Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
Я не пам’ятаю, який сьогодні день. Ніби вчора був понеділок, а сьогодні кажуть, що вже четвер. Третя ранку. Сідаємо в МТЛБ, а хто не вліз – сідає зверху. Сьогодні мороз. Це добре. Краще, ніж болото, яке було попередні кілька днів. Радянські машини піхоти не пристосовані навіть для мінімального комфорту: сидіння металеві, навіть жодної дощечки чи якогось паралону не додумалися покласти. Дупа примерзає до заліза. Побратим бере сухпай з купи, насипаної посередині, і кладе собі під зад. Наслідую його приклад. Так трохи краще. Рушаємо. Тарахкотіння мотору майже не відрізняється від тріскотні з кулемета. Поки машина в русі, не зрозуміло, чи йде бій, чи ні. Взагалі нічого не зрозуміло.
«Програні в карти». Саме так називають себе водії-механіки бойових машин. Вони придані до нашої стрілецької роти разом із технікою. Ми теж «програні в карти», адже придані до танкового батальйону. Тепер у нас удвічі більше командирів, а відповідно і більше звітів. Саме нами тепер затикають дірки на лінії фронту, на найважчих відрізках.
«Мотолига» зупиняється. Приїхали. Вискакуємо з машини, далі йдемо пішки попід деревами. Навколо все сіре. Спалахи від вибухів освітлюють дорогу. На узбіччі скелети спалених машин, деформовані вибуховими хвилями. Воронки від вибухів, дерева посічені кулями і осколками. Кулі – це те, що відрізняє війну на Донбасі від тієї, що була на Півдні. Багато куль. Багато контактних боїв. Тут піхота не тільки ховається в укриттях, а постійно відстрілюється. Не тільки оборона, а й контрнаступ. Не тільки танки, а й авіанальоти. Це вже не війна артилерії. Це війна всього, що є у нас, з усім, що є у ворога.
Команда розосередитись. Всі залягли між деревами. Чекаємо. Продовжуємо рух по інший бік посадки. Постріли. Вибухи. Ми продовжуємо рух. Переді мною розривається АГС. На щастя, не влучили. Доходимо до потрібного місця і ховаємось в бліндажі. Цигарковий дим виїдає очі. Блякле світло ліхтаря. Вздовж стіни сидять втомлені вояки. Ми їх змінюємо. Нас ділять на групи і ставлять задачі. Під прикриттям вогню ми займаємо свої позиції в окопах, міняємо тих, хто вже засидівся.
Ворог попереду, за сто метрів від нас. З обох боків окопи побратимів. Наш сектор обстрілу – територія кладовища між двома бетонними будівлями. З даху однієї з них працює снайпер. Краще не висовуватись.
Ми гріємо чай. Сталкер дістав снікерс. Свіже морозне повітря розпалює апетит. На кладовищі піднялось кілька силуетів, неначе зомбі з могил. Хоча по суті так і є. З боку заграв наш кулемет. Сусідні позиції підтримали. Ми теж взялися за зброю. Чай довелося відкласти: попереду спроба штурму наших позицій. Після наших кулеметних і автоматних черг ворожа група впала на землю, притиснена вогнем. У бік бетонної будівлі, на якій засів снайпер, полетіли гранати з РПГ-7. Десь за посадкою по ворожих позиціях запрацював 120-й міномет.
Читайте також: Посттравматичний синдром: прихована загроза
Постріл, постріл, постріл. Я не бачу, наскільки результативною є моя стрільба і не знаю, чому падає ворог. Можливо, його вразила куля побратима чи осколки від міни, а може він просто притиснувся до землі і чекає перерви між пострілами. Та мені взагалі байдуже.
Постріл, постріл, порожньо. Дивно, коли це я встиг спорожнити магазин? Міняю на повний. Помічаю, що кулі в магазині ще є. Пересмикую затвор, з патронника вилітає патрон. Щось не так. Пізніше розберемося.
Постріл, постріл, постріл. Кулі закінчуюються ще швидше. Знімаю магазин, він знову не порожній. Таки не здалося. Мій калаш клинить. Знімаю кришку, перевіряю механізм, нашвидкоруч протираю його. Збираю. Проблема не зникає. Зрештою, автомат починає працювати як «мосінка», стріляючи тільки після пересмикування затвора.
– Друже Перун, що там у тебе? Навіщо ти це робиш? – Сталкер відволікся від стрільби.
– Клинить! Не досилає патрон в патронник!
– Дай гляну! – Сталкер спробував з нього постріляти, потім подивився його нутрощі, висновок був невтішний, – Друже, та йому пі**а! З таким калашматом на позиції від тебе жодної користі. Йди в бліндаж, спробуй його почистити, а краще просто замінити.
Перестрілка стихла. Почалася відповідь мінометів орків. Ми пригинаємося в окопі. Вибух, ще один, ще один. Окупанти обстрілюють бліндажі.
Гучний вибух. В небо піднімається стовп плавленої землі, метрів на 30, як багатоповерхівка. Орки влучили в один із бліндажів. Грудки талого ґрунту падають нам на голови. І в чай.
– Не хвилюйся, Перун, там нікого не було. Його роз’ї**ли ще вчора. Зараз закінчиться обстріл і біжи.
Читайте також: Зуміти виграти війну й не програти після неї
Тиша. Перебігаю у вцілілий бліндаж. Всередині напхано, як у рукавичці. Збірна з абсолютно різних підрозділів, різні командири одночасно намагаються роздати задачі. Запах тютюнового диму, тушківки, землі, поту і брудних шкарпеток. Знайшов вільне місце біля окопної свічки, розібрав автомат і ще раз його перечистив, хоча сумніваюся, що допоможе. Він був чистим, коли почав клинити.
– 14-та рота! Є хтось із 14-тої роти? Ми прийшли вас міняти! Де командир? Не можу з ним зв’язатися!
На вході стояв зам по бою N-го батальйону, на підкріплення якого нас сюди і закинули.
Назад ми їхали на БМД. У ній значно менше місця, ніж у МТЛБ, проте вони комфортніші.
Наше завдання було успішно виконане, УДА у взаємодії з іншими підрозділами зупинили наступ ворога на цій ділянці фронту. Сьогодні у нас лише троє трьохсотих, не важких. Відпочинемо, помиємось, і знову кудись відправлять. Кому нас програють в карти наступного разу – ще не відомо. Ніколи не відомо.
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна обрати ТУТ