Профанація слова

Переможець конкурсу рукописів «Коронація слова». Володар гран-прі Всеукраїнського книжкового рейтингу «Книж­­ка року». Фіналіст «Книжки року Бі-Бі-Сі». Лауреат І премії літературного конкурсу «Смолоскип»… Як багато потенційних читачів сучасної україномовної літератури знають про існування цих або ще менш розкручених книжкових нагород, премій та відзнак? І чи багато з тих, хто знає, довіряють їм або роблять свій вибір, керуючись відповідним написом на обкладинці?

 

Ці запитання не звучали б так риторично, якби йшлося про авторитетну західну нагороду, приміром, Гонкурівську або Букерівську, не кажучи про Нобелівську премію з літератури. Будь-яка з них забезпечує світовий розголос автору, а книжкам – мільйонні наклади і високі рейтинги продажу. Хоча й суто національні відзнаки, як-от найближчі до нас польська «Ніке» чи російський «Малий Букер», також можуть стати своєрідним знаком якості, приваблюючи не лише свого «хатнього» читача, а й іноземні видавництва.

 

 

Проте маємо враховувати найважливіше – можливості книжкового ринку. Щодо сучасної української літератури саме поняття «популярність» видається не зовсім адекватним: для багатьох нинішніх авторів і п’ять тисяч накладу будуть великим щастям. Тому навіть за найоптимістичніших прогнозів очевидно, що йдеться про розголос у колах людей, кількість яких вимірюється не мільйонами, а таки тисячами.

Зрештою, читач сучасної україномовної літератури у загальнодержавному масштабі не є масовим. І річ, напевно, не лише у відсутності звички чи бажання читати українською. Не слід забувати про наслідки «травматичного» шкільного досвіду, який багатьом відбив бажання брати щось україномовне до рук. Також вагомим чинником є банальна відсутність цієї сучасної літератури поза межами найбільших міст, зумовлена як малими накладами видань, так і недостатньою розкруткою, нефункціональною сис­­темою книгорозповсюдження, що, своєю чергою, спричинено браком належної державної книжкової підтримки.

 

Тому потреба в адекватному моніторингу книжкового ринку, ви­окремленні найцікавіших видань і їх подальшому просуванні є доконечною. Адже лише грамотна реклама й відповідний суспільний розголос здатні зробити українську книжку подією в ширшому середовищі – середовищі потенційних читачів україномовної літератури.

 

І якщо оперативний аналіз поточного літературного процесу є завданням критики, то визначати «найцікавіше» або ж «найпопулярніше» покликані конкурси та рейтинги.

 

 

 

 

 

Насправді найоб’єктивнішим – аргументованим цифрами, а не людськими оцінками – критерієм успішності книжки є показники продажу. Та ­достатньо поглянути на інтернет-рейтинги (списки бестселерів газети New York Tіmes чи великих інтернет-книгарень Аmazon або ж Оzon.ru), щоб  побачити, що перші місця і в Америці, і в Британії та Росії майже всуціль посідає розважальна література: детективи, трилери, романтичні історії, книжкові версії кіноблокбастерів.

 

Цей показник відображає лише один аспект книжкового ринку – комерційний успіх. І про жодну мистецьку вартість чи навіть актуальність книжки тут не йдеться. Ігнорувати його так само нерозумно, як і вдавати, що масової культури не існує взагалі. Водночас потрібен він радше як констатація факту (особливо актуальні такі рейтинги для видавництв та книгарень, які намагаються спрогнозувати свій подальший успіх), а не як керівництво до дії покупцеві.

 

Власні переліки найпопулярніших книжок нині вивішують в інтернеті й найбільші українські книгарні. Часом інформацію про свої успіхи подають і видавництва, особливо коли йдеться про найпопулярніші пункти продажу. Утім, усі ці рейтинги в Україні дуже оказіональні. Вони є результатами аналізу доволі вузьких книжкових ніш, за якими важко судити про загальні тенденції.

 

Жодного ж доступного та оперативного списку не лише лідерів продажу, а й навіть самих видань поки що немає. Не кажучи про такі світові аналоги, як загальна ком­п’ю­­те­ри­зована система Nielsen BookScan, що з 2001 року функціонує в семи країнах світу. Поновлювані щотижня резу­­льтати дають змогу побачити показники загального продажу кожної книжки, а коли той самий роман виходить у багатьох видавництвах (особливо це стосується численних перевидань класики) – і показник успіху окремого видання, і загальну кількість проданих книжок.

 

За свідченнями представників компанії, вони мають доступ до інформації про 70% проданих книжок. Система вже довела свою успішність, і до результатів її рейтингів активно апелюють.

 

 

Коли ж ідеться не про комерційний успіх, а про тонші матерії – оцінювання самої літератури, уникнути суб’єктивності в принципі неможливо. Адже будь-який експерт є людиною, яка має свій читацький досвід, власний горизонт сподівань і приватні смаки.

 

Тому єдиною відносною гарантією можуть бути лише імідж конкурсу, сформований сукупністю дуже різних, більш або менш професійних читацьких реакцій, та перевірка часом. Недарма найбільшу увагу у світі приділяють преміям з багаторічним стажем.

 

До речі, грошова винагорода не завжди є головним аргументом. Показовою в цьому плані є символічна сума у десять євро, яку отримує лауреат Гонкурівської премії (що не заважає їй бути однією з найавторитетніших національних літературних премій у світі). Для англомовного ж автора з Об’єднаного Королівства, Ірландії чи Зімбабве престижно з’явитися навіть у так званому довгому списку (longlist) дванадцяти або тринадцяти претендентів на Букерівську нагороду. Дарма що головну премію – £50 тис. фунтів стерлінгів – отримає лише одна з цих книжок.

 

Для створення ж відповідного іміджу конкурсу важливі дві умови. По-перше, оцінка експертів буде досить авторитетною й відносно незаангажованою, а умови відбору – прозорими, по-друге, результат матиме розголос.

 

Про дотримання другої умови на українських теренах говори­­ти доволі складно. Виняток становить хіба що «Коронація слова», яка завдяки стійкій «шоколадно-реклам­ній» розкрутці відома значно ширше.

 

Наприклад, «Книжка року Бі-Бі-Сі» має резонанс у літературних колах. Так само «Найкраща книга Форуму видавців», яку визначають кожного вересня у Львові, обирає переможців з-поміж новинок, запропонованих до розгляду видавцями. Такий принцип відбору має свої недоліки, адже деякі видавництва, як-от київські «Критика» та «Либідь», відмовляються від участі, а відтак частина друкованої продукції (до того ж не найгірша) опиняється поза увагою експертів.

 

Натомість «Коронація слова» – конкурс рукописів, головною нагородою в якому є можливість для автора-переможця видати свій роман окремою книжкою, а пізніше скори­статися безплатним піаром. За таким принципом функціонує, до речі, й літературний конкурс видавництва «Смолоскип», що займає, втім, зовсім іншу нішу – молодої літератури (оцінюються україномовні рукописи авторів віком від 16 до 30 років). 

 

Цікаво, що, попри принципову відмінність «Коронації» та «Бі-Бі-Сі», обидва конкурси, здається, стають усе ближчими за своїми літературними вподобаннями. Про це свідчить і дублювання деяких знакових прізвищ у них. Приміром, Люко Дашвар чи Лариса Денисенко, які ввійшли 2008-го до п’ятірки фіналістів «Бі-Бі-Сі».

 

Та якщо «Коронація» від початку була зорієнтована на жанрову або, як написано на офіційному сайті, «гостросюжетну, цікаву та захоплюючу» літературу, то «Книжка року Бі-Бі-Сі» останнім часом відчутно змінила свої смаки у бік розважальності: порівняємо хоча б головних переможців останніх літ – від Юрія Винничука (2005 р.) та Сергія Жадана (2006 р.) до Люко Дашвар (2008 р.).

 

Такі зміни стануть зрозумілішими, якщо зважити, що торік принципово змінився якісний склад журі. Якщо раніше експертами в конкурсі були літературознавці, критики, письменники або дотичні до книжкової сфери особи, то 2008-го переможців обирали актор Богдан Бенюк, співачка Марічка Бурмака, журналіст Андрій Куликов, журналістка і депутат Ольга Герасим’юк (не враховуючи Світлану Пиркало як незмінного представника «Бі-Бі-Сі»).

 

 

Жодним чином не хочу заперечити право цих поважних і шанованих в Україні людей долучатися до конкурсів і давати власну оцінку книжкам. Навіть більше: думаю, що номінація на кшталт «Улюблена книжка року Богдана Бенюка» чи конкурс із трохи зміненою назвою, скажімо, «Книжка Бі-Бі-Сі: вибір відомих людей» міг би стати справді вдалим піар-ходом. У таких випадках завжди спрацьовує харизма особистості; тим більше що смаки «нефахових» експертів мають більше шансів збігтися зі смаками пересічних читачів. 

 

Така практика вже вельми поширена у світі, де на різноманітних літературних сайтах можна переглянути приватні книжкові рейтинги не лише критиків і книжкових оглядачів, а й письменників чи інших знаних особистостей. Віднедавна й книжковий сайт «Буквоїд» (www.bukvoid.com.ua) частково переніс цю практику на український інтернет-ґрунт: тут на запитання пор­­талу «Що читати?» відповідають десятки людей (від видавців до співаків).

 

Можна пригадати й досвід Букерівської премії, де заради більшої об’єктивності рішень одним із п’яти експертів запрошують відому особу, не обов’язково пов’язану з книжковою сферою.

 

Водночас свідома орієнтація «Бі-Бі-Сі» на нефаховість оцінювання (особливо виразну на тлі поперед­­ніх складів експертних рад) не до кінця зрозуміла. Адже конкурс із голосним словосполученням у назві «книжка року» претендує, як здається, на щось більше.

 

2008-го з’явився також «Літакцент року» – річний рейтинг від однойменного літературно-критичного сайта. Вже зараз очевидно, що рейтинг намагається зайняти найбільш властиву для літературної критики нішу, визначаючи переможців у двох головних категоріях: художня література (2008-го тут перемогла поетична збірка «Ярмінок» Петра Мідянки) та гуманітаристика, а з цього року – літературознавство (нове дослідження Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: прочитання»). Й нарешті третя відзнака – «Золота булька» – дісталася торік роману Ірени Карпи «Добло і зло». Цілком сподівано саме ця нагорода – як найекстравагантніша – найбільше зацікавила мас-медіа й викликала найгостріші суперечки в літературних колах. Власне, «Буль­­ка» особлива й тим, що є єдиною «негативною» літературною відзнакою в українському контексті. Хоча йдеться, власне, не про найгіршу книжку року, а радше таку, що, на думку експертів, зробила «багато шуму з нічого». 

 

І нарешті, Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» (засновником і постійним президентом якої є Костянтин Родик, а одним з організаторів – директор Центру рейтингових досліджень «Еліт-Профі» Галина Родіна). Попри щоразу менший розмах урочистих церемоній, «Книжка року» всі десять років свого існування залишається наймасштабнішим заходом у цій сфері. Лише 2008-го 87 експертів оцінювали понад 2 тис. книжок у семи головних номінаціях та численних підномінаціях.

 

Така специфікація і визначення по кілька переможців у кожній із категорій є, з одного боку, відчутною перевагою рейтингу. Остаточні ж короткі списки можуть слугувати своєрідним видавничим путівником, адже туди так чи інакше потрапляють більшість вартих уваги україномовних книжок, що з’явилися впродовж року.

 

Натомість застереження викликають інші два моменти. По-перше, загальна кількість експертів. Їх, якщо подумати, більш ніж достатньо і в кожній з номінацій – від 15 до 20 (для порівняння: до складу всієї Гонкурівської академії входять лише десять літераторів). Рішення ж про остаточного переможця – володаря гран-прі – у «Книжці року» приймають усі експерти (у 2008-му їх було майже дев’яносто), віддаючи свій голос за одну з десяти книжок, що набрали найбільшу кількість балів під час остаточного голосування.

 

Вочевидь, у такий спосіб організатори праг­нуть забезпечити більшу об’єктивність кінцевого результату. Та, думаю, математика не завжди здатна захистити від суб’єктивності. Що масовішим і безособовішим є вибір, то меншу відповідальність несе кожен з експертів за свій голос і більше шансів того, що остаточний результат виявиться випадковим, власне, не фаховим, а середньостатистичним.

 

Друге застереження стосується власне принципу оцінювання книжок. Експерти мають розглядати книжку «синкретично», тобто «в неподільності» дуже різних параметрів: від «якості тексту» до «художньо-технічного рівня» видання, якості «редактури» і нарешті «актуальності появи цього твору».

 

Показовим видається рішення присудити гран-прі-2008 двотомнику вибраних творів Юрія Шевельова (видавництво «КМ Академія»). Адже насправді йдеться не про автора, а таки про книжку. І об’єктивна ситуація така, що другий том «Вибраних творів» є лише передруком виданих у 1990-ті літературознавчих праць науковця. Це тим прикріше, що деякі знакові тексти Шереха-Шевельова (як-от критична стаття про «Таврію» Олеся Гончара) досі доступні українським читачам лише в журнальному варіанті. Хоча останнє зауваження стосується вже не експертів, а радше упорядника тому.

 

Інша річ, що бажанням віддати шану автору експерти зробили ведмежу послугу самому рейтингу. Тим більше що одним із критеріїв оцінювання видання, нехай і останнім у переліку, заявлено «актуа­льність появи на книжковому ринку».

 

 

Будь-які літературні та книжкові конкурси або рейтинги мають оцінювати насамперед текст, його якість і актуальність. Адже саме він, а зовсім не обкладинка чи щось інше, становить сутність книж­­ки. Хіба «Фауст» втрачає свою цінність, якщо його надрукувати дрібним шриф­­том на поганому папері й видати в кишеньковому форматі? Або ж навпаки: невже ця цінність автоматично зростає, якщо видання з’явилося до чергового посмертного ювілею Ґете?

 

Зрештою, непрофесійні підходи у рейтингуванні українських книжок дискредитують нашу літературу і призводять до консервації її провінційності.