Проектуючи Україну мрій

«Скрипка – людина майбутнього, а не минулого», – мож­­на було почути піс­­ля влаштованих ним акцій. У цьому весь Скрипка: за що б не брався, від рок-музики до популяризації автентики, або ж узагалі до повернення традиції між­­­воєнного кабаре зі справжнім українським шансоном (!), усе в нього виходить. Але в політику Олег Скрипка не піде ніколи.

Перед тим як прийшла нова влада, в мене ось-ось мало реалізуватися дуже багато проектів, ідей: фестиваль героїчної пісні, проект українського романсу. Зараз усе змінилося й треба починати заново. Шукати винних – шлях неефективний. Це дуже легко: знайти винного, на нього злити всю провину й заспокоїтись. А назвати причини, звіс­­но, треба. Зрозуміло, що люди харизматичні, патетичні чи романтичні відірвані від реальності. Ми думали, відразу на своїй землі побудуємо рай, – справді хотілося. Але якщо на цій землі демократії не було після Богдана Хмельницького, то ситуація раптом не зміниться, й ті самі демократичні сили, чи політики, чи та ж творча духовна еліта не з’являться самі собою. Звісно, в країні є люди, які себе позиціонують як еліта, які мають певний потенціал, мають якусь вагу в суспільстві. Проте набрати достатньої ваги – це наразі нереально. Те що ми пройшли такий великий шлях за п’ять років, це й так дуже швидко, ми збудували громадську думку, громадянське су­­спільство. Студенти вихо­­дять проти Табачника, страйкують, започатковано різ­­­­­ні соціальні рухи тощо. Ці речі вражають. Якщо ми згадаємо свої бесіди на кухнях років п’ять-десять тому, це ж був повний наїв. Нині в нас дорослий аналіз ситуації – спокійний і зрілий. А пошуки винних – це і є той наїв.

Українці зараз зневірені й нагадують того хлопчика з казки, якого лякали вовком. Оскільки вовк не приходив, хлопчик перестав у нього вірити. Ось тут вовк таки з’явився та й з’їв малого. Результат виборів показав, що музичні тури на підтримку кандидата майже не виконують своєї місії. Тому в тур за Тимошенко ми не їздили, я запропонував підтримати мої мистецькі акції. Сказав: ви можете спрямувати передвиборчу кампанію на вирішення культурних проблем. Мені дали карт-бланш на два проекти: етно-диско й фестиваль «Рок-Січ», і я їх реалізував. Прямою пропагандою на кшталт відеороликів я не займався.

Культуртрегер, менеджер, музикант і просто патріот – таким знаємо Олега Скрипку сьогодні. Про факт, що завдяки його пісням росіяни в Москві зацікавляться українською мовою, він і сам, вочевидь, на початку творчого шля­­ху не міг і уявити. Натомість єдине, що в Скрипці було завжди, – це принцип «починай із себе».

Коли говорити про громадянську позицію, то її я відчуваю не більше й не менше, ніж будь-який громадянин України. Просто в мене, певно, більше можливостей. Був я на радіо – гарне радіо, ведучі в ефірі говорять і українською, і російською. Дзвінки від слухачів теж українською і російською. Поза ефіром запитують: а чому ви постійно українською відповідаєте? Кажу: оскільки є проблема української мови, тож я вважаю, її треба підтримати. Може, колись українська мова зникне взагалі, так само як зникнуть багато інших мов. Але майбутнє суспільство абсорбує всі культури, які існували колись на землі. Наше завдання, щоб у тій майбутній цивілізації була частинка України, бо ми самобутні, нам є що дати. Треба боротися за те, аби в це майбутнє нашу спадщину переправити. Шко­­­да, якщо наші далекі нащадки не чутимуть цих пісень, цієї мови, цих віршів. Саме для цього зберігають рідкісних пташок, і хоч від них нібито немає користі, ми піклуємося, вкладаємо гроші, записуємо їх до Червоної книги. А те що кожного місяця зникають дві мови на землі, це всім байдуже.

На наших очах зникає українська нація, і це факт. У цьому винні не те що «кляті москалі», а в цілому глобалізація, цивілізація, телебачення, радіо. Є в мене друзі-бретонці. Живе останнє покоління людей, їм уже за 70 років, яке розмовляє бретонською мовою. Молодь – ні. Писемності немає, літератури немає, телебачення немає. Жевріє поки що бретонська пісня, і їй лишилося років 50, потім – кінець. Винна держава? І так, і ні. Держава – інституція, яка має свої завдання, а ми – свої. Створення громадянського суспільства й відповідальність кожного – це як вимір дорослості.

Поки кожен не візьме на себе якийсь маленький, але тягар відповідальності, нічого не вийде. В під’їзді зламаний замок, я пішов у ЖЕК, заплатив гроші, замок полагодили. Зараз живу в приватному секторі, біля себе прибираю, не чекаю, поки держава прибере. Поговорив із сусідами, й вони почали прибирати, в результаті вуличка чиста. У влади ж мож­­на просити допомоги, але варто теж діяти самостійно. Концентрувати зусилля на то­­му, що є ефективнішим. Чим я конкретно зараз займаюся? Був у нового міністра культури Михайла Кулиняка, подав йому листа щодо проведення «Країни мрій». Запросив на свій концерт. Лист був і в поперед­­нього міністра, Василя Вовкуна. В той самий час шукаємо спонсорів – на один день уже знайшли, сподіваюся, знайдемо й на більше.

Олег Скрипка – це український культурний інститут на двох ногах. Таке враження незмінно з’яв­­ляється, коли чуєш про вечорниці то в Москві, то в Осло, Парижі, Альпах. Причому відсутність (чи не­­достатня присутність) справжніх осередків промоції нашої культури за кордоном його не засмучує: нарікає хіба на черепашачу повільність ухвалення рішень українських дипло­­матів та нехтування тими можливостями, які лежать на поверхні.

Зрушити справу можуть якісь божевільні ідеї, мистецькі й творчі поштовхи. Ви дивились «Алісу в Країні чудес»? Головна ідея цього фільму така: лише романтики спроможні щось зробити. Це як полеміка між консерватизмом і авангардизмом: авангард відір­ваний від реальності, але тіль­­ки він може дати енергію чи інформацію для роздумів для тієї ж консервативної сили, яка це може використати, приміром, заробити на цьому гроші. Українська діаспора – непочатий край роботи. Вона справді має серйозний ресурс, але не довіряє тепер ані українській державі, ані нам, українцям із України. Настільки вони були обшахраєні на початку незалежності, коли давали й ресурс, і гроші. Тепер треба повернути їхню довіру, перекинути мости між нами та діаспорою. Поки що серед основ­­­них проблем я б назвав мистецьку якість тих культурних акцій, які відбуваються за кордоном. Розуміння, кого слід показати, кого треба привезти, скільки грошей вкласти, немає. Часто привозять величезний шароварний колектив, зрозуміло, вкладають шалені гроші, а результат ніякий. Або ж приїздить гарний артист, та належної реклами не зроблять, тому на зустріч прийде чоловік десять, і на тому кінець.

До організації культурного заходу треба відповідно підійти, й тоді він «спрацює». Зав’язаність на фінансах величезна. Наші серйозні конкуренти за кордоном – росіяни, нас із ними часто плутають, у них сильніший ресурс, вони працюють на цій ниві багато, ефективно й давно. Я бачу гарний вихід: співпрацювати з закордонними росіянами. Ми, організовуючи на Заході чи то рок-концерти, чи то вечорниці, співпрацюємо з російськими ЗМІ за кордоном – це непоганий ресурс: телебачення, радіо, газети, інтернет. Усе залагоджується на рівні людей. Ти використовуєш цей ресурс, бо ж і так наша діаспора дивиться ОРТ, відповідно українці бачать цю рекламу й приходять на концерт. У тій же Німеччині розгалужена мережа російських ЗМІ нам дуже симпатизувала.

Найбільший проект Оле­­­­­­­га Скрипки – щорічний фес­­тиваль «Країна мрій». Це за його посередництва в столиці України зникло хамське ставлення до традиційної української музики, одягу й значною мірою до українськості як такої. Проте поміж критиків «Країни мрій» є й такі, котрим, як у далеких 1920-х просвітянським будителям, видається, що «не дотягує» Скрипка до джерельної справжнос­­ті. Але чи ж у цьому завдання фестивалю?

Будь-яке представлення культурного явища є приблизним. Немає золотої середини, й межі немає. Є різні думки, ясна річ, і справжні знав­­ці автентики часто радикальні, проте чистої джерельної України, за яку вони виступають, уже ніколи не буде. Вона навіть нікому не буде відома. Якщо займатися популяризацією, у будь-якому разі не уникнути спрощення або ж модернізації. Інша річ, що в нас немає жодного справжнього фольк­лорного фестивалю, який би показував усе в первинному вигляді. В мене також немає такого ресурсу, знань, можливостей і бажання. Те, що роблю я, є фестивалем сучасної фольклорної музики, world music. Вона об’єднує і джаз, і рок, і фолк. І я підтягую всі гурти, які такому напрямові симпатизують, окрім шароварщини. Пересічній людині звичніше послуха­­ти шансон, а фольклор вона сприйме спершу в сучасній якісній обробці, це факт очевидний.

Артист – це антена, яка сприймає суспільне непроявлене, невисловлене, несвідоме очікування. Якщо ат­­мосфера відповідна, твій крок вдається. Мені пригадався перший досвід інтерпретації власної творчості, коли я написав один із перших текстів українською мовою. Тоді цей текст видавався лише гарним, гармонійним, я не шукав у ньому високого інтелектуального змісту. Потім мій добрий знайомий, він естет, любить вір­ші, прочитав той текст і викопав із нього цілу купу змістів. Так само мистецький акт має свою силу, коли дієш у резонансі з людьми, світом чи все­­світом, коли резонуєш із певною ідеєю, яка існує поза твоєю особистістю. А щодо моди на вишиванки, так її створили бозна-коли – я лише вчасно розставив акценти людських очікувань.

Я не чекав того, що моя ілюзорна «Країна мрій» перетвориться на реальну. Вочевидь, спрацювала назва, котра багатьом заімпонувала, збіглася з побажаннями людей. Проявилася її потаємна змістовність. Насправді ж це люди роблять її змістовною, надають їй енергії, долучаються своїми емоціями, своїми побажаннями, фантазіями. Для мене став шоком той факт, що під час першої «Країни мрій», – а я мав досвід багатьох концертів на майданах, де залишалися гори сміття, – після 15 тисяч людей було чисто! Це ті самі люди, які ходять на інші концерти. Я собі знайшов пояснення: коли ти не показуєш недоброго прикладу зі сцени, то й під сценою ніхто не смітитиме. Проблема наших брудних майданів у тому, що спрацьовує приклад ззовні – зі сцени чи з телевізора. Якщо в нас бардак у соціумі, в політиці, не дивно, що скрізь на вулицях сміття.

На українській сцені небагато людей, котрі відкрито можуть визнати, що люблять радитися й навіть закликають це ро­­би­­ти. Скрипка належить до винятків. Либонь, до адекватного розуміння дійсності треба дорости, й такий живий релікт української рок-му­­зики, як Олег Скрипка, мо­­­же дозволити собі задоволення бу­­ти щирим.

Якби я не зустрів «ВВ-шників», може, співав би естраду чи практикував театральну сцену. Все умовно. Наскільки Фредді Меркурі мож­­на назвати рокером? А я, як та латимерія, творчий релікт, котрий живе й має свою нішу. Феномен «Воплів Відоплясова» в тому, що ми граємо альтернативну музику й іще з радянських часів стали відомими і в Україні, й за кордоном. Рок – це музика правди, щоб його грати, слід мати харизму, щирі емоції. Це щира музика. Суспільство, точніше держава натомість дуже часто нещира, й тому рок-музику протиставляють державі. Це проблема саме суспільства, якому часто щирість не потрібна. Чим далі від творчості й культури держава, тим активніше вона починає агресувати, й тоді рок-музи­­канти, як харизматичні люди, відповідають на цю агресію. Але ліпше все ж таки, щоб творчу людину суспільство носило на руках. Якщо маєш достатньо внутрішньої енергії й не запалиш собі зорю на лобі, лаври слави тобі не зашкодять.

Тепер я взявся за український джаз. У Львові ця традиція й досі є, це європейська форма, ось я й заснував у Києві джаз-кабаре. Базисна програ­­ма – пісні корифея української естрадної пісні Богдана Весоловського, який творив у Канаді до своєї смерті в 1970-х і написав безліч хітів та культової музики, не відомої в нас. Плюс програма галицького джазу міжвоєнного часу, який ми реалізували з музикантами джаз-бенду. Додав також джазові обробки хітів «ВВ»: «Вес­­на», «Танці», «День народжен­­ня» та світових і українських шлягерів Fever, Tombe La Neige, Rien de Rien, «Черемшина» тощо. Це дійство відбувається на київській Прорізній щочетверга, тож запрошую.

ФОТО: Максим Поліщук

[1781][1782]