Черговою масштабною політичною кризою італійці були захоплені зненацька. З одного боку, не надто обізнані щодо хитромудрощів політичних баталій обивателі вже звикли до постійних проблем, з якими зіштовхувався уряд Романо Проді, маневруючи одразу серед 10 абсолютно різнопланових партій, що сформували парламентську більшість. Тому й не звернули особливу увагу на чергові негаразди у сесійних залах. З іншого боку, італійці розуміли, що з основними проблемами суспільства, які ускладнювали керування країною ще за уряду Сільвіо Берлусконі, міністри Проді не впораються. Тому не й не надто засмутилися у зв’язку з його відставкою. Ба, навіть, більше – деякі італійці влаштували гучні святкування.
Рак, лебідь і щука
Політична система Італії за визначення не може працювати як злагоджений механізм. Вона як гори сміття в Неаполі – це усім заважає, але ніхто роками нічого з цим не робить. Парламент складається з двох палат – верхньої і нижньої. Однак вони наділені абсолютно однаковими повноваженнями і по суті дублюють одна одну. Проте нижня палата, так звана палата депутатів, користується «преміями більшості»: коаліція, що перемогла на виборах, додатково набирає депутатів із запланованого резерву. У Сенаті, верхній палаті, це правило не діє і Проді міг розраховувати лише на 2–3 «свої» голоси, що переважували б більшість.
Окрім того, у парламенті дуже багато маленьких партій, за які вічно борються великі. Справа в тім, що прохідний бар’єр для виборів в Італій становить тільки 1%, а не 3%, як в Україні, і не 7%, як у Росії.
Проді та його більшість цілком залежали від цих «карликів» як правого, так і лівого спрямування. І кожна з партій, відповідно, тягнула уряд у абсолютно різні боки.
Поділ за ідеологією
Після відставки президента ситуація різко змінилася – численні партії розмежувалися переважно за внутрішньопартійними інтересами. Майже усі праві хочуть піти на позачергові вибори зараз же, оскільки соціологічні опитування пророкують їм перемогу – аж до переваги 30 мандатів у Сенаті.
Ліві, у першу чергу, великі партії не хочуть обиратися за старою виборчою системою. Вони вимагають сформувати перехідний уряд, нехай навіть і недовговічний, тільки для того, щоб мати час для внесення змін до виборчого законодавства, яке їм дасть змогу в майбутньому отримати стабільну більшість.
«Карликові» ж партії, як ліві так і праві, намагаються дотримуватись статусу-кво, щоб як і раніше, бавитися у шантаж з політичними грандами, надаючи свої голоси то одним, то іншим.
Народ прагне змін
Багато італійців з надією очікують повернення Берлусконі. До них приєдналася й частина «продіанців», які так і не отримали від свого кандидата очікуваних реформ. Більше того, розізлилися на уряд Проді й за посилення податкового тиску. Однак і до Берлусконі особливої довіри немає. За свій попередній 5-річний термін правління він так і не здійснив обіцяні реформи. Більшість, що підтримувала Берлусконі, приймала тільки ті закони, що стосувалися самого прем’єра та його соратників.
Тому прості італійці впевнені: доки не буде змін у законі про вибори, особа прем’єра – не важлива, все залежить від маленьких партій. Він цього постраждав і Проді, і Берлусконі.
Недовіра до політиків
Внаслідок постійних внутрішньопарламентських шантажів політики втратили довіру народу. Більше того, після недавніх бійок у сесійних залах, італійці взагалі перестали поважати депутатів. Ще одна причина цього – політики загрузли у власних інтересах. Нещодавно журналісти Corriero della Sera Ріццо і Стелла опублікували книгу «Каста», у якій документально описано, як політики наживаються на так званій ренті з посади. Буквально за кілька тижнів книгу, яка вийшла 2-мільйонним накладом, розкупили.
Та й про яку довіру може йтися, коли третина італійців має щомісячний дохід €2000 на родину. Комусь це видасться дуже великою сумою, але потрібно враховувати й рівень цін порівняно з Україною. Літр бензину в Італії коштує €1,36. Останнім часом вартість основного компонента італійської кухні – пасти (макаронів) збільшилася на 18%. Поїздка у метро у Римі – €1. У більшості населення немає своєї дачі, і тільки у 68,7% є власне житлою. А оренда квартири обходиться у €700–800. Електрика – €150 щомісяця, газ і опалення – ще €200. Кожна четверта родина живе у борг, особливо це стосується іпотечних кредитів.
Тут уже не до політики.[183]
ДОВІДКА
Березень-грудень 1994 року – медіа-магнат Сільвіо Берлусконі вирішив покинути бізнес і піти в політику. На перших же виборах очолювана ним партія «Союз за перемогу» виграла, а сам Берлусконі став прем’єр-міністром. Проте у грудні проти нього порушується кримінальна справа по факту хабарництва. Берлусконі іде у відставку, так і не дочекавшись голосування у парламенті – вотуму про довіру. З того часу Берлусконі неодноразово поставав перед судом. Його звинувачували у корупції, зв’язках з мафією, ухилянні від податків тощо. Тричі його засуджували до тюремного ув’язнення. Однак щоразу адвокат подавав апеляції і вигравав справи.
1996–1999 роки – після року політичної кризи на виборах-1995 перемогла лівоцентриська партія «Оліва», очолювана Романо Проді. Сам Проді став керівником першого у післявоєнній Італії лівого уряду. Завдяки зусиллям саме цього уряду Італія опинилася у першій хвилі країн, які перейшли на євро. Це власне й згубило Проді. Оскільки ціни на все одразу виросли й електорат цим був не задоволений. У провладній парламентській коаліції відбувся розкол – італійські комуністи позбавили уряд Проді своєї підтримки, що і стало причиною відставки.Проте невдовзі Європейська рада призначила Проді президентом Єврокомісії. На цьому посту він пробув аж до 2004 року. Хоча Проді неодноразово намагалися звинуватити у корупції, зв’язках з мафією і, навіть, у вбивстві – до судових слухань, як у випадку з Берлусконі, ці справи не дійшли.
1999–2001 роки – у кріслі прем’єра встигли побувати комуніст Массімо Д’Алема та економіст Джуліано Амато, який вже був прем’єром у 1992–1993 роках. Проте за час їхнього правління чогось особливого не відбулося.
2001–2006 роки – не зважаючи на заплямовану репутацію на чергових виборах знову перемогла партія Берлусконі – на цей раз під назвою «Дім свободи». Під час передвиборчої компанії він обіцяв зменшити податки, створити 1,5 млн нових робочих місць, підняти пенсії та реформувати законодавство щодо боротьби зі злочинністю. Проте у 2002 році невдоволення підвищенням цін досягло критичної межі – почалися масові акції протесту. Окрім того італійців не задовольняв зовнішньополітичний курс Берлусконі: підтримання дій США в Афганістані, а відтак і в Іраку. У 2006 році коаліція «Дім свободи» отримала нищівну поразку на виборах і Берлусконі змушений був подати у відставку. Проте він став першим серед прем’єрів Італії після Муссоліні, хто протримався на чолі уряду весь конституційний термін.
2006-й – січень 2008 року – Проді знову очолив уряд. Проте теперішня його відставка – вже друга. Перший раз він намагався залишити свою посаду у лютому 2007 року в зв’язку із черговим загостренням політичної кризи. Однак ані президент, ані обидві палати парламенту його заяву про відставку не схвалили.