багато хто з їх великої родини теж обрав життя в Росії. То провідувати зачинену квартиру дуже великий клопіт. Поверталися вони важко, приватним перевізником, в якого були проблеми із машиною. Дуже довго стояли на границі. Я встигла ще спитати, а чи бачить її чоловік все так райдужно як вона. І виявилося, що ні. Він мовчить. Вже звично мовчить, бо дуже важко розібратися у тому, що зараз краще. Окрім спогадів він зачинив у Луганську власний бізнес, досвід, минуле, друзів. Звичайно ж, можна завжди повернутися сюди. Але вони вже громадяни іншої держави із планами, новими обріями…

 

А мій січень був як прогулянка над прірвою. Я ніби є, жива, але для друзів такий саме привід з минулого, як тіні, які щезають опівдні. Мене теж зачинили разом із спогадами дитинства десь дуже далеко у свідомості, в якій живуть згадки про санки, книжки, дівочі мрії, тонку стінку хрущовки, через яку ми провели усе наше дитинство.