Зазвичай згадується те, що робить наше життя щасливим: батьківський дім, школа, місця перших побачень тощо. Я йшла сьогодні вулицями й під впливом чи то грязюки, чи то погоди не відчула тих теплих ноток ностальгії та гордості за місто, які були завжди. У східній частині Луганська закритий McDonald’s. Він був першим передвісником війни: у травні 2014 року на вході до закладу з’явився лист, що коли розсадник капіталізму не припинить свою роботу, його підірвуть. Власники не стали ризикувати й закрили його відразу ж. Відтоді McDonald’s не працює. Улітку було видно, що його охороняли, двері відчиняли на провітрювання. А в грудні 2015-го в кафе несподівано почався чи то ремонт, чи то прибирання, але всі перехожі озиралися: невже відкриють? Виявилося, що кафе перекупили росіяни. Точніше, москвич. Він планував відкрити там бургерію, у Росії в нього їх ціла мережа. Навіть набрали персонал і найняли клінінгову компанію, щоб прибрала там (виявляється, є така послуга в Луганську). Але щось не склалося: проект заморожений, хоча всіляка підтримка місцевої «влади» йому була гарантована. Я не скажу, що це був заклад правильного харчування, але й шкода від нього була доволі відносна. Вдале розміщення біля університету забезпечувало величезний потік відвідувачів. Неподалік кінотеатр «Мир», цілодобовий супермаркет «Абсолют», а там людно до самого ранку за будь-якої погоди… Словом, хороше було кафе: завжди шумне, гамірне, але чисте і якесь атмосферне: проходиш повз нього за будь-якої погоди й мимоволі усміхаєшся. Дітей туди возили з області як на екскурсію, а іноземці харчувалися тут як у бюджетній їдальні. І в кожного, напевно, із цим закладом були пов’язані свої теплі спогади. За майже два роки в тому замороженому стані кафе якось осунулося: обсипалася плитка фундаменту, поросли травою колись доглянуті клумби, засмічений літній майданчик…
Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»
Словом, якщо раніше кафе було обличчям вишу, то тепер воно цілком відповідає всьому тому, що відбувається в місті: форми лишилися, а змісту вже немає. За рогом у «стекляшці» фотосалон «Фуджифільм». У мене, хоч я й не фотограф, із ним пов’язано безліч світлих сторінок. І фото в паспорт у 25 років, і фото на візу, і пачки моїх любительських світлин… Хороший персонал, хороші історії. Там зовсім поряд у серпні 2014-го ліг снаряд. Були загиблі. Відновлювати фотосалон не стали — ось такий пам’ятник безгосподарності й запустінню, як і McDonald’s. Звісно, ці картинки вибитих вікон і дверей настрою не поліпшують…
Кафе «Інтер» на другому поверсі «стекляшки» завжди було студентським: там студенти вишу навпроти всі свята відзначали. Пили, гуляли, фотографувалися. Це ж той вік, коли для щастя потрібна компанія, а вимоги до їжі та антуражу з’являться набагато пізніше. Сумніваюся, що, отримуючи стипендію 1445 руб., місцеве студентство ходить у кафе.
Усе, що відбувається зараз, ситуацію лише погіршує: зростання вартості проїзду, загальне чергове підвищення цін і якісь зовсім розмиті перспективи. Якщо до подорожчання проїзду хоча б пенсіонери-пільговики казали: «Ну нічого, треба почекати», то тепер навіть вони знітилися перед прилавками з вкотре переклеєними цінниками. Продавці їх вже навіть не переписують: виправляють ціну маркером на старих або приліплюють зверху новий цінник. Супермаркети взагалі як швейна машинка Singer: ніби і хороша, і дорога, але нікому в принципі не потрібна. Великі, але вимирають, як мамонти. Персонал намагається щось зробити, щоб виправити ситуацію, але якщо ви зневірені, туди зараз краще не ходити. Базар ще куди не йшло: справляє враження бодай якогось руху хоча б у першій половині дня, а ось супермаркети… Їх нічим заповнювати. Спочатку стелажі зсували, лишаючи якомога менше місця в торговельному залі. Менше полиць, а здається, що товару багато. Одним видом крупи заповнювали всі полиці — нібито всього вдосталь. А ще плівка, якою з майстерністю декораторів відсікали частини залу й тушили вгорі світло.
Читайте також: Віртуальна залізна завіса
Мені сумно, я не можу адаптуватися до реалій нового життя, у якому ми легко, ніби на машині часу, повернулися в забуті дев’яності. Ходимо й хвалимося: я томат бачила на десятку дешевше, а я сама хліб печу — дуже економно… Труси й торти вкупі продають на базарних ятках. Як колись. Тільки тоді це смішило, а тепер ні. А ще в місті немає пошти. І я хоч як намагаюся, але не можу прийняти цей атрибут часу. Якщо ми в тюрмі, то з неї можна писати. А ми пишемо зараз самі собі: місцева пошта доставляє кореспонденцію тільки в межах «ЛНР». Як і місцеві банки: ніби вони є, але явно працюють не для людей, а проти них. У нас немає банкоматів, немає кредитів, немає інтернет-магазинів і не працюють перевізники. Зрозуміло, що в тому місці, куди ми рухаємося, і не повинно бути всіх цих благ капіталістичного життя.