Центр ім. В’ячеслава Липинського за підтримки Тижня провів у книгарні «Є» публічний диспут на тему «ХІХ століття: колізії українського та російського».
На тлі бурхливих і кривавих століть нашої історії – XVII чи ХХ – вік ХІХ виглядає сумирним та дещо нуднуватим. Проте вагомість цього століття у долі українства – непересічна, оскільки саме у його уявній «тиші» виник наш національний рух. Те, що ми маємо у вигляді незалежної України, з усіма її здобутками та негараздами – це реалізація проекту, сформульованого саме у ХІХ ст., навіть із самою назвою: «Україна».
Запрошеним на диспут експертам вдалося як зацікавити аудиторію своїми оцінками, так і зачепити її уяву кількома дражливими парадоксами епохи. Як не здивуватися думці, що умови життя та кар’єри тодішніх просунутих українців були надто сприятливі, щоб займатися завідомо програшною українською національною справою?
Російська імперія, традиційно сприйнята нами як колонізатор, репресивний тягар, який тиснув на «кращих людей доби», нічим не обмежувала лояльних підданих: козацька старшина вже стала малоросійським дворянством, інтелігенція енергійно йшла на державну службу; стиха лаючись на заборони українського слова, вона не без ентузіазму брала участь у нав’язливій русифікації так само підкореної Польщі… Згадується з того ж століття: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Але ж чому, зрештою, наша історія пішла іншим шляхом? Історик Ігор Гирич, який озвучив тезу про «програшний варіант», вказав на роль кількох визначних особистостей, які у кабінетах сформулювали українську ідею, відмовилися від вочевидь автентичної назви «Русь» на користь регіонально-наддніпрянської «Україна», досягли у цьому згоди з русинами-галичанами та видали «на гора» ідейний продукт, який можна було кинути в маси, – і це згодом спрацювало.
Філолог Володимир Панченко наголосив на нездоланній магнетичній силі «української стихії» багатомільйонного селянства, яке не втрачало своєї етнічної окремішності від росіян. Скептичніша Валентина Шандра зазначила роль нової агресивної русифікаційної політики часів Миколи ІІ, яка змусила багатьох зробити той вибір, який раніше не усвідомлювався.
І усі експерти погодилися, що якби не перша світова війна, що відверто відкрила світові «глиняні ноги» Російської імперії, українські діячі не змогли б навіть уявити близького здійснення своїх мрій.
Щоправда внаслідок цього вони виявилися неготовими до тієї важкої місії, яка впала на них у 1917 році, – так само, як це трапилося з їхніми нащадками після 1991 року…