Утім, жоден із них не протримався більше за добу. Натомість угода, підписана в понеділок за посередництва Кремля, схоже, має всі шанси стати тривалою. Адже, на відміну від попередніх спроб, цього разу контролювати припинення вогню буде озброєний контингент ЗС РФ. Це доволі специфічні «миротворці»: за даними міжнародної волонтерської розвідувальної спільноти InformNapalm, військові 15-ї окремої мотострілецької бригади Центрального військового округу (а саме цей підрозділ увійшов у Карабаґ) уже встигли взяти участь у захопленні Криму 2014-го, були вони й на Донбасі. Загалом волонтерам InformNapalm вдалося ідентифікувати 37 військовослужбовців цієї бригади, які брали участь у військовій агресії проти України. А до того в 2005–2008 роках 15-та ОМСБр виконувала «миротворчу місію» в Грузії і навіть встигла долучитися до «П’ятиденної війни» 2008-го. За офіційною інформацією оборонного відомства РФ, до операції в Карабаґу буде залучено майже 2 тис. військових, 90 БТР, 380 одиниць іншої техніки й транспорту. До того ж російські прикордонники контролюватимуть ключові траси, зокрема й до азербайджанської автономії Нахчиван. Згідно із заявами Баку, мандат дій російського контингенту триватиме чотири з половиною роки.
Читайте також: Нова стара війна на Кавказі
Швидкому перекиданню військ РФ передував інцидент: азербайджанські військові знищили російський вертоліт, який уночі летів поблизу кордону, загинули два члени екіпажу. Одразу після цього в соцмережах почали з’являтися конспірологічні версії про навмисне збиття машини й про сплановану провокацію Кремля, щоб ввести війська до регіону. Втім, ураховуючи напруження на лінії фронту й обмежену видимість, цей епізод є радше нещасним випадком, який стався помилково й нагадує катастрофу українського літака в Ірані на початку року. А підготовка до перекидання такої кількості військових і техніки триває значно довше, ніж одну ніч. Про це свідчить хоча б те, що завантаження транспортної авіації почалося ще 8 листопада — до збитого вертольота й до офіційного оголошення перемир’я. Так само навряд чи Москві потрібна офіційна причина для введення контингенту в регіон, який вона досі вважає своєю вотчиною й де має офіційного союзника по ОДКБ — Вірменію.
Мирні угоди пишуть переможці. Це добре відчула Україна, яка змушено погодилася на мінські домовленості. Вони були фактично капітуляцією перед сильнішим ворогом, тому й прописані в цих домовленостях пункти — це здебільшого забаганки Кремля, забезпечені військовою силою. Така сама ситуація й з угодами по Карабаґу. Азербайджан із позиції потенційного переможця задекларував усі свої побажання, які Вірменія змушена прийняти. Єреван виводить свої війська з «НКР», майже всі території невизнаної республіки повертаються під контроль Баку. Мешканці ж регіону мають дві опції: або стати громадянами Азербайджану, або залишити територію впродовж року. Основним гарантом безпеки для біженців і транспорту стає Баку та російські миротворці. Фактично «НКР» припиняє своє існування. На відсутності будь-якого статусу для Карабаґу дещо зловтішно акцентував увагу президент Азербайджану Алієв у своєму нещодавньому відеозверненні.
І поки в Баку святкують, у Єревані розлючений натовп намагається скинути владу, яка допустила таку національну трагедію. Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян уже взяв на себе відповідальність за поразку, проте навряд чи це якось йому допоможе. Крім суто воєнного фіаско на країну, найімовірніше, чигатиме ще й інший негатив. Пашинян так чи так належав до демократичного проєвропейського табору, тож його усунення може призвести до остаточного згортання руху країни до Європи в межах ініціативи Східного партнерства. І хоч союзник Вірменії Росія не прийшла на допомогу в складний момент (що певним чином підриває довіру до ОДКБ), але цілком імовірно, що за відсутності альтернатив майбутній вектор країни повернеться саме в бік Москви.
Росію можна назвати одним із латентних переможців цього конфлікту. З одного боку, вона отримала можливість розмістити свій контингент в Азербайджані. Пригадуючи, що відбулося з «миротворцями» 2008 року в Грузії, це відкриває доволі широкі можливості для дестабілізації й провокацій. З другого боку, РФ укотре позиціонувала себе на міжнародній арені як потужна країна, спроможна вирішувати регіональні конфлікти, особливо такі, де виявилися безсилими США, надто зайняті внутрішніми проблемами. А також покарала незручного Пашиняна, який обрав ЄС замість РФ.
Читайте також: Туреччина-Карабаґ: Оптика різного калібру
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган уже висловився щодо продовження процесу відновлення територіальної цілісності Азербайджану, навіть більше. У телефонній розмові зі своїм російським колегою він заявив про необхідність створення коридору між основною частиною азербайджанської території й ексклавом Нахчиван. Також турецький лідер зауважив, що його країна разом з РФ візьме участь у миротворчій місії в Карабаґу. Напевно, ідеться про формат, аналогічний двосторонньому патрулюванню в Сирії. Найцікавішою при цьому є різниця в заявах трьох президентів. Адже про участь турків Путін поки що мовчить, немає згадок про Туреччину і в оприлюдненому російською стороною тексті договору. Хоча й Алієв, й Ердоган уже кілька разів устигли заявити про турецьку присутність, яка дещо знецінює заслуги росіян. Якщо це станеться, то Туреччина, як і РФ, може записати Карабаґ у свій актив як ще одну успішну геополітичну акцію. Не кажучи вже про чергову яскраву рекламу продукції турецького оборонпрому, зокрема БПЛА, які стали ключовим фактором перемоги Азербайджану.
Читайте також: Підвищена температура
І хоча ситуація на Донбасі (а надто в Криму) суттєво відрізняється від Нагірного Карабаґу, все ж деякі висновки для України можна зробити. Перший — надія на повернення окупованих територій. Другий — розбудова власної армії має стати пріоритетом номер один для країни, яка веде війну й прагне відновити територіальну цілісність. При цьому основний фокус варто робити на новітніх технологіях і сучасних зразках ОВТ. Третій — маючи потужну й сучасну армію, можна починати розмову про перегляд мінських домовленостей (а не робити це навспак, як це пропонує в ТКГ Леонід Кравчук). А в разі відсутності суто дипломатичного рішення поміркувати над військовим шляхом. Щоб потім укладати угоди на умовах України, а не агресора.