«Життя — це не система підтримки для мистецтва. Навпаки — мистецтво підтримує життя»
Ім’я Стівена Кінга давно стало загальним. Книги, комікси, екранізації, серіали й безліч інших проєктів, повʼязаних з його ім’ям, зробили його культурним символом. Кінг грає музику в рок-гурті, володіє радіостанцією та власним видавництвом, режисував фільм, викладав літературу і, звісно ж, невпинно пише. Одному Богу відомо, як він знаходить на все це час. Справжній сучасний феномен, не інакше.
Передусім він, звісно, відомий як майстер жахів. Але варто пам’ятати, що у його книгах містичне й страшне — лише ширма. За нею приховуються реальні проблеми й цілком земні страхи. І щоб зрозуміти природу його «жахів», достатньо лише поглянути на життя самого письменника й трохи його проаналізувати.
Стівен Едвін Кінг народився 21 вересня 1947 року в родині Рут і Дональда Кінгів у містечку Портленд, штат Мен.
Він був другою дитиною в сім’ї: його старшого брата Девіда всиновили за кілька років до його народження. Іронія в тому, що сам Стівен став для батьків несподіванкою — його матері діагностували безпліддя, тож подружжя вже і не сподівалося на власну дитину.
Цікавий факт: прізвище «Кінг» — не справжнє прізвище його батька. Той народився під прізвищем Поллок, потім певний час мав прізвище вітчима Спенскі, а вже в дорослому віці став Кінгом. Імовірно, зміна відбулася нелегально, адже офіційних документів чи записів про це не збереглося.
Дональд Кінг, попри те, що був капітаном торгового флоту, все ж виявився слабкою людиною і внаслідок багатьох сварок з дружиною та постійним тиском, вирішив піти з сімʼї, залишивши її з двома дітьми. Пізніше Рут Кінг, щоб заспокоїти дітей, казала їм, що батька викрали прибульці. Але як часто повторює про цей випадок сам Кінг: «Він просто пішов за сигаретами і не повернувся. Це стало чимось на зразок сімейного жарту, але, звичайно, нічого смішного в цьому не було».
Мати Кінга впродовж десяти років шукала свого чоловіка, щоб подати на аліменти або бодай розлучитися. Але так і не знайшла. Зате вже значно пізніше аж наприкінці 90-х за допомогою телеканалу його знайшов Кінг і дізнався, що батько вже давно помер, ще у 1980 році.
Батько хоч і пішов з дому й не брав участі у вихованні Стівена, але все ж вплинув на нього на іншому рівні. Якось Стівен знайшов на горищі коробки з полишеними речами Дональда, серед яких були книги, здебільшого горори та містика. І Кінга дуже здивувало, що смаки батька в літературі були такими ж, як і в сина. Там же була й збірка оповідань Говарда Філліпса Лавкрафта, яка для юного Кінга стала наріжним каменем його творчості: він нею зачитувався і намагався її наслідувати. А ще в одній з коробок батька Стівен знайшов купу листів-відмов з видавництв і журналів. Батько його також хотів бути письменником, однак не мав тієї заповзятості й наполегливості, які потім виявилися в сина. Він облишив це діло, як, власне, і сімʼю.
Дитинство у Кінга було бідним і в постійних розʼїздах, що створювало відчуття безперервної тривожності й нестабільності. Самотній жінці з двома дітьми було дуже непросто знайти своє місце без упереджених поглядів в Америці 60-х. Тож вони постійно переїжджали від родичів до родичів, які погоджувалися їх прихистити.
Відсутність друзів й не віднайдене відчуття дому робило Кінга відлюдником. Одна цю самотність зменшувала мати, яка сумну дійсність намагалась перекрити вигаданою. Вона постійно розповідала дітям якісь історії, а також прищеплювала синам любов до читання,постійно підкидаючи їм нові книжки. Тож Стівен уже з самого дитинства постійно тікав в інші світи, але так склалося, що його приваблювали саме жахи.
Він дуже багато читає, згрібаючи все, що тільки міг дістати з книжок і коміксів і бігав у кінотеатри на різні напівтрешові жахастики, після яких, бувало, не міг заснути й лежав переляканий до ранку. Важлива деталь про його ніжну натуру та вразливість: після перегляду мультфільму «Бембі», його багато тижнів мучили нічні кошмари через сцену лісової пожежі. Загалом у ті часи ще не було рейтингової системи: вона зʼявиться лише у 1968 році, а тому діти могли себе лякати як завгодно й чим завгодно і без нагляду батьків.
Ну й окремо варто відзначити, що дитинство маленького Стівена було сповнене власних фобій, які він приборкував упродовж життя за рахунок письменства. І, протиставляючи героям різного походження «всесвітнє зло», він насправді щоразу просто боровся з внутрішніми демонами. А їх у нього було чимало.
У чотири роки на його очах його друга на смерть збив поїзд. Кінг не дуже памʼятає той нещасний випадок, бо шок витіснив з дитячої уяви ці спогади, але ця подія сиділа в ньому десь на підсвідомому рівні дуже довго — що вже в дорослому віці втілилось у повісті під назвою «Тіло», у якій хлопця збиває потяг, а його труп стає чимсь подібним на памʼятку, й інші дітлахи відправляються у мандрівку лише для того, щоб подивитися на тіло постраждалого та щоб про них написали в газеті.
Кінг говорив, що «Людину завжди тягне подивитися на чужий труп. Це прагнення не змінюється в залежності від цивілізації або суспільства, воно генетично закладено в людську психіку, цілком законна необхідність порівняти себе з бідолахами, яким не пощастило, і заявити: „у мене все добре“». І тим іронічніше, що, бувши підлітком, він підпрацьовував на кладовищі копаючи могили. Що згодом надихнуло його на написання оповідання «Я був підлітком, який розкрадав могили».
Стівен Кінг страждав на ніктофобію: сильно боявся темряви й реально боявся уявного монстра під ліжком. Це, наприклад, наявне у романі «Салимове лігво», в якому вампіри захоплюють маленьке містечко, і ніч і темрява приносять смерть і перетворення; або у «Джералдовій грі», де для прикутої наручниками до ліжка героїні Джессі нічна пітьма породжує страх, що у кутку кімнати хтось ховається і згодом вона помічає мовчазного дивного чоловіка з коробкою з кісточками.
Була в Кінга і клаустрофобія, а супутньо з нею і страх літати літаками, про які він говорив: «Літати — це як знаходитись в труні, але у повітрі». Сюжети ж із літаками виникали у творчості Кінга неодноразово. Це і «Лангольєри», і «Нічний літун», і «Експерт з турбулентності», а також Кінг став редактором збірки оповідань «Літати чи боятись», під обкладинкою якої зібрали містичні історії про нещасні випадки з літаками.
Боявся він павуків і клоунів, падіння в унітаз, змій, щурів, усього липкого, старших дітей, того, що матір залишить цей світ, та й власної ранньої смерті Кінг теж боявся, переймаючись, що помре, не доживши до двадцяти років. А також його лякало число 13. Він зізнавався, що не може почати писати далі, якщо зупиниться на 13-й сторінці: «Я просто продовжую писати, поки не доберуся до безпечного числа. І я завжди роблю останні два кроки на сходах як один, перетворюючи 13 кроків на 12».
Магічна сила числа буде описана й в його грандіозному циклі «Темна вежа». Щоправда там йшлося про число 19. Число, яке стає навʼязливим для героїв, і вони на своєму шляху натрапляють на нього в іменах і номерах, а також бачать у гілках дерев. Цікаво, що саме в 19 років Кінг почав писати цикл, а 19 червня 1999 року потрапив в аварію внаслідок якої й вирішив, що дописати його повністю — це тепер його обов’язок. А ще він продав права на екранізацію за 19 доларів.
Загалом число 19 трапляється у текстах Кінга всюди. Але якщо тринадцятка його лякає й він намагається її уникати, то дев’ятнадцятка, навпаки, приваблює й наділяється особливою силою. Наприклад, номер готельного покою в «Сяйві» — 217 — у сумі дає 19 (2+17). А герой «Мертвої зони» Джонні Сміт передбачає число 19 як виграшне у «Колесі фортуни». В оповіданні ж «N.» головний персонаж буквально божеволіє від чисел: парні він вважає безпечними, а непарні — злими, особливо прості, серед яких числа 13 і 19.
Крім того, маленького Стівена лякали й лікарі — вони в нього асоціювались з болем. У дитинстві у нього почався гострий фарингіт, який незабаром перекинувся і на вуха, і згодом це вилилося в неприємну форму вушної інфекції, яку не вдавалось вилікувати антибіотикам. Тож йому доводилось проходити дуже болючу процедуру, коли довгою голкою йому пробивали барабанні перетинки, від чого він аж вив і верещав зі сльозами на щоках.
Ще, у контексті формування майбутнього продавця кошмарів, важливо пригадати і дивне захоплення Кінга серійним убивцею Чарльзем Старквезером, який діяв наприкінці 50-х. Він разом зі своєю 14-річною подружкою Керіл Фугейт за два місяці вбив одинадцять осіб у Небрасці і Вайомінґу. Старквезера тоді спіймали, засудили і в 1959-му стратили, а Фугейт отримала термін довічне увʼязнення, проте в 1976 році вийшла за умовно-достроковим. Стівен Кінг, бувши ще зовсім дитиною, був заворожений цим серійним убивцею і водночас його боявся та відчував до нього огиду. І Стівен почав вести щось на зразок альбому, присвяченому злочинам Чарльза, куди вклеював газетні вирізки зі статтями про вбивцю і його жертв. Кінг міг годинами сидіти, роздивляючись фотографії засудженого вбивці і намагаючись зрозуміти, що ж раптом пішло не так. Мати цього не схвалювала, але й не заважала продовжувати цим займатися.
Сам Стівен Кінг у своїй автобіографічній книзі «Про письменство» писав так: «Моє дитинство не було казкою, але воно дало мені матеріал для історій, які я пишу». І справді, простіше назвати страхи, яких у нього не було, ніж перелічувати всі ті, що переслідували його з дитинства й потім лягли в основу його творчості.
Тож уже замолоду він навчився сприймати все довкола як ресурс для власної творчості. Перше оповідання Кінг написав у сім років — це був невеликий фанфік про пригоди капітана Кейсі, героя популярного тоді коміксу. Мати була вражена, але порадила синові вигадати власних персонажів. І вже невдовзі з’явилася історія про містера Хитрого Кролика. Вражена винахідливістю, мати вирішила заохотити Стівена й заплатила йому 25 центів — фактично його перший літературний заробіток. Натхнений, він написав ще три продовження, й за кожне отримав таку саму винагороду. Так і повелося: навіть у бідності мати знаходила можливість підтримати його гонораром в 25 центів за оповідання.
Мати, попри всі труднощі, зробила все можливе, аби Стівен реалізував свою мрію і став письменником. Жили вони бідно, грошей майже не було, але вона завжди знаходила спосіб дістати для нього нові книжки. Вона постійно стимулювала його до письма й скеровувала його таланти. Кінг писав швидко і багато, і зрештою мати назбирала кошти, щоб купити йому вживану друкарську машинку. Стівен працював на ній так інтенсивно, що врешті у неї відпала літера «М», і йому доводилося дописувати її від руки у своїх рукописах.
Та, на жаль, мати, яка так багато вклала у його становлення, не дожила до дебюту сина. Вона померла у 1974 році — всього за два місяці до виходу «Керрі», так і не потримавши книгу в руках.
У ніч, коли померла його мати, «практично тієї ж миті», як згадує Кінг, у його немовляти, сина Оуена, почалася задуха. Малюк почав захлинатися, намагаючись проковтнути сторонній предмет. Його врятувала Табіта, дружина письменника. Ледь минула ця небезпека і Стівен, який раніше не боявся задухи, тепер додав до свого списку ще одну фобію, яку потім використовував у своїх книжках.
Цікаво, що ідею «Керрі» він теж узяв із власного життя. По сусідству з ним жили дві сестри, яких постійно цькували в школі. З них буквально глузувало все місто. Якось їхня мати найняла юного Стівена допомогти з хатніми справами. Зайшовши до їхнього трейлера, він заціпенів від видовища: ціла стіна була закрита величезним деталізованим розп’яттям. Жінка сказала, що вірить у Христа як свого Спасителя, а потім раптово спитала Кінга, чи відчуває він себе врятованим. Стівен відповів, що ні, і настільки злякався цієї сцени, що просто втік. Так ці дві сестри й їхня фанатично релігійна мати стали прямим прототипом Керрі та її матері в першому романі Кінга. Й обидві дівчини померли ще до написання роману: одна вистрелила собі в живіт після народження дитини, інша померла на самоті від нападу епілепсії. Кінг про це дізнався вже коли готувався до написання роману.
Стівен Кінг ріс — і разом з ним росли його страхи та тривоги. Вони змінювалися, трансформувалися, набували відтінків зрілості. Адже дорослішав і сам Кінг, проходячи всі кола «зіркового пекла» на шляху до становлення найвідомішим і найпопулярнішим автором сучасності. Упродовж життя він багато випиває. Спочатку пив, щоб заглушити тривогу, викликану бідністю, постійними стресами, перевтомою та відчуттям нереалізованого таланту. Потім — щоб зняти біль і депресію після смерті матері. А згодом пив уже просто тому, що не міг зупинитися. А потім, коли прийшла слава й гроші, Кінг підсідає ще й на кокаїн. Він вживає його у величезних кількостях, часто змішуючи з алкоголем, і через це майже не пам’ятає, як писав чи редагував деякі свої твори, зокрема роман про скаженого сенбернара «Куджо». Залежність від психоактивних речовин поступово почала руйнувати його життя і ледь не коштувала йому сім’ї. Дійшло до того, що Табіта поставила чоловікові жорсткий ультиматум: або він береться за розум і починає лікуватися, або вона йде.
Кінг усе життя боявся знову бути полишеним. Тінь батьківської відсутності не відпускала його ані в творчості, ані в реальному житті. Критики не раз зауважували: «Тема відсутності нормального батька відчувається скрізь, але в жодному творі не розкрита до кінця. Серед його персонажів рідко зустрінеш чоловіка, який сумлінно виконує батьківські обов’язки. А якщо й зустрінеш, то це буде хтось на кшталт Джека Торренса, що переслідує власну дитину».
Загалом місце дружини в його творчості надзвичайно важливе. Він казав так: «Табіта відганяє монстрів». Вона була не лише його коханням і підтримкою, а й стала тією єдиною ідеальною читачкою, для якої він продовжує писати все життя. І так, як вона вірила в нього, до цього вірила лише мати.
Тож потенційна втрата дружини, нова, небачена слава, алкоголізм і надмірний фанатизм читачів перетворюються на острах змін усталеного порядку. Ніби страх вийти з зони комфорту — і не метафоричної, а буквальної. Цікаво, що в одному інтерв’ю Кінг зізнавався: він боїться психотерапії, бо вважає, що вона може забрати в нього дар писати книги, якщо він позбудеться тривожних думок.
Якщо на початку кар’єри він здебільшого писав про класичні для жанру теми — телекінез, вампірів, привидів, появу земного втілення диявола у «Протистоянні» тощо, то вже наприкінці 80-х у його творах з’являється рефлексія на дорослішання. Наприклад, у «Воно» Кінг розмірковує про те, як дитинство формує дорослу людину: одна компанія дітлахів — і які різні долі їх чекають. Зміни в ідеях стають відчутними. Він відходить від містичного жаху й переносить акцент на реальне. Якщо раніше він протиставляв людям монстрів, то тепер дедалі частіше протиставляє людей іншим людям. Попри гуманізм Стівена Кінга та його віру в людей, він усвідомлює, що поряд із добром завжди існує й зло. Як він писав: «Краще бути добрим, ніж злим, але досягти добра коштує величезних зусиль». Якщо вигадані монстри не приховують своєї натури — вони лихі, бо така їхня природа, — то люди в цьому плані значно жахливіші: вони чинять зло свідомо, і саме вони більше підходять на роль монстрів, але реальних. І ніби починаючи усвідомлювати, що потвори вже не так лякають, Кінг пробує шукати у своїй творчості щось інше.
У своїй дослідницькій книзі «Танок смерті» Кінг виокремлював три основні архетипи жанру жахів: це вампір — свідоме зло, повернення з мертвих з власної волі («Дракула» Брема Стокера); перевертень — внутрішній конфлікт, часто пов’язаний зі свідомим вибором зла («Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» Роберта Льюїса Стівенсона);щось безіменне — зовнішнє зло, створене людиною (наприклад, за допомогою науки чи магії), і яке може знайти власну волю («Франкенштайн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі). І ще говорив про привида як додатковий архетип, але важливих виділяв саме три. І вже до середини 80-х років він по всім ним добре так встиг пройтись, закріпивши себе на пʼєдесталі серед найвеличніших авторів жанру.
Тож хоч він і полюбляє писати про зло, але добре, що Кінг завжди залишається на стороні добра, бо все ж багато в чому завдяки своїм героям він постає певним взірцем моралі. Однак у певний період часу він починає і себе вважати поганою людиною і відрефлексовує це у свої романах.
Кінг остаточно зав’язує з алкоголем і наркотиками лише в 1986 році. І «Томмінокери» стають його останнім романом, написаним під впливом алкалоїдів. Головний герой книги, Джим Гарднер, — поет (тобто письменник) і алкоголік у зав’язці, і він постійно думає про те, як йому хочеться випити, і згадує, як це було чудово. Звісно, алкоголь фігурував і раніше — та й батьки-алкоголіки у Кінга не новина. Наприклад, у ранньому романі «Сяйво» залежний Джек Торренс втрачає від нього голову і тероризує свою сім’ю. Привиди у романі виступають як його внутрішні демони, що штовхають повернутися до лихого — достатньо просто знову почати пити. Однак у «Сяйві» алкоголь був радше втечею героя від реальності, а в «Томмінокерах» він постає як символ безвиході. І головна різниця полягає в тому, що сам автор писав ці романи, перебуваючи у різних станах.
Іронічно, що для обох цих алкоголіків Кінг пише не дуже позитивний фінал. Він загалом у своїй прозі ставиться до залежних зі співчуттям, однак, подарувавши надію на умовну виліковність, він майже завжди позбавляє їх цього позитивного майбутнього. Ніби наказує за залежність, що вочевидь перегукується з власним відчуттям.
У 1987 році виходить один із найвідоміших романів Кінга — «Мізері». У ньому йдеться про хворобливу фанатку письменника, яка викрадає його, щоб змусити написати продовження її улюбленої серії книг. І Кінг охарактеризовував цю книгу як боротьбу з власною залежністю, метафорою якої й стала героїня Енні Вілкс, що їй і протистоїть автор. І зовсім не дарма назва «Мізері» перекладається як «страждання».
Кінг любить своїх читачів і цінує власне визнання, але водночас боїться і того, й іншого. Він має неприємний досвід, пов’язаний зі своїми прихильниками: постійні погрози, сотні тисяч листів, котячі кістки у поштовій скриньці, цілодобові юрби шанувальників під будинком, які стукають у двері з проханням дати автограф або гроші. А одного разу до нього додому пробрався невідомий і, розмахуючи обгорнутою папером коробкою, всередині якої, за його словами, була бомба, погрожував підірвати будинок: нібито Кінг вкрав сюжет «Мізері» у його тітки і не визнавав авторства. Сімейство Кінгів тоді дуже перелякалося, але Стівен взяв ідею для майбутньої історії.
Далі виходить книга «Темна половина», у якій розповідається про псевдонім автора, який оживає. Подібний троп Кінг повторить наступного року в новелі «Таємне вікно, таємний сад», де альтер его автора приходить до нього додому, звинувачуючи у викраденні історії. Псевдонім витісняє автора, що одночасно працює як перегук із його справжнім псевдонімом Річард Бахман, а також розкриває внутрішні переживання Кінга щодо страху бути забутим. Цікаво, що в нього був ще один псевдонім — Джон Світен: Кінг використав його лише один раз, в оповіданні «П’ята чверть», за кілька років до публікації «Керрі».
Пишучи свої книги, Кінг ніби послідовно проживає власні переживання, і десь у період дев’яностих він виходить на тему турботи про дружину. Попередні накопичені вибрики, а також подальше каяття за залежність ніби запускають у нього період співчуття до «сильних жінок, яким доводиться страждати через появу в їхньому житті чоловіка».
У 1992 році виходить книга «Долорес Клейборн», у якій йдеться про жінку з непростою долею. Колись вона вбила чоловіка і, не зізнавшись у злочині, уникла правосуддя. Проте через роки її звинувачують в іншому вбивстві, якого вона вже не скоювала. Важливо, що саме історія з колишнім убивством чоловіка визначає все її подальше життя. Кінг змалював чоловіка як людину, яка справді заслуговувала на покарання: він бив дружину, ґвалтував доньку й обкрадав сім’ю, а також страждав на алкоголізм.
Наступним важливим текстом стає «Джералдова гра», у якій чоловік, загравшись у сексуальні ігри з дружиною, приковує її кайданками до ліжка й намагається зґвалтувати. Жінка відбивається і випадково вбиває його, залишившись сама поряд із трупом.
У 1995 році виходить ще один роман про жінку — «Роза Меддер», у якому героїня тікає від тирана-чоловіка. Норман Деніелс систематично знущається над нею: зокрема, книга починається з того, як він б’є її вагітну, спричиняючи викидень. І важливо, що у цьому романі саме жінки стають підтримкою для інших жінок. Особливого відчуття беззахисності додає й те, що чоловік поліцейський. Окремо ж сюжет про злодія-поліцейського Кінг більш детально розкриє у наступному романі «Відчай», де поліцейський (хай і одержимий демоном) знущається над кількома туристами.
У нульових рефлексія Кінга дещо вгамовується. Романом «Зона покриття» він закриває давній гештальт, пов’язаний зі страхом мобільних телефонів, а згодом дедалі частіше займається більш рутинними для себе темами. Він ніби вгамовує свою боротьбу зі страхами й сповільнює навіть ритм життя.
Після аварії 1999 року Кінг по-новому переосмислює власне життя і сприймає своє виживання як подарунок згори, за який слід відплатити. І він береться за ті книги, які раніше б не дописав. Він пише книгу нонфікшну й дописує «Темну вежу».
Життя Кінга поступово нормалізувалося, та зненацька він захворів на двосторонню пневмонію та потрапив до лікарні. У нього відмовляє одна легеня, а в другій розвивається некроз. Лікарям доводиться буквально розкрити грудну клітину та викачати рідину. Проте через занесену інфекцію Кінг залишається в лікарні ще на три місяці під апаратами життєзабезпечення, ледь не помираючи вдруге.
У 2006 році виходить його улюблений роман — «Історія Лізі». Ця книга водночас слугує епітафією та зізнанням у коханні дружині. Помирає дивакуватий письменник, а його дружина залишається одна. На її плечі лягають невирішені проблеми автора, бюрократія та нав’язливі прихильники, які постають у романі в образі маніяка, що її переслідує.
Хоча історія зосереджена на жінці, важливо тут те, що це перша книжка, в якій Стівен Кінг серйозно замислюється про власну смерть. Він часто робив головних героїв письменниками, але тут центральним у героєві є саме його смерть. Автор безпосередньо звертається до читача, наче кажучи: «Будь готовий — я колись помру» — хоча насправді це звернення до самого себе.
Після цього його романи дедалі менше подібні на попередні твори. Вони просякнуті роздумами про минуле та справді важливе в житті, а також запитанням, чи варто було виправляти помилки вчасно.
У його творах з’являється певний ностальгійний настрій, що відчутно в «11/22/63», «Країні радості» та «Відродженні». Кінг повертається до своїх улюблених світів: пише продовження «Сяйва» та ще одну позасерійну книгу у циклі «Темна вежа», а також запускає власну серію детективів, яку завжди мріяв створити, будучи фанатом Еда Макбейна, Річарда Старка та Джона Макдональда, але раніше був обмежений контрактами та жанровими рамками. Станом на цей час вийшла вже сьома книга серії. Крім того, він разом із синами пише кілька книг у співавторстві.
Ніби остаточно переборовши в собі всі страхи, Кінг починає присвячувати себе собі та наздоганяти власні людські бажання. До цього додається прагнення прожити життя максимально цінно, а також тривога про деменцію, яка може позбавити його здатності писати. Саме це стає останнім значущим страхом у його житті. Звісно, світ його не забуде, але тепер головне питання, що сам Кінг боїться забути про світ.
Життя Кінга чудово простежується через його сюжети. Хай які містичні, але вони завжди зосереджені на людях. Його книжки — це світи невизначених страхів. Мета його текстів — не лише налякати, а й показати жорстоку дійсність. Все, що у них стабільне, — це людина: і добра, і зла. Надія завжди лежить на плечах хорошого хлопця (іноді жінки), який нерідко жертвує собою. Тож гепіенди Кінга завжди невеселі: за його баченням, за спокій хтось має заплатити.
Усі жахи Кінга — це його умовне відчуття світу. Майже завжди у його книжках добро перемагає зло (або принаймні робить його слабшим). Це свідчить про Кінга як про людину, яка вірить у краще і живе надіями. Він сам казав: «Так, я романтик. Я вірю у всі ці романтичні дурниці: що поганих дітей не буває, що завжди перемагає добро і що краще любити і втратити, ніж ніколи не любити».
Щоб вижити у його світах, які насправді мало чим відрізняються від реальності, потрібно небагато: достатньо залишатися людиною — у повному значенні цього слова, Людиною з великої літери, якою, власне, є і сам автор. І поки Кінг приборкує внутрішніх монстрів, ми маємо продовжувати боротися з реальними.